Мiсце «зустрiчi...»

Волинь належить до пограничних регіонів України, що знаходиться по сусідству з Польщею та Білоруссю. Не існує чітко означених кордонів цього регіону. Сучасна Волинська область у складі Української держави була створена 4 грудня 1939 р. як частина Української Радянської Соціалістичної Республіки після того, як СРСР анексувала східні землі Польської республіки. Ця область є лише часткою історичної Волині. Зараз традиційно до цього краю відносять Волинську та Рівненську області, значну частину Житомирської області, північні райони Тернопільської та Хмельницької областей з площею близько 70 тисяч кілометрів квадратних. У більш широкому розумінні до Волині відносять південну частину Берестейської області Білорусі, а також східну частину Люблінського воєводства Польщі.

У силу обставин, Волинь була краєм «зустрічі» різних культур. Передусім, це стосується культур української та польської. Не можна сказати, що ця «зустріч» завжди була безхмарною. Політичні, економічні, соціальні чинники нерідко призводили до різкої конфронтації двох народів. Саме ці моменти конфронтації часто лишалися в пам’яті українців та поляків.

Та, попри конфлікти, що часто свідомо перебільшуються, Волинь дала цікаві зразки українсько-польської співпраці, зокрема на ниві культури. На жаль, про ці явища йде мова мало, хоча саме вони є добрим капіталом для українсько-польського порозуміння.

Нам складно говорити про якісь яскраві вияви такої співпраці у період Київської Русі. Попри конфесійні відмінності (поляки були католиками, русини-українці православними), культурні контакти між цими народами мусили існувати. Адже існували торгові зв’язки між Волинню та різними регіонами Польщі. Також нерідкими були династичні шлюби між волинськими і польськими князівськими домами. Все це, зрозуміло, супроводжувалися культурними контактами.

З часом, особливо після Люблінської унії, ці зв’язки інтенсифікувалися й отримали нову якість. Одним із яскравих проявів українсько-польської культурної співпраці стала діяльність Острозького культурного центру, зокрема Острозької академії. Її створив князь Василь-Костянтин Острозький (1525—1608) у другій половині 70-х років XVI ст. Цей можновладець одружився з Софією Тарновською, батько якої був гетьманом польським. Сам же рід Тарновських належав до найбагатших малопольських родів. Його представники виявляли чималий інтерес до культурних питань. Зокрема, їхнє родове місто Тарнов стало одним із найбільших ренесансних осередків у Польщі. Творячи власний культурний осередок в Острозі, князь Василь-Костянтин чимало запозичив у Тарновських.

Не дивно, що в діяльності Острозького культурного центру чітко простежуються елементи Ренесансу. При чому це був як «чистий» Ренесанс, так і Ренесанс, адаптований на українському ѓрунті. Саме «чистий» Ренесанс в Острозі представляли поляки чи вихідці з Польщі. Тут варто передусім відзначити Симона Пекаліда (Пенкалю) (близько 1567 — після 1601), який походив із міщанської родини міста Олькуш, і професора Краківського університету Яна Лятоша (1539—1608). Перший є автором латиномовної поеми «Про Острозьку війну» (1600), написану в ренесансному стилі. Щодо Я. Лятоша, то він ідентифікував себе русином (українцем). Очевидно, походив із Лемківщини. Значну частину життя провів у Кракові, працюючи в університеті. Однак, останні роки провів у Острозі, викладаючи у Острозькій академії.

Ще одним осередком на Волині, що постав у той час і став місцем «зустрічі» польської та української культур, була Замойська академія. Вона, як і академія в Острозі, була приватною школою. Її заснував та фінансував Ян Замойський, магнат і високопоставлений урядовець Речі Посполитої. Виникнення цієї академії датують 1594 р. У певному сенсі даний навчальний заклад був альтернативою академії Острозькій. Справа не лише в тому, що Я. Замойський був конкурентом В.-К. Острозького в політичному плані і намагався не відставати від православного князя-магната. Академія цілком свідомо засновувалася на етнічній території України-Русі та була зорієнтована на жителів цього регіону. Одним з аргументів її заснування було саме те, що на Русі немає вищої школи (зрозуміло, латинського типу).

Серед професорів цієї школи були вихідці з українських земель, а значну частину випускників становили українці. Організатором академії був виходець зі Львова Симон Симонід (1558—1629) — людина енциклопедичних знань. Відомий він і як поет. У польськомовній книзі «Селянки» С. Симонід оспівав життя і звичаї українського народу.

