Наші батьки були на півслові обірваним поколінням. Весь цей огром несказаного і набріханого зверху, накопичившись за століття, тепер криком кричить. Країні потрібні письменники для психологічної санації.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, есеїстка

«Чорний берет» ми виборювали кров’ю»

Зв’язківець батальйону морської піхоти Лариса Мала — про настрої захисників
28 вересня, 2017 - 16:07
Фото Валентина ТЕРЛЕЦЬКОГО

Війна втягнула всіх у свою орбіту. У долю бійців вона увійшла по-різному: для одних увірвалася у звичний плин життя, зламавши особистий комфортний світ, для інших стала важкою роботою та місією, яку потрібно виконати якнайкраще, хтось відкрив себе справжнього завдяки їй... Проте всі визнають, що тепер життя ціниться зовсім по-іншому, а триматися в найважчі хвилини допомагає усвідомлення, що «ми обороняємо свою землю».

Україна може пишатися своїми морпіхами, які «залишаються вірними завжди». Нещодавно «День» мав розмову з капеланом морпіхів отцем Андрієм Зелінським про духовний вимір людського досвіду війни (читайте матеріал «Чи існують на війні атеїсти?..», № 145-146 від 18 — 19 серпня ц. р.), а тепер поспілкувався з Ларисою МАЛОЮ — матросом батальйону. «Маю честь служити тут», — декілька разів сказала вона. Цікаво, що до війни пані Лариса була журналістом. Зокрема, знімала і вела програму «Полігон», простежуючи формування армії незалежної України. Коли почалася російська інтервенція, їздила на передову як волонтер, але теж не забувала брати з собою камеру. Так, виходили програми про долі бійців та людські історії. А тепер вона сама стала військовослужбовцем.

«У БАТАЛЬЙОНІ ВІДЧУВАЄШ СЕБЕ ВНУТРІШНЬО ВІЛЬНИМ»

— Як прийняли рішення піти на фронт і як довго воюєте?

— Воюю рік, а до того, з 2014 року, була волонтером у різних підрозділах та батальйонах. Восени два роки тому подруга-волонтерка попросила «підхопити», взяти під опіку батальйон морської піхоти, який вийшов із Криму. Так я розпочала волонтерську роботу в батальйоні, в якому зараз служу. Для мене він став найріднішим. Через півроку в ньому помінявся комбат, і я попросила направлення до батальйону. Хоча у мене був граничний вік, командир добився, щоб для мене взяли. Не хочеться пишномовності, але я щаслива, що потрапила сюди, в цю команду. Всі різні, але ми як одна сім’я. Мої дорослі діти не здивувались цьому рішенню. «Ми вже давно очікували, що ти так вирішиш», — посміхнулись вони. Адже дедалі більше подумки я була зі своїм батальйоном. Для них головне, що мені подобається, і я люблю цих людей.

— Чи важко жінці на фронті? Адже існує стереотип, що війна — не жіноча справа. Чи стикалися ви з упередженим ставленням до себе?

— Ніколи не відчувала негативу чи застережень. Навпаки, коли жінка потрапляє до чоловічого підрозділу, там намагаються відповідати цьому рівню, стають більш чемними, поміркованішими. Хлопці стають чоловіками з великої літери. А найвища похвала для жінки на фронті — коли її називають побратимом. Так відбувається і в нас.

— У довоєнному житті ви були журналістом. «День» часто торкається теми проблем та позицій у медіасередовищі. Як ви оціните роботу журналістів на фронті, чи достатньо якісного висвітлення війни?

— Мені ніколи не соромно за журналістів, але іноді ставлюся критично до їхньої роботи. Буває суто військова злість на них, коли в пошуках сенсацій, кадрів, які розлетілися б мережею, залізають у заборонені для них місця. Всі отримують акредитацію, проходять інструктажі у профільних відомствах, але потім ніби навмисно «забувають» правила. Часто світять позиції: пересічні громадяни не впізнають, а ті, хто відстежує і воює проти нас, — це ловлять і доносять інформацію про розташування конкретного підрозділу. Потім це діє проти нас. Не підтримую псевдоекспертів, які на основі суб’єктивних та однобоких сюжетів та інформації роблять глобальну аналітику. На жаль, багато хто на війні хоче зробити собі ім’я, попіаритись, але не думають, чим це може обернутися для нас. Хочеться більше професіоналізму в роботі журналістів, які висвітлюють війну.

