Піймати ритми Рівного

Уже чотири роки в інтернет-просторі живе й активно розвивається інформаційно-пізнавальний сайт «РівнеРетроРитм» http://retrorivne.com.ua/. Його створила місцева журналістка Світлана КАЛЬКО, яка невтомно «докопується» до невідомих чи маловідомих сторінок і постатей у історії Рівного та регіону й цікаво представляє їх разом із однодумцями на своєму ресурсі. Пані Світлана цілеспрямовано зайнялася історичною темою, і її зусилля мають відчутний ефект. Який саме — далі в її прямій мові.

«Я ЗАЙМАЛАСЯ ЦИМ МАЙЖЕ ДВА РОКИ І РЕЗУЛЬТАТОМ СТАВ... МУЗЕЙ ПАРКУ»

А розпочали розмову з запитання про те, як виникло рішення створити проєкт «РівнеРетроРитм». Це було більше власне бажання чи потреба?

— Моє бажання збіглося з суспільним запитом на такий проєкт. Це мій авторський проєкт.

Я журналіст із понад 20-річним стажем. Працювала в соціальній тематиці, тривалий час — у розслідувальній журналістиці, в нашому рівненському агентстві журналістських розслідувань «Четверта влада».

Але історія мене цікавила завжди, навіть ще зі шкільних років. Мені завжди було цікаво докопатися до якихось невідомих чи маловідомих фактів, відкрити щось нове, особливо щодо Рівного.

Рівне має віковічну історію, але має традиційну сучасність — руйнація і десь небажання, а десь неспроможність влади щось рятувати... Але громада не здається.

Реальні кроки до популяризації, наближення до історії міста я зробила ще на початку 1990-х, коли працювала в місцевому об’єднанні парків. Тоді виникла ідея дослідити історію появи нашого парку імені Тараса Шевченка. Я займалася цим майже два роки, і результатом став... музей парку. Вся зібрана там інформація абсолютно ексклюзивна, не була нікому відома, тому що навіть наші музейники, до яких я зверталася, не могли мені допомогти. В 1990-ті роки наші державні архіви тільки починали відкриватися, ще не всі документи можна було отримати, але я туди ходила щодня і по пів дня вишукувала — і познаходила унікальні документи, фотографії, замітки в газетах польських часів про парк і його засновників, про місто, які здивували мене, бо ж ніхто про це не розповідав. Адже радянська історія була в основному пропагандистською, там зовсім нікому не було цікаво дізнаватися про якихось князів, панів і їхню діяльність. Не було ж ні інтернету, ні соцмереж. Щось знайти було дуже складно. Але музей було створено, до нас приходили екскурсії. До речі, зараз на основі зокрема й моїх досліджень 1990-х років у нашому парку відкриті підземелля — музейний комплекс «Таємничі підземелля Рівного».

ПАЛАЦИК ЛЮБОМИРСЬКИХ НА ГIРЦI, ФОТО 1930-Х РОКIВ

Результатом моїх перших історичних пошуків стала книжечка «Сентиментальна прогулянка рівненським парком».

Потім я пішла в журналістику. Робила публікації на складні соціальні теми, розслідування. Маю міжнародний диплом від Дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ за публікацію на тему захисту прав дитини. Отримала цю нагороду за те, що не дала «замовчати» жахливу історію — про те, як наша місцева міліція арештувала семирічного хлопчика. Наголошую — арештувала! Семирічного хлопчика! Цю історію хотіли приховати. Але моє розслідування зробило її відомою на всю Україну, ним зацікавився ЮНІСЕФ, вони робили передрук англійською мовою для європейських ЗМІ.

Потім працювала в комунальній, далі в приватній газеті, й історія завжди йшла попутно. Наприклад, у газеті «Літопис заходу», де я працювала заступником редактора, вела авторську рубрику «Ретроклуб», де публікувала цікавинки з історії нашого міста.

Потім на рівненському сайті «Все» вела історичну рубрику. Тобто зосередилася суто на історичній тематиці. Журналістський досвід із розслідувань неабияк знадобився під час історичних пошуків. Саме тоді мною все більше оволодівало бажання створити власний ресурс з історичною тематикою, такий, якого в Рівному ще не було. І ось у грудні 2017 року за підтримки небайдужих до історії рівнян я відкрила авторський проєкт: інформаційно-пізнавальний сайт «РівнеРетроРитм». Спочатку він був автономним супутником нашої телерадіокомпанії «Ритм», але зараз це суто мій проєкт, над яким я працюю як незалежний журналіст.

