Потрібен баланс. І реалізм

Останніми тижнями оператор кіно й телебачення, медіатренер, волонтер російської-української війни від самого її початку Сергій Тахмазов періодично публікує в соцмережі дуже влучні фото із зони бойових дій, які супроводжує словами «це ви не читаєте в себе вдома завдяки Збройним Силам України». Нагадування насправді дуже важливі, особливо для тих, хто «втомився від війни». Ми поспілкувалися з паном Сергієм, коли він перебував, допомагаючи нашим військовим, неподалік Донецького аеропорту.

«НАСТРІЙ РОБОЧИЙ»

– Як, за вашими спостереженнями, сприймалася напруга останнього місяця, коли РФ накопичувала свої війська біля наших кордонів, у самому війську порівняно з цивільними?

– Тут настрій був значно кращий, ніж далі у тилу. Завдяки соцмережам і засобам масової інформації (адже негативна інформація дає рейтинг) рівень паніки і «все пропало» у країні був достатньо високий. Тут такого не спостерігалося. Не скажу за всю лінію фронту, а саме за те, що я бачив на власні очі. Жодної «зради», настрій нормальний, усі визначають цілі, копають і так далі. Там, де на місцях адекватні командири, усе чудово. Скажу так: настрій робочий.

– Ви неодноразово наголошували у своїх попередніх інтерв’ю, що усвідомили неминучість війни з Росією ще задовго до її початку, у двотисячних роках, і що коли вона почалася, розуміли, що ця війна надовго. Що спонукало вас до таких висновків?

– Так, з 1999 року, коли я працював на телеканалі «Інтер», це було його перше зарубіжне бюро. Я там пропрацював до 2003 року і все це бачив із середини. Будучи на різних зйомках, спілкуючись із політиками – від ультраправих до крайніх лівих, провладних, спілкуючись із політологами і журналістами, я дуже чітко зрозумів, що вони нас вважають своєю колонією, яка тимчасово вирвалася з їхньої опіки. Вся державна машина Росії тоді тільки ставала на «рейки», це були перші роки Путіна при владі. Все явно готувалося до того, що вони спробують повернути Україну до складу своєї імперії за будь-яку ціну. Бо це по суті питання їхнього виживання як імперії. Тому в мене не було жодних сумнівів, що може бути чи може не бути, я тоді чітко розумів, що воно буде.

Першою спробою був усе-таки конфлікт довкола острова Тузла 2003 року – вони перевіряли, наскільки ми здатні щось робити для свого захисту по різних напрямах (нагадаємо, ситуацію вдалося вирішити завдяки діям на випередження тодішнього міністра оборони Євгена Марчука – авт.). А після війни в Грузії 2008 року вже все стало достатньо зрозуміло. Хоча, наскільки я розумію, коли у 2014 році почалася війна, багато хто із високопосадовців нашої країни не хотів у це вірити, на жаль.

– Як оператор ви висвітлювали бойові дії в різних країнах, про вас писали, що війна на сході — вже шоста, яку ви знімаєте, але перша «своя». Як прихід війни у рідну країну змінив, якщо можна так сказати, вашу «оптику»? 

– Був такий дуже важливий момент – я розумів, що з тих воєн, конфліктів, де я був, завжди повертаюся у свою тиху, затишну Україну. А тут для мене ключовим маркером стало 1 березня 2014 року, коли Рада Федерації Росії надала Путіну дозвіл на застосування збройних сил Російської Федерації на території України. Тобто я це прийняв і зрозумів, що це не те що до кінця мого життя, але на десятиліття. Навіть якщо Російська імперія посиплеться завтра, це буде процес достатньо кривавий. Також я зрозумів, що треба пояснювати людям, принаймні так, як я можу, що в нас відбувається, як це відбувається і що може бути, якщо ми здамося. Бо у нас, на жаль, значна частина країни перебуває в якомусь з погляду логіки незрозумілому стані. Всі чомусь займаються власним самозаспокоюванням, самоокозамилюванням, що цього не може бути. Це вже просто є.

