Українське суспільство повинно постійно дбати про своїх захисників

Третій рік гарячої фази російсько-української війни занурив Україну начебто у дві паралельні реальності: власне бойових дій проти жорстокого ворога і відносно мирного життя. Принаймні таку думку можна дуже часто почути від учасників бойових дій, які через поранення чи з інших причин опиняються «на гражданці». Виразна різниця між фронтом і тилом породжує у військових внутрішній дисонанс, певну аберацію зору, коли здається, що «мирняк» продовжує жити так, начебто ніякої війни немає. Звісно, це не так. Сьогодні війна справді увійшла майже у кожен дім українців, але різка зміна життєвих обставин примушує військових думати, що невоюючій частині українського соціуму все одно до них. Звичайно, в сім’ї, як то мовиться, не без виродка, і прояви негативу щодо українських захисників теж трапляються. Та абсолютно переважна частина нації працює на допомогу і підтримку тих, хто закриває її від рашистських варварів. Розкол у суспільстві у тій ситуації, де знаходиться сучасна Україна, смерті подібний. Цього саме і хотів би ворог на чолі з бункерним диктатором путіним. Щоб не сталося ситуації, коли армія є, а країни вже немає, громадянське суспільство країни, не кажучи вже про владу держави, повинно постійно дбати про своїх захисників. Ця увага до українських військових може проявлятись у різних формах: від персональної подяки незнайомих людей, яку, за їхніми власними словами, дуже цінують бійці, бо вона доводить їхню потрібність і повагу суспільства, до спеціальних заходів різних інституцій країни, орієнтованих не лише на фізичну, але і морально-психологічну реабілітацію учасників бойових дій.

Саме до реабілітаційних заходів відноситься цікавий інтерактив «мурмурування», який було проведено 28 вересня 2024 року в Музеї книги і друкарства України, що розташований на території Києво-Печерської лаври. Цей захід – частина реабілітаційних активностей для військовиків, які проводяться Києво-Печерським заповідником із залученням за договором і колективу Музею книги і друкарства України.

  Трохи про сутність інтерактиву «мурмурування». Насамперед, це арт-терапія, як малювання, ліплення, віршування тощо, коли мистецька творчість допомагає людині відтворити духовну цілісність, позбутися депресивних станів і відволікти від тяжких переживань. Само ж по собі мармурування книги (про це йдеться під час тренування в Музеї книги і друкарства України) – це надзвичайно цікавий і креативний процес прикрашання обкладинки книжок, або сторінок чудовими візерунками за допомогою унікальної техніки, яку можна умовно назвати «малюванням по воді». Отримані малюнки нагадують природні візерунки на мармурі, звідси і назва техніки. Сам метод мармурування винайдено дуже давно в Азії, звідки він і прийшов до Європи у 16 столітті, а вже у 17 став активно використовуватись і швидко набув популярності. І сьогодні він популярний у Японії та Туреччині. Перші ж згадки про мармуровий папір з’являються у Китаї у 8 столітті. Як зазначають різні довідники, справжнє зародження мистецтва виготовлення мармурового паперу пов’язане з Османською імперією. Тут воно отримало назву «ебру» (15-16 століття). У техніці «ебру» природні фарби наносились на поверхню води або спеціального розчину, де за допомогою відповідних інструментів виконувались різні візерунки, на які потім накладався папір, і таким чином малюнок переносився на лист паперу. Мармуровим папером прикрашались обкладинки книжок та форзаци рукописів. Особливо складні та вишукані малюнки «ебру» використовувались при оформленні Корану та інших текстів релігійного змісту. «Ебру» є частиною ісламської культури. В Європі мармурування набуло особливої популярності серед майстрів, які оформлювали книжки.

Ось така цікава техніка була запропонована Музеєм книги і друкарства України серед низки інших цікавих інтерактивних екскурсій для реабілітації воїнам, які розпочали процес відновлення після поранення у Києві. Проводила майстер-клас для військових завідувачка науково-дослідного відділу музею пані Ірина Гулейкова. Треба було бачити захоплення на обличчях суворих чоловіків, коли з-під їхніх рук почали виходити чудові візерунки, вималювані на воді! Ще і ще раз переконуєшся: те, що на перший погляд може виглядати як дитяча забавка, пробуджує творчі сили людини, дивує і надихає, відкриває нові можливості, зрештою, хоча б на певний час дозволяє відволіктись від болю, втрат, жорстоких реалій війни. Мистецтво, творчість справді лікують! Громадянське суспільство України та держава повинні зробити все, щоб його захисники подолали депресію і втому, хотіли далі жити й боротися, тобто успішно пройшли реабілітацію! Українська спільнота повинна бути єдиною у прагненні відстояти своє право на власне життя та існування держави Україна!

Ірина Грабовська