Офіційно іменуючись «директором наук» та інспектором Замойської академії, С. Симонід займався не лише добором здібних викладачів, а й став засновником академічної друкарні. Піклувався, щоб там був не лише латинський шрифт, а й слов’янський. Це, до речі, засвідчило його прагнення (правда, важко сказати наскільки свідоме) зробити внесок у розвиток традиційної української культури.

Із Замойською академією пов’язана діяльність латиномовного поета Себастьяна Кленовича (1550—1602/1608). Він був у добрих стосунках із Я. Замойським, заохочував його до організації академії, добирав туди професорів і сам викладав у цьому навчальному закладі античну літературу. До найбільш відомих творів С. Кленовича належить латиномовна поема «Роксоланія» (1584). Це палкий маніфест любові до української землі. Власне, Роксоланія — то Русь-Україна. Автор пишається своєю землею, її минулим і сучасним, оспівує природу і звичаї краю. Вдаючись до античної образності, С. Кленович вів мову про те, що на українських землях може виникнути Парнас і тут осядуть музи. Тобто Україну розглядав як можливий осередок високої культури. А заснування Замойської академії трактувалося ним як важлива ланка створення руського Парнасу.

Хоча Замойська академія була католицьким навчальним закладом, з її стін вийшло чимало діячів, які залишили слід в українській історії та культурі. Зокрема, до таких належать Касіян Сакович, ректор Київської Братської школи, письменник, поет, філософ; Ісайя Трохимович-Козловський, один з перших ректорів Києво-Могилянської академії; Сильвестр Косов, київський митрополит за часів Хмельниччини, знаний також і як письменник-полеміст; письменник Йосиф Кононович-Горбацький. У Замойській академії навчався Якуб Гаватович, який увійшов у літературу як автор твору «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Івана Хрестителя, посланця Божого» (Львів, 1619), двох інтермедій — «Найліпший сон» і «Продав кота у мішку», котрі, так вважають дослідники, започаткували українську народну комедію. До випускників академії належав видатний політичний діяч Польщі та України середини ХVІІ ст. Адам Кисіль. Не випадково київський митрополит Петро Могила дав високу оцінку Замойській академії, сказавши, що вона багато нашому народу «пожитку й утіхи принесла» і що з неї вийшло чимало вчених людей.

Ще одним цікавим, але маловідомим осередком українсько-польської співпраці на Волині стала Киселинська академія. У кінці XVI — на початку XVII стст. на теренах Речі Посполитої набуває поширення радикально-реформаційний рух аріан (соцініан). Участь у цьому русі брали представники різних народів — поляки, італійці, українці, білоруси. Ідеологія соцініанства поєднала як реформаційні, так і ренесансні елементи. З часом соцініанство набуло поширення в Європі і стало одним із важливих чинників Просвітництва. До прихильників соцініанства належали Джон Локк, Ісак Ньютон, позитивну оцінку цьому напрямку давали французькі енциклопедисти.

Волинь стала одним із головних осередків поширення соцініанства в Речі Посполитій. Тому сюди, з польського міста Раків у волинське містечко Киселин, соцініани перенесли свою вищу школу — академію. Тут вона проіснувала близько 20 років — до часу вигнання соцініан із Речі Посполитої у 1658 р. На Волині деякий час жив один із провідних ідеологів пізнього соцініанства — Андрій Вишоватий (1608—1678).

Соцініанство, справивши помітний вплив на польську культуру, вплинуло і на культуру українську. Є підстави вважати, що під впливом соцініанства знаходився один із найвидатніших філософів Києво-Могилянської академії — Інокентій Гізель (бл. 1600—1683). Можливо, він походив саме з Волині й міг навчатися в Киселинській академії.

Різке конфесійне протистояння між католиками та православними, що намітилося в першій половині XVII ст., Хмельниччина, військові конфлікти між поляками й українцями в XVII—XVIIІ стст. — все це аж ніяк не сприяло українсько-польській співпраці на теренах Волині.

Своєрідне її «відродження» відбулося в ХІХ ст., коли Річ Посполита вже перестала існувати, а поляки, як і українці, стали бездержавним народом. У такій ситуації серед польських інтелектуалів зароджується думка про необхідність польсько-української співпраці. Одним із осередків, де було намагання втілити цю ідею, став Кременецький колегіум (Волинська гімназія вищих наук). Біля його витоків стояв уродженець Волині Гуго Коллонтай (1750—1812) — відомий польський філософ-просвітник, один із співавторів Конституції 3 травня.