Якщо ще на початку Майдану ми всім сказали б, що за пів року Росія буде воювати і слати сюди свої регулярні війська, на нас би подивилися як на ідіотів. Тому що логічно Росії не було жодного сенсу на нас нападати – у них була олімпіада, нафта була 140 доларів за барель, все було чудово. Але чим сильна Росія – своєю непрогнозованістю і нелогічністю. Вона перебуває в абсолютно іншій площині координат. На жаль, багато хто намагається порівнювати нас і їх. Цього не треба робити. В них інші виміри. Є категорії людей, які роблять якісь речі просто тому, що їм це подобається. Вони не шукають жодного зиску.

Тож тут хто що може, той те і має робити. Оскільки інформація на 90 відсотків візуальна, а так сталося, що я все життя працюю з якимись візуальними образами, то я свій внесок роблю через цю діяльність. Бо спочатку, коли багато хто з журналістів хотіли йти на війну, я бачив, як вони приїжджають, що вони роблять, і дивувався, як ніхто не гинув. Вони все робили так, що мені було моторошно спостерігати. Ми декілька років робили разом з Інститутом масової інформації (ІМІ) курси для журналістів, де, слава богу, пояснили, що можна і що не можна робити. Для мене були дуже дивними деякі саме українські засоби масової інформації, які казали, що треба давати точку зору ворога. Можна давати іншу точку зору, коли ти знаходишся у чужій країні, у чужій війні. Тобто треба подавати точку зору, наприклад ізраільтян і арабів. Але коли тут тебе намагаються вбити, а ти намагаєшся про щось із ними говорити – це якийсь дуже сумнівний експеримент, який може коштувати дуже дорого для всіх.

На жаль, у нас телевізійними засобами масової інформації давно і наполегливо велася політика зі збіднення глядача, це почалося десь після 1999 року. І усе, що зараз є у новинах, – це десь хвилин 15 матеріалу, про який до пуття нічого не розповіси, як правило, це негатив, наприклад,  уже довгий час ТСН розшифровують як «тільки страшні новини». І всі інші канали теж – там у нас купа негативу, позитив фактично зник, тому що негатив краще продається.

«ЗАРАЗ ЧАС ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ВІЙНУ»

– Хочу запитати також про ваш операторський досвід на війні. Минулого року на День Незалежності в Україні відбулася прем’єра документального фільму «На схід», де ви були оператором. (Її характеризували як часом іронічний, але чесний колективний портрет молодої української армії). Розкажіть про цей досвід. І що, можливо, ви зараз знімаєте?

– Я був і оператором, і продюсером цього фільму. Насправді в нас є ще один фільм «Хроніки сьомої роти», який ми зняли з тим самим режисером Вадимом Єрмоленком як режисером, я там знову був продюсером і оператором. Це по суті історія про життя роти під час ротації на війні. Поки що ми засилаємо його на різні фестивалі, в Україні його ще ніхто не бачив. Сподіваємося, що він викличе інтерес. Тому що, на жаль, Україна пішла з радарів зовнішньої політики, зараз це мало кому цікаво.

Зараз в мене є інші заняття як у волонтера, але, як можу, роблю для себе різні нотатки, дивлюся, хто може бути майбутніми героями документалістики. Тощо насправді зараз час документального кіно про війну. На жаль, я не бачу на «передку» багато знімальних груп саме документалістів. Це достатньо суттєва прогалина, тому що ми маємо розповідати історії. Історію ти в новинах не розповіси. Треба сюди приїжджати і жити. Допомагати підрозділам, бути з ними безпосередньо на позиціях, допомагати копати, облаштовуватись, бо якщо не буде до тебе довіри, ти нічого не знімеш. Коли я знімав свої фільми, десь перші два тижні народ «дичився», а потім уже просто не звертали уваги, що в мене в руках камера. І коли ти вже роззнайомився, щось комусь допоміг, щось підказав, щось зробив, став, умовно кажучи, своїм, тоді і починаються нормальні документальні зйомки.