За ці чотири роки мені вдалося підняти величезний пласт маловідомої історії Рівного і вже навіть частково області. Особливо це міжвоєнний період — між І та ІІ Світовими війнами, коли Рівне було під владою Польщі. З радянської історії цей період узагалі випав, на нього було повне табу. А тут — маса дуже цікавих подій, фактів, осіб! Практично все це є на сайті «РівнеРетроРитм».

ГЕОГРАФІЯ Й ІНТЕРЕС ЧИТАЧІВ

— Сайт відомий здебільшого в Західній Україні, але не тільки, бо мені часом пишуть з Миколаєва, Харкова, Києва... А особливо активно читають за кордоном — наша діаспора. Я була дуже здивована, коли мені прийшли листи зі Сполучених Штатів Америки і Канади. З Польщі пишуть багато, і це мене навіть не дивує, бо, оскільки тут була раніше Польща, то зв’язки дуже тісні. З Португалії мені написала одна рівнянка: «Я була в шоці, коли прочитала про вулицю, на якій я народилася. Я не мала про неї жодної інформації!». Йшлося про маленьку історичну вуличку в колишньому передмісті Рівного, до речі, я теж народилася на тій вулиці.

УСПЕНСЬКА ЦЕРКВА I ДЗВIНИЦЯ, 1930-I РОКИ

Пишуть дуже багато нащадків тих, що тут жили за Польщі, але потім виїхали — чи в Польщу, чи в інші країни. В Рівному й області залишилися могили їхніх предків, колишні будинки й садиби. Пишуть, фотографії надсилають. Мені написав один професор з Польщі, який досліджував історію польських військових шпиталів. У Рівному був польський військовий шпиталь, його будівля ще досі є. Він просив допомогти уточнити деякі деталі, поділитись фотографіями. Дуже багато таких звернень. Завжди відгукуюсь і допомагаю, чим можу, і прошу й зі мною поділитися інформацією, фотографіями. Приємно, що люди також діляться.

СПОТВОРЕНА УСПЕНСЬКА ЦЕРКВА В РIВНОМУ, 2020 РIК

Також цікаво, що відгукуються нащадки колишніх власників тутешніх замків, палаців. Наприклад, у районному центрі Володимирець — палац графів Красицьких, який потім викупила родина де Пурбе, вони мають французьке коріння. Зараз той палац у аварійному стані, практично доживає останні дні. Я туди їздила. Ми з місцевими краєзнавцями, ризикуючи бути травмованими, побували всередині — видовище гнітюче, сумне і обурливе... Зробила історичну розвідку про палац, його власників і опублікувала на сайті. Звичайно, його відновлення — дуже вартісна справа, і місцева влада скаржилася, що вони, мовляв, зверталися до цих нащадків де Пурбе, і їм ніхто не відповів. І було дуже цікаво, коли мені на електронну пошту прийшов лист від онуки графа де Пурбе пані Моніки. Вони живуть у Польщі, там це прізвище дуже відоме, під час Другої світової вони брали активну участь у Варшавському повстанні, русі Опору, члени їхньої родини загинули під час Другої світової, зокрема й у Варшавському гетто. І от вони мені пишуть, дякують, що розповіла їхню історію цікаво і без перекручень. І водночас дивуються, чому це влада Володимирця їх не знайшла. Вони готові допомогти і надати якісь кошти.

ПАЛАЦ У ВОЛОДИМИРЦI, СУЧАСНЕ ФОТО

Тож мені приємно, що моя робота не є марною.

САЙТ НЕ НАУКОВИЙ, А АМАТОРСЬКИЙ, ХОЧА СПІЛЬНОТА САМОВІДДАНО ЗАХИЩАЄ ІСТОРИЧНУ СПАДЩИНУ

— Я позиціоную свій сайт як інформаційно-пізнавальний. Він не є науковим, хоча, звісно, в публікаціях використовуються історичні, архівні документи, наукові праці, спогади старожилів і учасників цікавих подій — усі доступні джерела. Співпрацюю з багатьма нашими фаховими істориками і дослідниками. Багато працюю в архівах, зокрема цифрових. Дуже допомагає те, що досконало володію польською мовою, бо вся польська історія оцифрована. На їхніх сайтах, у архівах можна знайти все, на відміну від нашої історії — процес її оцифрування тільки починається. Якщо в нас десь щось є, то воно здебільшого все в приватних колекціях — фотографії, документи. 