Незважаючи на українське походження, принаймні територіальне, Г. Коллонтай сформувався в лоні польської культури. Його батьки належали до дрібної польської шляхти. Це був не суто польський, а, радше, мішаний рід, де поєднувалися польські й українські елементи. Вважається, що рід Коллонтаїв (чи Калатаїв — так могло звучати це прізвисько в первісному варіанті) свій початок вів від брянських бояр, який осів на Волині десь у ХVI ст.

Разом із головним візитатором училищ Волинської, Київської та Подільської губерній, заможним волинським землевласником Тадеушем Чацьким Г. Коллонтай організував збір коштів для створення в Кременці Волинської гімназії вищих наук. У 1805 р. гімназія почала функціонувати, а в 1819 р. її реорганізували в ліцей. Цей навчальний заклад став значним культурно-освітнім осередком, вплив якого не обмежувався лише Волинню. Кременецький ліцей мав чудову бібліотеку, добре обладнані класи й кабінети, кваліфікованих викладачів.

Правда, Г. Коллонтай не мав змоги працювати у Волинській гімназії вищих наук, оскільки царською владою трактувався як людина неблагонадійна. Але саме він склав для неї навчальну програму. Їй передав свою багату колекцію мінералів і створив тут базу для вивчення геології.

Діяльність Кременецького ліцею мала відношення до розгортання українського культурно-національного руху в ХІХ ст. Хоча ліцей і мав польський характер, однак для його діячів був притаманний інтерес до української проблематики. Так, соратник Г. Коллонтая, Т. Чацький, написав твір «Про назву «Україна» і зародження козацтва». До речі, високу оцінку Т. Чацькому дав Т. Шевченко. Саме у Кременці беруть витоки «української школи» в польській літературі. Так, у Волинській гімназії вищих наук навчався Антоній Мальчевський (1793—1826). Вважається, що його поема «Марія» (1825), ставши видатним явищем польської романтичної літератури, започаткувала цю школу. У цьому творі, зокрема, маємо створення польського козацького міфу України. Пізніше цей міф розвивали Юліуш Словацький і Тимко Падура, які теж навчалися в Кременецькому ліцеї.

У Кременці та Волинській гімназії вищих наук розгортаються народознавчі студії, з’являється вивчення українського фольклору. У 1814 р. директор цього навчального закладу Міхал Сциборський розіслав у всі школи, що підпорядковані гімназії, розпорядження з приводу збирання серед місцевого населення казок, пісень, обрядів, замовлянь та іншого фольклорного матеріалу і розпорядився надсилати ці збірки до Кременця. Кременець відіграв важливу роль у житті слов’янського фольклориста Зоріана Доленги-Ходаковського (Адама Чарнецького, 1784—1825), який зібрав понад дві тисячі українських пісень й стояв біля витоків української фольклористики. У 1813—1814 рр. він жив у Кременці, працював у бібліотеці гімназії. Його кореспондентами були згадуваний М. Сциборський та викладач Ф. Рудзький. Багато фольклорних записів З. Доленга-Ходаковський зробив у околицях Кременця.

З Кременцем та Кременецьким ліцеєм пов’язане ім’я видатного польського поета-романтика Юліуша Словацького (1809—1849). Як відомо, він мав українські корені по лінії матері, яка належала до волинського українського роду Янушевських. Цей рід так і не прийняв римо-католицьке віровизнання, а дотримувався греко-католицизму. Ю. Словацький теж був охрещений як греко-католик. Показово, що він говорив про дві свої батьківщини — Польщу й Україну. Йому належить низка творів, у яких представлена українська проблематика. Це — поема «Змій», драматичні твори «Срібний сон Соломеї», «Мазепа» тощо.

Поет високо цінував українську народну літературу. Вважав, що в українських думах знайшла вияв не лише душа українців, а й душа поляків. Тому широко використовував український фольклор у своїй творчості.

Речником польсько-українського порозуміння був сучасник Ю. Словацького, поет Тимко Падура (1801—1871) — теж, як зазначалося, один із вихованців Кременецького ліцею. У його особі маємо типового представника пограниччя, котрий у своїй творчості поєднував елементи польської та української культур.

Т. Падура, як і інші представники «української школи» в польській літературі, намагалися витворити свій, пропольсько-орієнтований погляд на Україну. Вони теж переважно зверталися до козацької проблематики, надаючи їй свою інтерпретацію. У певному сенсі створений ними український світ був альтернативою тієї символічної України, яку формували східноукраїнські автори.

