Від історії хвороби до кримінальної справи
Слова, винесені в заголовок статті, вимовив іще за царя один великий російський „русофоб”. Це звучало так: „Уся історія Росії до Петра – це суцільна історія хвороби, а після Петра – це просто кримінальна справа”. До цього важко щось додати, але складається враження, що нині в ХХІ столітті всі негативи російського життя дійшли крайньої межі, набули рис чогось фантасмагоричного і гротескного.
У німецького письменника Ернста Теодора Амадея Гофмана є текст про крихітку Цахеса. Цахес – це мізерабль, ницість, але за ним пішли люди, що тривалий час сприймали його мало не як генія усіх часів і народів. Похмуре пророцтво письменника-романтика Гофмана цілком справдилося на його батьківщині Німеччині в 1933 році. Після перемоги над нацизмом світові інтелектуали били себе у груди і все запитували, як нація Гете, Шиллера і Лесінга могла піти за жалюгідним єфрейтором, демагогом Гітлером… Саме так, як нація Пушкіна, Толстого і Достоєвського навіть не пішла, а побігла вистрибом за примітивним опером із КГБ… Як горлала політично божевільна росіянка на мітингу: „Путин – президент мира!”
У попередній статті про „блискучу плеяду „русофобів” я назвав далеко за всіх. Їх набагато більше. Можна згадати ще Ніколая Чернишевського: „Русские – нация рабов. Сверху донизу – все рабы”. Можна назвати Лермонтова: „Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ…” А можна Максима Горького, представника, як тепер кажуть, „глибинного русского народа”, який жив у самій його товщі і п’єсу „На дне” писав, дуже добре знаючи цю людність. Є в нього текст ”Собирательный образ русского человека”: ”Вечно пьяный, до оскотинения, завистлив, жаден, злобен, туп. Миф о русской бане мгновенно рассеивается после того как пройдешь мимо типичного русского. Запах перегара и давно не стираных порток отвратителен сам по себе, но к нему примешивается ещё и запах кислой капусты и прокисших щей, до которых он, русский человек, большой охотник. Любимое занятие – лежание на печи и мечты о лучшей жизни. Эти мечты постоянно подогреваются правящей верхушкой. К наукам не склонен, по причине своего отупения вследствие неумеренного употребления браги. Брагу употребляет по причине того, что не может выгнать самогон. Не хватает терпения. Из разнообразия языков на матушке Земля, в совершенстве владеет одним – матерным. Физически вроде и здоров, но в тоже время страдает манией величия и шовинизма. Причисляет себя к Третьему Риму, а являет собой вторую Содом и Гоморру. Агрессивен. Очень агрессивен, что подтверждается его постоянным захватом чужих земель, при этом утверждается там как хозяин и всё вокруг считает своим. Описание портрета русского можно дополнять бесконечно, однако это будет не столь утомительно читателям, сколь противно. Увы”.
Можна сперечатися про те, наскільки точно і об’єктивно Горький все це описав. Але, дивлячись на нинішню поведінку двоногих істот у містечках під Києвом, на Донбасі, Херсонщині і на Запоріжжі, можна з певністю стверджувати, що до нас „завітала” саме ця, описана Горьким публіка. Брудні, дикі, садистичні, злісні, жадібні, крадійкуваті. Вже не кажучи про їхні страшні насильницькі злочини, чого варті ці грабунки всього, що потрапляло їм на очі, від жіночої білизни до пральних машинок і телевізорів… Сьогодні саме вони є образом і символом Росії. Ось він, „русский мир”, де українцям пропонувалось (згадаймо Чернишевського!) стати рабами рабів.
Ну, це так би мовити російські „низи”, прості російські люди. А що ж „еліта”? Днями я дивився інтерв’ю, яке давав кореспонденту ВВС російський міністр закордонних справ Лавров. Це було дивне видовище: британець (і це було видно) точно знав, що Лавров бреше і Лавров знав, що британець знає, що Лавров бреше. Однак він продовжував тупо і вперто, дивлячись у вічі візаві, брехати. Цього міністра інколи називають «Ріббентропом». Ріббентроп також брехав, але не робив це так безсоромно і нахабно. Зокрема, Лавров заявив, шо Росія… не нападала на Україну… Хоча вторгнення 24 лютого 2022 року було очевидним. Лавров наполягав, що ніхто в Бучі, Ірпіні, Бородянці, Макарові і багатьох інших населених пунктах України нікого не чіпав. Це треба вміти так спокійно і впевнено брехати. Власне, в Кремлі всі так уміють…
Нещодавно Лавров відвідав столицю Вірменії Єреван. В Інтернеті, навіть у російськомовній Вікіпедії, сказано, що прізвище батька Лаврова – чи то Калантаров, чи то Калантарян (а він узяв материнське прізвище, оскільки з ним легше було робити кар’єру у Москві). У столиці Вірменії тисячі представників вірменської громадськості зустріли московського гостя з плакатами, на котрих було написано: „Лавров – сука!” Це ж саме скандували гарячі вірменські хлопці та дівчата. Респект вірменам!