У Рівному є великий запит на відродження історії. Є багато людей у аматорському середовищі, які роблять чимало відкриттів. На Фейсбуці є спільнота «Старе місто. Рівне історичне», інші історичні й краєзнавчі спільноти, через сторінки яких і я поширюю публікації сайта. З сайтом «РівнеРетроРитм» співпрацюють багато рівненських (а також деякі київські та львівські) істориків і краєзнавців — фахових та аматорів. Наприклад, активними авторами на сайті є музейники (загалом із Рівненським краєзнавчим музеєм добре налагоджено співпрацю) Галина Данильчук та Алла Українець. Галина Данильчук випустила три книжки — «Рівне у долях його мешканців», це видання з унікальними фотографіями і спогадами старожилів. Алла Українець займається дослідженнями як етнограф та історик. Результати своїх пошуків публікують на сайті архівіст Людмила Леонова, історик із Луцька Тетяна Яцечко-Блаженко. Співпрацює Ольга Михайлишин — професорка кафедри Національного університету водного господарства та природокористування, яка досліджує старовинну архітектуру і намагається боротися з руйнацією нашої старої історії й архітектури. Співпрацює професор цього ж вишу Петро Ричков, який відкрив нам Рівне кінця XVIII століття,  зробивши унікальне дослідження про архітектора Якуба Бургіньйона, який створив одну з перших мап Рівного з акварельними малюнками. На ній — не просто Рівне кінця XVIII століття, а й палацово-парковий комплекс князів Любомирських у деталях, що не зберігся до цього часу.

Співпрацюю також з нашими місцевими дослідниками-аматорами Едуардом Палецьким, Василем Гудзієм, Олегом Марківим. Останній має унікальну колекцію фотографій старого Рівного, які не скупиться виставляти на огляд широкому загалу. Всіх назвати просто неможливо, але подякувати — не зайво, бо всі вони працюють на популяризацію і відродження історії Рівного. На щастя, в Рівному є чимало людей, які не лише відкривають нові сторінки нашої минувшини, а й борються за збереження культурної й історичної спадщини, чого не скажеш, на жаль, про офіційні органи охорони культурної спадщини.

«РІВНЕ МАЄ БАГАТЮЩУ І ЦІКАВУ ІСТОРІЮ, АЛЕ — ПОКАЗАТИ В РІВНОМУ ПРАКТИЧНО НІЧОГО»

— До речі, рівняни активно реагують на процеси руйнування старого міста. В Рівному ситуація, мабуть, мало відрізняється від інших міст, тому що наші державні органи, які покликані берегти, охороняти, забороняти те, що не можна, десь узагалі інертні, а десь щось роблять про людське око, а часто й навпаки потурають і сприяють руйнівникам. Громадськість намагається вплинути на це.

Рівне має багатющу і цікаву історію. Розказувати про місто можна без упину, і це будуть дивовижні історії. Але — показати в Рівному практично нічого. Залишилися малесенькі «острівочки», але їх дуже мало, і вони вже теж на межі руйнації.

Дуже погано, що місто не має затвердженого історико-архітектурного опорного плану. Багато об’єктів внесено до переліку нововиявлених об’єктів культурної та історичної спадщини, але велика частина їх ще не мають статусів пам’яток. І навіть із тими, які такий статус мають, часто поводяться зовсім неналежним чином. Ось кричущий приклад. Є в Рівному унікальна дерев’яна Успенська церква, збудована в 1756 році без жодного цвяха, в якій, за переказами, молився Гонта. Вона унікальна й тим, що має одну баню — це особливість давньої волинської сакральної архітектури. Всередині збереглися цінні ікони. Церкву намагалися закрити в часи Радянського Союзу, але мешканці її відстояли. При ній була унікальна дзвіниця — вона-то і є, але, умовно кажучи, вже модернізована: фанерою забили верхній ярус, дзвонів там уже немає... А на саму церкву, яка перебуває в користуванні релігійної громади, церковники на початку двотисячних років «втулили» поряд дві маленькі бані. Притому що церква є пам’яткою не місцевого, а національного значення і охороняється державою! Реакції з боку органу охорони культурної спадщини — жодної.