Фото Аліни КОМАРОВОЇ

— Нещодавно соціальними мережами серед військових і волонтерів поширився флешмоб #1_з_93% у відповідь на скандальну доповідь головного військового психіатра, що 93 відсотки учасників АТО становлять потенційну загрозу для суспільства і потребують лікування. Чиновник за некоректні висловлювання був усунений з посади Полтораком, але дискусія оголила питання реабілітації бійців. Чи є, на вашу думку, актуальною проблема подолання посттравматичного синдрому?

— Проблема реабілітації, безперечно, існує, тому що вся система ще не відпрацьована злагоджено, як в інших країнах. У Сполучених Штатах чи Грузії є функціонуючі інституції, підготовлені фахівці, які, до речі, готові надавати допомогу в навчанні наших реабілітологів. Маємо кілька людей у батальйоні, які після травм зверталися до реабілітації. Або кому стає страшно в окопах, під обстрілами, не можуть воювати. Тоді ці бійці їздять до санаторіїв, спілкуються з психологами. Помилково вважають за посттравматичний синдром нашу емоційну прив’язаність до фронту. Коли приїжджаємо у цивільне життя — нам некомфортно, хочеться до своїх, де відчуваєш себе справжнім, потрібним, що на тебе чекає важлива справа оборони рідної землі. Це певний стан душі, розуму, поведінки. Тут більше обмежень, але більше внутрішньої свободи. З перших днів війни і знайомств я відчула, що люди, попри всі ці випробування, готові терпіти заради покладеної на них відповідальності. Всередині цієї команди відчуваєш себе абсолютно вільним, відпадає лушпиння дріб’язковості. У цьому причина нашої любові до військового світу. Таке захоплення — уже певне відхилення від норми, але кожна людина має певну «пристрасть», у цьому проявляється індивідуальність. Ми — не «психічно ненормальні» чи, тим паче, «приховані вороги». Тому так гостро відреагували на цю заяву.

«ЛЮДСЬКЕ — ЦЕ ГОЛОВНЕ НА ВІЙНІ»

— Що обговорюють, які теми хвилюють військових?

— Як і всюди, бійці думають про завтрашній день. Зараз у всіх містах зростає тенденція кооперації ветеранів АТО в об’єднання, тому що хочеться психологічної підтримки та спілкування. Також із побратимами легше досягати своїх цілей або розпочинати справу.

Настрої — жити далі, обороняти країну. Звичайно, до нас доходять останні новини. Обуренню не було меж, коли почули про бажання Росії взяти участь у місії миротворчого контингенту — це просто цинізм і безглуздя. Переважно у нас в батальйоні молоді люди, середній вік — десь 25 років. Причому, без перебільшення, з усієї України — від заходу до сходу, півночі до півдня, Криму та Донбасу. Є хлопці з окупованих територій, котрі з нетерпінням чекали на досягнення 18-річного віку, щоб піти служити в українську армію. Дехто втікав з дому і добирався усілякими правдами-неправдами. І вони по-справжньому щасливі, що потрапили саме в морську піхоту. Цінуємо належність до цієї категорії військ, багато важить для нас і сам символ — чорний берет, про який зараз теж ідуть гарячі дискусії.

Так, у соціальних мережах запустили флешмоб #мій_берет_чорний. Почалося з того, що волонтер та координатор робочої групи при Міністерстві оборони з питань розробки нового обмундирування ЗСУ і знаків розрізнення Віталій Гайдукевич заявив, що потрібно позбуватися радянських символів і скасувати чорний берет у морській піхоті. Нібито гарно сказано, і все логічно. Але в тому, що відбувається на війні, немає логіки. Немає в тому, що коли хлопці гинуть, то тримають чорний берет біля серця. У нас були трагічні випадки, коли один військовий загинув за цей берет на смузі перешкод. Його ми виборювали кров’ю. Бійці виступили рішуче проти таких нововведень. Коли писалася історія незалежної української армії на початку 1990-х, чорні берети шилися вручну зі старої форми, щоб був свій однострій. Для нас це символ, важлива ознака приналежності до категорії, яку ти сам свідомо обрав і намагаєшся відповідати цьому. Так само у високомобільних десантних військах України цінуються блакитні берети. Важливо бути офіцером із тих, хто «має честь».

Не треба «надягати шкарпетки на взуття». Робити хірургічне втручання там, де операція може здійснюватися лише під мікроскопом. Втручатися в те, що стало великою цінністю. Тоді можна наразитися на велике неприйняття і негатив. Людське — це головне на війні.

Анастасія РУДЕНКО, «День»
Газета: 
Рубрика: