Потрійне щастя
Повернувшись додому з війни, Володимир Сироватко разом зі своєю дружиною Надією всиновили трьох хлопчиків
«До того, що в нас одразу з’явилося троє дітей, ми і наші родичі довго звикали. Але тепер, за два роки, уявити наше життя без невгамовних Артема, Максима та Миколки нереально. Вони перевернули усе з ніг на голову. Іноді ловлю себе на думці, як ми раніше жили без них?!», — сміючись, розповідає Надія Сироватко. На своє потрійне щастя вони з чоловіком чекали багато років. У шлюбі вже 11 років, а народити дітей у силу різних обставини не змогли. Рішення взяти дитину з дитбудинку належить Володимиру. Втративши в один день трьох молодих побратимів, він зателефонував до дружині з передової і сказав: «Повернуся і одразу будемо всиновлювати. Не хочу більше чекати. Життя таке коротке». Але «одразу» не вдалося. Рік збирали документи, щоб стати кандидатами в усиновлювачі. Ще один — витратили на пошуки дитини. Шукали одну й на Вінниччині, а отримали одразу трьох і з Одеської області. Вирішальну роль відіграв випадок — доля усміхнулася.
«До війни ми жили в Києві, я працював юристом у Міністерстві культури, Надія вчилася в аспірантурі. Зиму 2014 року провели на Майдані, звідти одразу хотів йти на війну, але не взяли за станом здоров’я. Прорвався аж на третю хвилю мобілізації. 13 жовтня 2014 року у складі 28-ї окремої бригади я увійшов в зону АТО. За плечима мав строкову службу, певні військові «ази» знав, тому спершу ніс службу на посаді кулеметника, а за кілька місяців став командиром бойових машин, командиром відділення, — розповідає Володимир. — На передовій ми пробули 11 місяців, стояли на позиціях за 20 кілометрів від Донецька. Під час одного бою загинуло троє побратимів. Тоді я усвідомив, що дуже хочу мати повноцінну сім’ю, де будуть рости діти.
До того часу ми були вже багато років одружені. Перепробували всякі консультації, штучне запліднення, народні методи, їздили до святих місць, навіть від ченців з Афону святий чудотворний виноград їли, але дітей так і не було. Коли повернувся з війни, ми почали збирати документи на усиновлення. Пройшли всі кола бюрократичного пекла. І коли нас нарешті внесли в базу, здорових і підходящих за віком дітей на усиновлення не виявилося. Розчарування було страшенне. Але відступати я не хотів. Вирішили взяти паузу і пазли склалися».
Під час служби в АТО Володя познайомився з відомою на Одещині волонтеркою Далею Северин. Перебуваючи в Одесі у відрядженні, він вирішив зайти в гості, подякувати за підтримку. Там домовилися, що після служби в АТО будуть разом змінювати країну. Після повернення Володимира з передової волонтер зв’язалася із ним через соцмережі і запропонувала роботу в Любашівській РДА Одеської області. Так Сироватки переїхали в Любашівку. І вже там подали свої дані до Одеської служби у справах дітей. Їм показали фото трьох хлопців-братиків, сказавши, що полюблять їх з першого погляду.
«Ми були шоковані й не готові до такого поповнення, хоча обоє з багатодітних родин, — зізнається Надія. — Це були немалі діти: Артемчику на той час було вже 5 років, Максиму — чотири, а Миколці — три, — у кожного з них вже була своя історія. Ми були в них треті... Біологічних батьків позбавили батьківських прав за недогляд. У других усиновителів дітей відібрали за жорстоке поводження: вони їх били за найменшу провину. Максиму переламали ногу. В дітей на тілі численні шрами. Про умови в притулку узагалі страшно згадувати. Коли ми приїхали з ними додому, вони вміли матюкатися, плюватися, кусатися.
При виписці з дитбудинку кожному з них поставили діагноз — дистрофія. Вони були на голодному пайку. Наймолодшому було три роки, а на нього підходив одяг дев’ятимісячної дитини. Миколка мав лише 76 сантиметрів зросту. Діти не знали букв, кольорів, та що там — банани їли зі шкуркою, а цукерками в обгортках гралися, бо не знали, що то їжа. Ми були шоковані і дивувалися та плакали чи не щодня. Але ми розуміли, що страшніше і набагато важче нашим дітям. Вони мали наздогнати своїх однолітків в усьому, освоїти і пізнати світ за надкороткі терміни. Життя ставить до них такі ж вимоги, як і до решти дітей, не зважаючи на обставини».
Сьогодні це абсолютно домашні діти. Старший син пішов до школи, а молодші в садочку. Батьки зізнаються, що в сім`ї створюють «військову дисципліну», бо живуть діти за девізом «Сироватко сказав — Сироватко зробив». Артем, Максим і Микола тепер знають, що вони живуть у своїй родині, зі своїми батьками. Щоб діти відчували себе впевнено, Надія навіть вигадала казочку про неуважного ангела, який поплутав животик мами із животиком іншої тьоті. Вони шукали своїх синів багато років, і тепер нікуди і ніколи не відпустять.