Зараз забудовуються старі квартали, зносяться старі будинки, які часто є єдиними зразками забудови Рівного того чи іншого історичного періоду. Громадськість якось намагається боротися з цим. Десь удається — а десь зовсім не вдається.

Приміром, в історичній місцевості за нашим обласним краєзнавчим музеєм, де озеро Лебединка, де колись розташовувався палацово-парковий комплекс князів Любомирських (палац не зберігся, бо його «совєти» підірвали, але є розкопані фундаменти), а музей — це колишня гімназія, побудована 1839 року князем Любомирським, перша на наших теренах, — увесь цей куточок — це історичний ареал, який треба берегти. Там стара забудова. І от на догоду нашим деяким діячам просто за музейним подвір’ям втулили бетонну 12-поверхівку, яка тепер «стирчить» із-за музею. Кілька років тривало протистояння між громадськістю Рівного і забудовником. Переміг останній, не без потурання влади, звісно...

А неподалік від музею збереглася ще 200-річна оранжерея князівської резиденції,  це зараз житловий будинок, і поряд із нею цікавий будиночок — один із найстаріших у місті. Він колись належав до цього палацо-паркового комплексу, за обґрунтованими припущеннями, в ньому жив управитель цього комплексу, а потім директор гімназії. Будинок найстаріший у Рівному — ймовірно, побудови 1790-х років! І він зараз у оренді в підприємців, які його спотворили, зруйнували зсередини — будівля фактично на межі знищення! Міська влада з ними судиться, щоб розірвати оренду. Але суд відмовив у задоволенні позову. Що буде далі з цим будинком, я не знаю. Не маю певності, чи зможемо ми його відстояти.

ІСТОРІЯ «МЛИНІВСЬКОГО КАЛІОСТРО» — ОЛЕКСАНДРА ХОДКЕВИЧА 

— Я взялася за неї в межах розширення тематики сайта. Бо, крім історії Рівного, прагну охопити й область. На Рівненщині було багато палаців, замків і фортець. Таких, що в стані, де ще можна щось подивитися, буквально одиниці. А дуже багато зруйнованих і таких, які руйнуються далі, їх не відроджують. Млинівський палацово-парковий комплекс належав графському роду Ходкевичів. До речі, уродженець Млинова, а нині провідний реставратор однієї з київських фірм Євген Заблоцький ґрунтовно займається дослідженням млинівської резиденції і роду Ходкевичів. У співпраці з ним і створено цю публікацію. Рід Ходкевичів — відомий у Європі. Серед них були і гетьмани, й інші видатні постаті. Самого палацу вже немає, його розбомбили під час Другої світової, потім місцеві розібрали на цеглу, затим рештки знесли. Від комплексу залишилася тільки офіцина — приміщення, де жили слуги і гості. Але той, хто не знає призначення будівлі, може сказати, що це палац. Тому що вельможі часто будували ці будинки для прислуги як мінікопії палаців — двоповерхові, з колонами, портиком, ліпниною... Офіцина (там тепер музей) збереглася, і парк також.

МЛИНIВСЬКИЙ ВЕЛИКИЙ ПАЛАЦ ХОДКЕВИЧIВ, ФОТО 1930-Х РОКIВ

Олександр Ходкевич народився в Чорнобилі, в одній із найзаможніших польських магнацьких родин. Він мав графське походження, але не мав, як нині сказали б, графських «понтів». Був простим у спілкуванні, величезні статки витратив на підтримку обдарованих людей, був патріотом своєї країни. Воював у наполеонівській армії проти росіян, бо тоді поляки сподівалися, що Наполеон, перемігши Росію, допоможе їм повернути незалежність. Але цього не сталося. Ходкевич був дуже залюблений у хімію, фізику, проводив різні досліди. Для цього в Млинівській резиденції в нього був такий «філософський будиночок» з лабораторією — ця будівля збереглася, але в дуже спотвореному вигляді. Ходкевич був людиною, яка заглибилася в дослідження, наукові і білянаукові. Наприклад, він «на повному серйозі» досліджував появу привидів — і зокрема привида його сестри Розалії. До речі, моя друга публікація з цієї серії буде присвячена Розалії Любомирській. Вона вийшла заміж за Олександра Любомирського — сина власника Рівного князя Станіслава. І третя буде про Млинівську резиденцію — як будувалась і як руйнувалась. А історія про привид Розалії дуже цікава, бо вона — єдина полячка, яка була гільйотинована у Франції під час Французької революції. Її запідозрили в шпигунстві чи то в зв’язках з королевою Марією-Антуанеттою, яку теж гільйотинували.