А стосовно імен і прізвищ, то у Росії в її шовіністичному середовищі важко робити кар’єру з неросійськими іменами. Саме тому Асланбек Дудаєв став Владиславом Сурковим і головним у Путіна „смотрящим” за Україною. Але з усього видно, що давав Путіну дуже погані поради щодо України.
Кремлівському чекісту варто було послухати іншого чеченця – Джохара Дудаєва, першого президента вільної Ічкерії. Він став генералом, уже коли прийняв під командування дивізію стратегічної авіації в Тарту (Естонія), а до цього у званні полковника командував авіаполком у Полтавській області. Цей розумний і спостережливий чеченець уважно придивлявся, серед якого саме народу йому довелося служити. Він помітив щось таке в українцях,чого ми й самі за собою не помічали. Джохар Дудаєв написав так: „Найбільша помилка –це знехтувати українцями. Визнати українців слабкими. Скривдити українців. Ніколи не ображайте українців. Українці ніколи не бувають такі слабкі, як вам здається. Не дай Всемогутній Аллах вигнати українців або відібрати щось в українців. Українці завжди повертаються. Українці повернуться і повернуть своє. Але коли українці повертаються, вони не вміють розрахувати силу і застосувати її пропорційно. Вони знищують все на своєму шляху. Не кривдьте українців. Інакше, коли українці повернуться на землю, де поховані їхні предки, то ті, які живуть на цій землі, заздритимуть мертвим”.
Дедалі більше з’являється як у нас, так і за кордоном повідомлень про хвороби і можливу смерть В.Путіна. В цих повідомленнях відчувається пристрасне бажання, щоб московський диктатор покинув цей світ. Це добре прокоментував колишній депутат Держдуми РФ Геннадій Гудков. Він сказав: „Это же надо так жизнь прожить, чтобы миллионы людей во всём мире мечтали о твоей смерти”.
Дійсно, цей чоловік, як висловилась акторка Лія Ахеджакова: „Опозорил Россию на 100 лет вперёд”. Позитив лише той, що нарешті помре міф про „братські народи”. Справді, які можуть бути братські народи, коли в Москві заперечують саме існування українців? А крім того, мало який ворог нищив українців з такою звірячою жорстокістю як росіяни. Співробітник Міхаїла Ходорковського в кампанії ЮКОС Леонід Невзлін сказав: „Мы можем и теперь говорить о братских народах. Но нам за это в Украине плюнут в лицо. И будут правы”.
Таке вже було. Дмитро Гордон розповідав, що він почув від знаменитого хокеїста Владислава Третяка, як після 1968 року цей хокейний воротар грав на якомусь міжнародному чемпіонаті. І з ним в одному ліфті опинився чехословацький хокеїст Недомянський, котрий плюнув йому в обличчя. Третяк спитав: „За що?” І той відповів: „За ваші танки в Чехословаччині”. А московській журналістці плюнув у лице якийсь чоловік у празькому ресторані. Вона вже не питала „за що?” Вона знала, за що…
Нещодавно прочитав трагічне повідомлення. В тому ж таки Бучанському районы російські агресори прийшли в хату колишнього народного депутата пана Ржавського. Він усе життя був відомий своїми проросійськими настроями, котрі проповідував. Не знаю, що там відбулося. Але росіяни Ржавського вбили. Трагічно і водночас символічно. Дружба з Росією завжди несла в собі щось загрозливе для України. Як можна дружити из тим, хто глибоко переконаний, що тебе не повинно бути? Багато хто говорить про антропологічну катастрофу, що сталася з російським народом. Ось наприклад відомий російський піаніст Андрей Гаврилов: ”Ничего нельзя сделать в России, пока русские не потерпят страшное поражение. Только на развалинах они смогут что-то понять”.
Хто міг подумати, що російська влада зможе здійснити таку успішну пропагандистську спецоперацію? Адже ця влада доволі тупа і примітивна, проте напевно вона потрапила в унісон з деякими етнічними особливостями росіян, як народної маси, так й інтелігенції… Московських вождів часто називають „гопниками”. В 20-30 роки минулого століття в Москві існувало „Государственное общежитие пролетариала”, скорочено – „ГОП”. Час від часу з того „ГОПу” виходили на вулицю п’яні пролетарі. Вони били і грабували перехожих. Тому пролетарів із кримінальними нахилами почали називати „гопники”. „Гоп-стоп” – гасло грабіжників, це теж, здається, з їнього репертуару. Але це перенесли в міжнародну політику, зробили основою нового кремлівського „міжнародного права” - було ваше – стало наше”. А хто проти –того поріжемо ядерною ”заточкою”…
Кримінально-чекістська диктатура стає дедалі більш небезпечною для людства. Або її поставлять на місце, або вона поставить крапку в людській історії на Землі…
P.S. Я на початку статті згадав того російського „русофоба”, який ототожнив російську історію з історією хвороби і кримінального справою. То був знаний російський історик Васілій Ключевський…
