Про що не сказав Президент Зеленський у своєму посланні до Верховної Ради?
Або про печальну традицію «антикультурності» нашої влади.
Практично усі виступи і звернення Володимира Зеленського воєнного часу позначені високою державницькою, публіцистичною і власне літературною якістю. Респект його спічрайтерам! Послання вітчизняним парламентарям, а з тим разом і всій нації, не було винятком. Практично під кожним словом, я певен, підпишеться кожен українець. Тільки чи усі необхідні в таких випадках слова сказані?!
Парадоксально, але факт: у зверненні жодного слова про культуру! Самого слова такого ви не знайдете в тексті! Перефразовуючи відомий вислів, який приписують Вінстону Черчіллю, можна сказати: то за віщо тоді ми воюємо? Я, як і мільйони українців, думаю, що за збереження своєї української ідентичності, своєї культури, - адже саме наше прагнення бути українцями і стало безпосереднім приводом до неоголошеної війни путінського режиму.
Понад те, саме це прагнення і дозволило українцям встояти у перші дні і місяці проти рашистської навали. Бо ж не є великою таємницею: аби все залежало від так званої, нібито української, еліти, для якої саме поняття Культури є чимось екзотичним і абстрактним, то вже на початку березня расєйскоє воїнство гарцювало б Хрещатиком. Цього не сталося саме тому, що в Україні є ще одна, не всім відома, але зате справжня еліта. Та, для якої головним пріорітетом є збереження самості українства, незборимих культурних цінностей. Досі мені видавалось, що саме до цієї установки прилучився і Володимир Зеленський. Чому ж тоді слово, саме поняття Культури випало з його лексикону?
Моя версія проста: бо такою вже є традиція новітньої української влади - від самих початків 1990-х. Печально, але факт: практично всім президентам (хіба що за винятком Віктора Ющенка) доводилось нагадувати про Культуру, про те, що будь-яка нація є сталою і ефективною за умови тримання високої планки Культури - тієї самої, що забезпечує духовну, національну ідентичність.
Саме недопрацювання у цій сфері і є однією з головних причин нинішніх бід. Донбас і Крим, скажімо - перш ніж туди вкотились рашистські танки, там працювала, на повну потужність, інформаційно-культурна «артилерія». Кремлядська влада добре розуміє: усе, зрештою, вирішує битва за мізки, за світоглядні та культурні установки. Той, хто не вважає ту битву за щось необов’язкове, той не має шансів виграти війну уже на полі бою.
Українці виграють нині (і виграють!) тільки тому, що окрім зрадливої у своїй більшості політичної «елітки»» була і є еліта справжня. Перша нині катається на лижах десь по Європах (про що сказав Зеленський у зверненні, і сказав правильно!), а друга творила і творить Культуру як таку - і в творах мистецьких, у наукових дослідженнях, у виробленні світоглядних концептів та їх поширенні, і у формуванні справді європейських ціннісних установок. Бо війна росії проти України - це війна цивілізацій і добре, що Захід це нарешті усвідомив. Завдяки нам - тут, знов-таки, Володимир Зеленський точно закцентував.
До речі, виступ Президента відбувся 28 грудня, у міжнародний День кіно, день народження кіно. Чомусь я був певен, що людина, пов’язана з кіномистецтвом, скаже про це хоча б два-три речення. Згадавши, що кіно зробило дуже багато задля того, аби українці лишались українцями. Зробило в умовах принизливої колоніальної залежності, тоталітарного тиску.
Щоби не бути голослівним у твердженні щодо традиції неповаги до Української Культури, зацитую кілька фрагментів з мого відкритого звернення до іншого українського Президента, Петра Порошенка. Це звернення голови Національної спілки кінематографістів України (ним був саме я тоді), датоване березнем 2015 року.
Шановний Петре Олексійовичу!
Звертаюсь до Вас за дорученням кінематографічної спільноти, яку дедалі більше тривожить як загальний стан культури, так і кінематографа, сфери аудіовізуальних мистецтв зокрема. Ті сподівання і та ейфорія, які виникли опісля Народної Революції на столичному Майдані, на превеликий жаль, спадають, не знаходячи підтримки влади. Культура лишається її незмінним пасинком. І чомусь – складається враження – найбільше і найпослідовніше ігнорують її наші славні ліберали.
