Особисте 24 лютого 2022 р.
О четвертій двадцять ранку того довгого дня вирушив автобусом із Чернігова до Києва – рідкісне на той час службове відрядження. З тридцяти місць майже половина виявилася вільними, що дозволяло комфортно розташуватися та подивитися новини – поки є зв`язок. Десь хвилин за тридцять чи біля цього прочитав повідомлення журналіста Валентина Торби (газета «День»), що почалося: росія бомбардує Київ. Спитав: «Валентине, хто джерело?». Відповідь: «Я джерело!». Побачив ще пару приватних повідомлень, написав на сторінці у себе, підійшов до водія та спитав – що він знає. Сказав – нічого. Тоді попросив зв`язатися з диспетчером та уточнити свої дії. Таким чином ми їхали ще хвилин десять, зрештою автобус зупинився в селі Кіпті, що за 40 км на південь від Чернігова. Пасажири ледь не пів години вирішували, що робити далі. У підсумку п'ятеро вирішили повернутися до Чернігова, більшість далі попрямувала до Києва – у кожного свої справи, мирні, уявлення про прірву, що вже розвернулася, ще не прийшло. До речі, один пасажир поспішав на літак до Борисполя і просто не повірив, що всі рейси скасовані, а повітряний простір України закритий...
Я вирішив повернутися до Чернігова й залишитися тут, хай би що відбувалося, так вирішив не зранку 24 лютого, а значно раніше. Єдине, про що шкодую, ‒ не вивіз відразу маму, котрій 81 рік, у безпечніше місце. А треба було.
Підійшов до поліцейського та попросив допомогти доїхати до міста. Той, не довго думаючи, зупинив першу ж фуру. Отакою попуткою доїхав до села Іванівка, що за 12 км від Чернігова. Порадував водій-одесит. Він гучно обурювався з нападу росії, демонструючи свою патріотичну позицію, і, попри очевидну війну, вважав своїм обов'язком доїхати до місця призначення, завантажити продовольство й лише після цього повертатися до Одеси.
Перші вибухи виразно почув на в'їзді до села Іванівка, лунали вони зі сторони селища Гончарівське, де базується перша танкова Сіверська бригада. Про себе відзначив: який у тому сенс, адже військові вийшли звідти ще кілька днів тому. Згодом таких проявів дурості російської орди надивився чимало.
Пересів на приміську маршрутку, як виявилося – останньою, рейси відновилися лише за кілька місяців. Рух легкових автомобілів назустріч нам виглядав нетипово жвавим – розпочинався вихід мешканців із міста.
До Чернігові доїхав десь біля сьомої, мамі вирішив поки не телефонувати, натомість зайшов на роботу, зібрав мінімум необхідного (як з'ясувалося ‒ замало), поспілкувався з двома співробітниками, яких побачив, написав до корпоративного месенджера, щоб на роботу не приходили ‒ мовляв, працюватимемо дистанційно. Навіть зробив два інтернет-включення: одне за програмою DOBRE, інше ‒ U-LEAD з Європою. В обох випадках ішлося про навчальні заходи, що на тлі навколишніх подій виглядали фантасмагорично. Тоді чомусь вважав за важливе завершити розпочаті справи, тим більше – за міжнародними програмами. Між тим навколо все спорожніло – дивне відчуття, коли усталений світ навколо раптом зникає: що робити, куди йти, чим займатися – вирішуєш виключно сам.
А далі ‒ повернення додому (десь пів години пішки) містом, що раптово змінилося. У повітрі стояв смог та виразний запах гарі, причому чогось синтетичного. Повз мене промчало кілька автівок «швидкої», рух машин виглядав дивно: їх було мало, а наявні мчали особливо не звертаючи увагу на правила. Біля банкоматів вишикувалися довжелезні черги. Час від часу було чути вибухи ‒ ближче, далі. Повернув до магазину продтоварів ‒ вони ще були відкриті, охорона пускала обмежене число покупців. Полиці виявилися напівпорожніми, тож брав, що було. І правильно, бо вже наступного дня абсолютна більшість торговельних точок закрилася.
Вже вдома подивився новини, побачив відео довжелезних колон рашистів ‒ вони просто їхали селами й малими містами півночі Чернігівщини. Це означало, що за дві – три години мав відбутися бій біля самого міста – в тому, що він буде сумнівів не мав. Постало питання – що робити мені, якщо вже вирішив залишитися. Взяти зброю не наважився, хоча й не виключав такої можливості. В наступні дні спробував дати тому раду.
Володимир Бойко, Чернігів