Вважається, що саме Т. Падура є автором відомої пісні «Гей, соколи...», що фактично стала народною піснею і для поляків, і для українців.

Після Листопадового повстання 1830 р. Російський імперський уряд взяв курс на ліквідацію Кременецького ліцею як осередку польської культури. На його базі 1834 р. було створено Імператорський університет святого Володимира у Києві, що мав за завдання проводити русифікацію теренів України. З боку царського уряду було зроблено певні кроки, щоб посіяти ворожнечу між українцями й поляками, не допустити їхньої спілки для боротьби з самодержавством. Це призвело до згортання українсько-польської співпраці. Хоча кращі представники двох народів розуміли її необхідність.

До осіб, які долучилися до справи українсько-польської культурної співпраці, належав Юзеф Ігнацій Крашевський (1812—1887). Близько двадцяти років він жив у селах Волині та у Житомирі. У журналі «Атенеум», який він видавав у Вільно з 1841 р. по 1851 р., було надруковано чимало українознавчих матеріалів. Українознавчі матеріали можна також знайти у його книзі «Спогади з Волині, Полісся і Литви». Окрім того, Ю. Крашевський написав низку повістей із життя українських волинських селян — «Історія Савки» (1842), «Уляна» (1843), «Остап Бондарчук» (1847), «Ярина» (1850), «Хата за селом» (1854—1855), «Єрмола» (1856), «Історія кілка в плоті» (1860) та ін. Ці твори були відомі й українським читачам. З часом вони були перекладені українською мовою. А за повістю «Хата за селом» було здійснено низку сценічних переробок для українського театру.

Своєрідним результатом польсько-українських культурних зв’язків можна вважати постать В’ячеслава Липинського (1882—1931), який народився на Волині у польській шляхетській сім’ї. Однак, незважаючи на польське походження, прилучився до українського руху й став одним із видатних українських політичних діячів, а також істориком, політологом й філософом. При цьому В. Липинський намагався прищепити на українському ѓрунті притаманні для польської шляхти уявлення про елітарні верстви суспільства.

Воєнні та політичні події ХХ ст. сприяли не стільки співпраці між українцями та поляками, скільки конфронтації. Це знайшло своє відображення й на рівні культурному. Хоча, звісно, зустрічалися цікаві моменти культурної співпраці між двома народами. Наприклад, варто згадати польський журнал «Культура», який видавався Єжи Гедройцом. У цьому виданні серед різних тем важливою була тема польсько-українського порозуміння.

Однак, у цей час на Волині ми не бачимо якихось цікавих виявів українсько-польської культурної співпраці. Ситуація змінилася лише в часи незалежності України. Саме Польща першою визнала Україну незалежною державою і зробила ряд кроків, що посприяли розвитку польсько-українських відносин. У цій ситуації Волинь стала регіоном транскордонного співробітництва між двома державами, а також місцем культурного обміну між поляками й українцями. У сьогоденні можемо вказати на кілька напрямків такої співпраці. Передусім це контакти на рівні адміністративно-державних інституцій. Волинська та Рівненська області, що їхні міста дають договори про співпрацю з воєводствами та окремими містами Польщі. Відповідно, відбуваються обміни делегаціями, мистецькими колективами. Тісно співпрацюють із польськими вищими навчальними закладами вищі навчальні заклади Волинського регіону. Була навіть ідея створення з поляками спільного університету на волинських теренах. Однак, цей план так і не був реалізований. Можна говорити й про інші форми українсько-польської культурної співпраці, зокрема про розвиток польського туризму на Волині. Одним з місць культурного паломництва для поляків стало місто Кременець, у якому знаходиться єдиний музей Ю. Словацького.

Однак, відзначаючи активізацію українсько-польської культурної співпраці за останні роки, все ж варто сказати, що вона, по-перше, так і не стала системною, часто має епізодичний характер. По-друге, зберігаються бар’єри, які гальмують цю співпрацю. Це не лише державний кордон, що за останні роки, після входження Польщі в Шенгенську зону, став досить проблемним для перетину. Це також мовний і навіть ментальний бар’єри. Наприклад, на Волині складно знайти польську пресу, книжку. У медіапросторі практично відсутнє польське телебачення, кіно. І це при агресивній навалі російських мас-медіа.

Та все ж будемо оптимістами. І сподіватимемося, що з часом на Волині українсько-польська культурна співпраця дасть цікаві плоди — як це було в часи минулі.