Мушу сказати: така ситуація в Україні є «штатною». Так трапилося опісля 1991 року, у 90-ті, так продовжувалося після Помаранчевої революції. Олександр Довженко ганив уряди радянської України «за скотиняче ставлення до культури». Одначе діяльність ніби ж то українських (і навіть тих, хто рекомендує себе як «проукраїнські») урядів щодо культури навіть цих слів не заслуговує. Щоправда, нині керівництво Міністерства культури, Держкіно і профільного парламентського Комітету з питань культури і духовності виявляють похвальну активність щодо вироблення засобів – правових, організаційних, економічних – для реформування сфери аудіовізуальних мистецтв. Ми підтримуємо таку реформаторську установку, проте на тлі загальної (і тотальної!) байдужості української влади до культури немає підстав вірити в успіх жаданих перемін […]
Почути саме слово Культура з уст можновладця – велика дивина. Уся владна риторика зводиться до економічних і соціальних проблем. Так упродовж усіх років Незалежності. Що у підсумку – ми бачимо. Чи не здається Вам, пане Президенте, що справжньою причиною наших українських бід є те саме опущення Культури до замало не нульової позначки? Бо тільки Культура формує передумови для перетворення людини на творчу особистість, тільки вона здатна виховати у нових поколіннях законослухняність вкупі із соціальною активністю. А ще – формує особистість, яка володіє здатністю дотримуватись певних моральних та економічних обмежень, які не дозволяють, скажімо, будувати власне благополуччя на обмані і грабунку ближнього.
Зрозуміло, в країні, де панує олігархат, не потрібні люди, що тримають моральну планку на рівні справжньої Культури. Олігархи і могли з’явитися в середовищі, де послідовно випалюються ціннісні орієнтири, де править бал «братва і грошва» і єдиним мірилом є та чи інша грошова одиниця. Де «неоцинізм», про торжество якого попереджала Ліна Костенко, став основним параметром поведінки багатьох «лідерів нації». В такому суспільстві і в такій країні Культура не потрібна. Кіно не потрібне […]
Продовжують розкрадатися мільярди, а нам кажуть, що на кіно грошей немає (хоча йдеться про дуже невеликі, навіть за умов війни, кошти). Стоять державні кіностудії, які потребують реформування, повернення до життя. Втрачають роботу, а з нею і віру в завтрашній день молоді кінематографісти. На екрані нації – як і раніше – образи інших культур, інших ціннісних орієнтацій. Там немає України і українців. Ми терпіли це упродовж двадцяти останніх років. Може, досить? Може, влада, сама держава, слідом за суспільством, яке через Майдан транслювало Україні і світові свою волю і рішучість до змін, нарешті зрозуміє, що тільки через Культуру і її підтримку можна на ділі, а не тільки на словах перетворити Україну. Просимо зауважити, що Культура є найменш затратним засобом досягти змін. Особливо якщо порівняти, скажімо, з витратами на енергетичну галузь, куди держава невтомно вкладає гроші (для кого і для чого давно вже не є таємницею).
Приємно було бачити Вас на трибунах стадіону під час матчу київського «Динамо» з британським клубом. Одначе ж хотілося б так само бачити Вас і на «трибунах» культурних акцій, кінематографічних зокрема. Адже сама присутність першої особи держави є промовистим знаком, диригентським жестом для чиновників різного рівня. А ще просив би Вас замислитися: як так може бути, що один лише футболіст українського клубу, бодай і пристойного класу, отримує за рік більше, ніж увесь національний кінематограф минулого року з державної казни? Чи може щось ліпше характеризувати сюрреальність існування культури на нашій («не своїй»?) землі?
Пане Президенте, хочеться вірити в те, що основні тези нашого листа буде почуто і підтримано Вами. Пропоную, аби Ви знайшли час і зустрілися з діячами кіно для обговорення пекучих актуальних проблем».
Це написано у 2015-му… Потому, у наступні роки, ставлення до Культури в цілому і кінематографа зокрема змінилось на краще. В кіно щороку з’являлись нові імена і фільми, які все упевненіше завойовували увагу масової аудиторії. Невже тепер, за президентства людини, що прийшла з кіно, телебачення, це знову відкотиться назад? Один із симптомів того уперте небажання влади визнати некомпетентність нинішнього керівництва Держкіно і послати його куди подалі…
Те, чого не сказав Президент, сказала його дружина, Олена Зеленська. «Мало хто на самому початку російського вторгнення думав, що культура на часі. Нагальним завданням було вижити фізично. А потім ми побачили, як ворог руйнує наші музеї, починаючи з музеїв Сковороди та Примаченко. Ми побачили, як росіяни грабують музеї Херсона. І найстрашніше – як убивають тих, хто цю культуру створює. Після цього відповідь на запитання «Чи на часі культура?» однозначна. На часі. Можливо, навіть як ніколи раніше. Культура і є ми», – сказала дружина Президента (цитую за президентським сайтом, 29 грудня).
Пані Олено, сподіваюсь, що і Президент такої ж думки. І не треба її приховувати! Не на часі!
Сергій Тримбач
