Спротив задля життя

Вийшло друком дослідження історика та публіцистки з Кропивницького Світлани Орел, назване «Всупереч і опір», в якому йдеться про  боротьбу українців під час   Голодомору 1932-1933 років

Українці не мовчали, далеко не всі   приречено йшли на мученицьку смерть. Сотні тисяч наших співвітчизників, зокрема на Півдні та на Сході,  чітко  розуміли, що відбувається, чого прагне  сталінська влада. І розуміли також, що відповідь на злодійські дії  тоталітарного режиму може бути тільки одна – боротьба, опір (збройний, якщо є можливість), відсіч вбивцям -  відсіч  в ім*я життя й свободи. Ось чому  розповіді про тотальну покірливість нашого народу – покірливість усюди, на  всіх українських землях – щонайменше, геть далекі від історичної правди.

Про це йдеться у книзі журналістки та історика з Кропивницького Світлани Орел. Назва  її праці – «Всупереч і опір» - розкривається у словах знаного письменника Мирослава Дочинця (з його книги «Чарунки днів»), які відкривають дослідження пані Світлани. Ось що пише Мирослав Дочинець: «Всупереч. Усе, що захищено чи здобуто – це всупереч. Всупереч історії, всупереч гіркій долі і чужій волі. Всупереч чужинським владарюванням і своїм продажним і жалюгідним владам».

«Опір – це опертя на рідну землю і український дух. Бо чинити  опір на їх захист – вищий чин служіння і запорука існування».

Саме ця думка Мирослава Дочинця і покладена в основу книги  пані Світлани. Авторка зазначає: «Був час, коли Україна вмирала.  Радянсько-російські окупанти намагалися голодом вбити волелюбність, внутрішню гармонію, безмежну любов і шану до своєї землі українського  селянина. Голодомор-геноцид таки притлумив сили нації… Та однак він не зміг підкорити їх повністю».

«Сьогодні російський окупант, - підкреслює Світлана Орел, - теж намагається  використати голод як зброю. Та зараз йому протистоїть  Українська держава…  А у 30-х роках минулого століття проти радянсько-російського монстра мусив стояти тільки простий український селянин. Де було йому взяти сили, уже фактично голодному, приниженому владою. Скрізь – по всьому світу – сказали б – це фантастика. Неможливо морально протистояти такому тиску, такому нищенню, такому Злу. Але наші люди намагалися протистояти». Власне, про це і розповідає книга.

Прикладів такого протистояння (історично достовірних) – десятки й сотні. Багато з них  наведені у книзі. Ось , приміром, Павло Пугаченко, середняк, мешканець Благовіщенського краю (зараз – Голованівський район  Кропівниччини), за донесенням ГПУ, говорив знайомим: «До весни 32-го року має піднятися крупне повстання; знаю ватажків сіл Рептухи, Ладижинки, Розсуховатки, Таужного…Вони підтримують між собою тісний зв*язок. Вони домовились: коли будуть готові, вдарять у дзвін. Ця влада  розбійницька, так не може тривати, хліб поголовно у всіх забирають, теж  весною усі підуть на повстання… В Уманському лісі організується повстанський загін. Керівник цієї організації   каже, що є уже до 200 чоловік, буде зброя… Тільки мечем і кров*ю  можна добитись свободи».

Не менш красномовними і й слова іншого селянина-середняка,  Пантелея Харковлюка: «Хто хоче  з нами дружить – дамо обріз чи гвинтівку. Будемо робить нальоти, а як з*явиться листя, підем у ліс. Треба ще здобути кулемет».

«І Павло, і Пантелей були викриті агентами  ГПУ і померли в ув*язненні. Павло буквально через місяць після арешту. Ніхто з них  винним себе не визнав. Висновок лікаря – Павло помер «від розладу серцевої діяльності і посиленої слабкості… Харковлюк, наймолодший у цьому товаристві, теж помер у тюремній лікарні рівно через півроку».

Ще дуже ясний і чіткий висновок, який робили селяни: «Боротися із хлібозаготівлею – це боротися із Сатаною». Федір Нетеплюк, керівник громади  віруючих ієговістів села Мечиславка, зробив  такий висновок: «Причини голоду на селі,  розвалу сільського господарства, страшних мук селян я бачу у тому, що партія і Радвлада колективізують сільське господарство, проводять масові хлібозаготівлі, забирають увесь  хліб. Отож, партія і особисто  Сталін – винуватці усіх бід на селі».

Невдовзі Федір Нетеплюк та його однодумці були  жорстоко репресовані ГПУ.

* * * * * * * * *

Це – тільки два приклади із сотень, що наведені у дослідженні Світлани  Орел і які засвідчують, що українці не мовчали, не мирилися зі Злом і прагнули, залучаючи ті реальні сили, що були в них, боротися із ним.  Тоталітарна сталінська система, яка зміцніла і почала вже  реалізовувати свої геноцидні акції, придушила цей спротив. Але сьогодні  українці – і на рівні масової свідомості, і науковці –   мають  знати: і  в ті страшні роки  були люди, здатні на опір.

 Ігор Сюндюков