МЛИНIВ, ТЕПЕР КРАEЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ

Можна сказати, що Олександр Ходкевич поклав на вівтар науки і патріотизму своє сімейне щастя. Поки він воював і займався своїми дослідами, його дружина закрутила роман із російським князем Голіциним, що зрештою спричинило розлучення. Сини Ходкевича також були відомими в Польщі особистостями, вони брали участь у Польському повстанні проти росіян.

МЛИНIВ, ОФIЦИНА, ВИД З БОКУ САДУ. СУЧАСНЕ ФОТО

Олександр Ходкевич дуже багато зробив для Млинова — завершив розпочате його батьками будівництво палацово-паркового комплексу, звів православний храм, підтримував фінансово костел, збудований його батьком, тартак, де давав роботу млинівчанам, отримав дозвіл на ярмарки (точніше, отримала ще його матір Людвіка-Марія, а він його продовжив), відкрив школи для дітей бідноти. Тобто він всіма можливостями сприяв розвитку Млинова як містечка. Млинівчани про нього і його нащадків згадують добре. Олександр Ходкевич фактично все майно пустив на свої наукові досліди, займався ними до останнього подиху. Меценатство було його «коником». Він не пускав кошти на якісь втіхи і панські розваги. Це його не цікавило, хоча сучасна йому світська «тусовка» не розуміла такого його альтруїзму. Хоча його не можна назвати справжнім науковцем, але він написав перший у Польщі підручник із хімії, випустив перший підручник у Європі з броварської справи. Зараз його в Польщі передрукували, і пивовари досі варять пиво за його рецептом. «Пиво від Ходкевича» в Польщі дуже добре знають. Тобто така цікава особистість, про яку варто знати, яку варто вшанувати. Млинівські краєзнавці хочуть встановити пам’ятний знак поряд із місцем костельного підземелля, де досі покоїться прах Олександра Ходкевича та його нащадків, замордованих червоноармійцями 1939-го. Більш детально цю історію запрошую прочитати на сайті «РівнеРетроРитм». 

РІВНЕНСЬКІ КНЯЗІ ЛЮБОМИРСЬКІ

— Я зараз працюю над книжкою про князів Любомирських, які понад 200 років (із 1723 по 1939-й) володіли Рівним і дуже багато зробили для міста. Їхні долі теж дуже цікаві і драматичні.

Наприклад, останнього рівненського князя Адама Любомирського репресували більшовики 1939-го. Якби його дід князь Казимир міг знати, що його онук знайде свою смерть у тюрмі, збудованій на його кошти, на виділеній ним землі!.. А сам князь Казимир — відомий композитор, чиє ім’я повернуто в Рівне після понад столітнього забуття завдяки публікації на сайті «РівнеРетроРитм», згадані вже «Таємничі підземелля» в рівненському парку присвячені зокрема і йому. Дуже цікаві жіночі долі дам із Любомирських.

Деяких представників роду було поховано в костелі Святого Антонія, фундатором якого був князь Казимир. Зараз у тому костелі органний зал, підземелля вичищені, труни за радянських часів, коли костел закрили 1958 року, були зібрані і вивезені частково, кажуть, на смітник, а частково закопані на одному з наших старовинних кладовищ, Дубенському. Старожили вказують місце, де вони можуть бути закопані. Проте в офіційних документах про так зване «перепоховання» останків місце не вказано. Одна з тем, яку зараз порушують місцеві краєзнавці-аматори — встановлення пам’ятного знаку на тому місці, де був великий палац, чи хоча б на тому кладовищі. Працюємо над цим. Ім’я Любомирських незаслужено викреслено радянською владою з минулого нашого міста. А ці люди, чиєю спадщиною подекуди рівняни користуються донині, заслуговують на гідну шану і пам’ять. Як, зрештою, й багато-багато інших рівнян, різних статків і професій, на чиї імена за СРСР було табу, чиїми долями писалась історія Рівного.

***

— Рівне має віковічну історію, але має традиційну сучасність — руйнація і десь небажання, а десь неспроможність влади щось рятувати... Але громада не здається.