Але на це має бути попит з боку держави. Тому що можна знімати на власному ентузіазмі, за власні кошти, та це довго тягнути не виходить. Бо треба заробляти гроші. У нас поки що немає такого, що ми можемо везти за кордон. На жаль, поки що я не бачу саме у військовому сегменті, щоб була якась інкорпорація документалістів з країн-союзників, бо щоб ми були цікаві британцям або американцям, або полякам. Це мають бути принаймні польський режисер або польський продюсер, або американець чи британець. Тому що подача матеріалу має бути відповідною, зрозумілою глядачеві тієї країни мовою.

«УСІ ЧОМУСЬ ВВАЖАЮТЬ, ЩО ВІЙНА ЗАКІНЧИЛАСЬ. ЦЕ НЕ ТАК. ВОНА ПРОСТО ЩЕ НЕ ПОЧИНАЛАСЬ»

– З початку російсько-української війни ви стали волонтером. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід з початку війни, у 2014-15-му роках, і зараз?

– Зараз, слава богу, немає такого, як тоді, коли було потрібно все і всім. Починаючи від одягу, форми, банально якоїсь їжі – закінчуючи специфічними речами на кшталт танкових ключів відповідних розмірів. Згадую ті поїздки в Дебальцеве на початку осені 2014 року, коли ми на блокпостах реально хлопців одягали. Вони там стояли хто в чому, дехто у звичайних капцях. Зараз, на щастя, проблем з одягом нема.

А чого не вистачає – зараз потрібні безпілотники, камери спостереження – це, те, з чим допомагають деякі волонтерські групи. Спостереження за ворогом дуже важливе, воно дає нам переваги. У них, з того боку, дещо є, але у нас на рівень усе краще. Дуже добре щодо допомоги зараз працює і фонд «Повертайся живим», і волонтер Юлія Толмачова.

В  нас з’явилась ще одна велика проблема – з харчуванням. Воно стало значно гіршим. 14 квітня було засідання парламентського комітету з питань розвідки, безпеки і оборони України, де вони визнали ситуацію з харчуванням такою, що є загрозою національній безпеці. Бо по суті одна й та ж фірма акумулювала всі замовлення в ЗСУ. Якість продуктів стала значно нижчою, ніж була два – два з половиною роки тому. Звісно, не так, як у 2015 році, тоді було геть кепсько, але я зараз за місяць просто бачу, як ситуація гіршає. Це питання має вирішуватись уже на найвищому рівні – міністра оборони і так далі.

А ще не вистачає уваги з боку суспільства. Я розумію, з різних причин народ, умовно кажучи, втомився від війни. З одного боку, якщо тримати в стані напруги і тривоги всю країну достатньо тривалий час, це може погано закінчитись для психічного стану всього населення. Але треба знайти такий баланс, щоб люди не забували, що у нас відбувається. Бо всі чомусь вважають, що війна закінчилась. Це не так. Вона просто ще не починалась. Те, що ми бачили у 2014-15 роках, це була увертюра. Війна буде попереду, тому що, що б не робила Росія, вона готується до великої війни. Це треба усвідомлювати. Звісно, нам дуже пощастить, якщо вони почнуть сипатись усередині раніше, ніж вони наважаться на широкомасштабну війну. Але я б на це не дуже розраховував, тому що якщо пощастить, то ок, але стільки щастя не завжди буває.

«ЛЮДЯМ ТРЕБА ПОЯСНЮВАТИ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ НАВКОЛО НАС»

– Ви також медіатренер із питань безпеки роботи ЗМІ у збройних конфліктах. Скажіть, будь ласка, за вже сім років війни чи і як змінюється якість висвітлення її в наших медіа?

