Гріхи батьків – дороги синів. 46-й день
Сьогодні одесити спробували пристосувати старий радянський наратив «визволення» 10 квітня для сьогоднішніх мобілізаційних потреб. Фотографії Оперного театру у свіжих та давніх «їжаках» наводили на думку про готовність городян захищати своє за всіх часів. І, мабуть, зіставлення не таке вже й погане для тих, хто ще не наважився повністю відмовитися від предметів радянської гордості. Проте, коли горить хата, якось дивно замість відер та шлангів хапатися за квіти та кульки, щоб віднести їх на могили давно померлих пожежників. Це по-перше. А по-друге, 1944 року протитанкові їжаки встановлювали саме ті люди, які не бажали звільнення з того боку, звідки тоді й сьогодні рухалося поневолення. У цьому сенсі історичний вектор не змінився разом із характером наступальних операцій червоної армії. Більшість руйнувань в Одесі сталася не в серпні 1941 року, за героїчної оборони, а у квітні 1944-го, за тихого виведення румунського гарнізону.
Румунські війська, що стояли в столиці Трансністрії, вчинили безліч злочинів, особливо проти євреїв. Радянська армія – автор аналогічних злочинів проти цивільних, які працювали на підприємствах, у театрах, ресторанах, приватних клініках тощо, аж до священиків у храмах, що відкрилися при окупації. Страчували і відправили до таборів десятки тисяч «пособників фашизму». Ні для кого з притомних одеситів не є таємницею, що за губернатора Георгія Олексяна місто не доводилося до гуманітарної катастрофи, а населення не тільки не голодувало, а й отримувало всі види послуг цивілізації того часу. Голод стався у 1945, 46 та 47-му роках вже за «визволителів». Це лише коротке обґрунтування добре відомого для східного європейця висновку. Наступ червоної армії приніс визволення, але не прибрав шибениці на ринках, у яких катом став замість чужого домнула рідний товариш.
На жаль, моє покоління не побажало чи не змогло розібратися у суті трагедії радянського народу в Другій світовій війні. Героїзм наших батьків і дідів був відокремлений від роботи військової машини СРСР та поведінки радянської влади, що кинула своє населення у важку годину, а потім покарала його за виживання в окупації. Герої існували окремо від режиму. Російський офіцер, який випускає ракету на ціль в Одесі, твердо впевнений - він б'є по фашистах. Житель Одеси, який приносить квіти до пам'ятника минулого, також проклинає фашистів. Така екзистенційна єдність «спадкоємців спільної великої перемоги», що знищують один одного, однаково дорогою для демократичної України та путінської Росії. Святе!
Минуть роки і діти загиблого окупанта в російсько-українській війні стануть у почесну варту біля його могили, проклинаючи «страшну й нікому не потрібну війну», яка забрала у них прекрасного батька та чудову людину. Нічого дивного. Так чинило моє покоління, що не побачило в тій війні нічого, крім прапорів, орденів і портретів героїв. Вони боролися зі світовим злом на боці регіонального, яке, перемігши, залишилося непідсудним. І якщо мертві сорому не мають, то й у живих немає причин спокутувати гріхи батьків. Зосередимось на міфах про подвиги і продовжуватимемо повторювати заклинання: "Це не повинно повторитися".