– Зараз у нас у телевізійному сегменті все стало краще, тому що в нас за ці роки сформувалась уже певна кількість воєнкорів, які тут усе знають. Деякі воювали і були мобілізовані або були добровольцями, і зараз вони або на телеканалах, або стали пресофіцерами в деяких батальйонах, бригадах. Тут із подачею матеріалу все добре.

Але якщо подивитись на випуски новин, то коли у нас чергове загострення закінчується, у нас новини з війни ідуть десь у середині чи кінці програми або взагалі не йдуть. Тут зараз немає такого, як було декілька років раніше, що постійно знаходились знімальні групи всіх каналів. Тоді було чергування, коли одна група була кілька тижнів, потім її міняла інша. Тепер цього немає.

– В одному з інтерв’ю ви говорили, що «одна з ключових проблем – це пресслужби бригад… Бо ми, не те, щоб програємо інформаційну війну, ми її просто не ведемо зі свого боку»…

– Саме так. З боку держави ми інформаційну контрвійну не починали вести взагалі. Те, що зараз при РНБО утворюється Центр протидії дезінформації, – це чудово. Але поки що на низовому рівні ситуація з пресофіцерами не стає кращою. Є фахові люди, які з самого початку були журналістами або отримали освіту за схожими напрямками, як-от в одній із бригад був чудовий пресофіцер, який був мобілізований, він за освітою політолог. Тому йому просто треба було підказати, дещо допомогти, а він уже розумів сутність своєї посади на цей момент. Зараз багато людей прийшло на посади пресофіцерів, вони не всі журналісти, але якщо розуміють сутність, навчати їх в принципі нескладно. Які це можуть бути речі – навчити людей знімати, пояснити, що таке мова зображення і що можна нею говорити. Бо іноді світлина чи кадр можуть краще щось повідомити, переконати, ніж 300-500 знаків тексту.

У чому ситуація є не дуже доброю? На жаль, у нас досі не запрацював, як би мало бути, інститут – те, що раніше називалось замполіти, політруки, – а зараз офіцери з морально-психологічного забезпечення. А людям треба пояснювати, що відбувається навколо нас. Зараз усе суспільство пронизане інформацією. Треба, щоб особовому складу обов’язково пояснювали, що таке причинно-наслідкові зв’язки, що таке фейки, як вони з’являються, що за цим стоїть, хто їхні вигодонабувачі, як перевіряти будь-яку інформацію. Бо в людей у голові така каша, що іноді просто дивуєшся. От, наприклад, класний мінометник чи стрілець-гранатометник, а в голові в нього, умовно кажучи, суміш Шарія, Киви і шоу «Тачку на прокачку» та «Давай поженимся». Маса запитань, на які вони не можуть відповісти, тому що їм бракує якоїсь бази.

Тут усі займаються справою і роботи вистачає з ранку до ночі і з ночі до ранку, але я переконаний, що коли бригади знаходяться на пункті постійної дислокації або на полігоні готуються, відбувається злагодження, треба робити якісь курси, навчання для різнорівневих командирів – взводу, роти, батальйонів, – і пояснювати всі ці речі. Бо тут навіть іноді доводилося пояснювати людям, чому треба робити щеплення. Коли я чую про 5G і Біла Гейтса, тяжко зітхаю і пояснюю «в картинках», чому це не так і чому можна не щеплюватися, але якщо від того що ти не щепишся, ти не захворієш, але станеш переносчиком вірусу, і помруть твої рідні і близькі, то це буде, чесно кажучи, трагедія яку ти зробив сам. Причинно-наслідкові зв’язки доводиться пояснювати, іноді це доходить, іноді ні. Тому що люди кажуть: все чудово, ми все розуміємо, але все одно в це не віримо. Один із «аргументів» був такий: то в держави не було грошей на безкоштовні маски, а тут безкоштовно пропонують дорогезну вакцину. Тож Ейнштейн мав рацію, коли казав, що людська дурість не має меж.