«Сьогодні Петро Антип як митець рухається до істини»

Музей сучасного українського мистецтва Корсаків у Луцьку приймав у свою експозицію роботи багатьох знаних митців. Як каже мистецтвознавиця Зоя Навроцька, котра співпрацює з музеєм, Луцьк взагалі зараз цікавий для українських художників. І музей Корсаків має велику виставкову площу, на яку прагнуть потрапити найважливіші, найвідоміші художники, уже класики і талановиті початківці.

Від перших днів створення цього музею з його фундаторами співпрацює Петро АНТИП — архітектор, скульптор, живописець, графік, громадський діяч, заслужений художник України. Дві великі гіпсові скульптури Петра Антипа Віктор Корсак поставив при вході до свого Музею сучасного мистецтва в Луцьку ще 2019 року, тим самим визначивши кредо нового музею: стояти ногами в традиції, але головою — в майбутньому.

У цьому музеї відбулася також презентація «Великої казки про маленького Хлопчика» Петра Антипа.

ЖИВА ПАМ’ЯТЬ ПРЕДКІВ

Цього року музей додав до і так чималої експозиційної площі ще 2,5 тисячі квадратних метрів. Її відкрила виставка Петра Антипа. Вона має назву «Шляхами степової Одіссеї», тут представлені твори живопису, скульптури, графіки.

Про цю виставку мистецтвознавиця, завідувачка Художнього музею Луцька Зоя НАВРОЦЬКА ділиться своїми враженнями: «Дивовижне відчуття часу притаманне художникові Петрові Антипу. Формат його мистецтва акумулює в собі день сьогоднішній та проминулий, поєднуючи нерозривною смугою буття давнину з поступом сучасності. Асоціативно це мистецтво співзвучне епосу — героїчним оповідям та пісням, які представляють палеолітичні венери, безіменні мандрівники, герої... Ці образи в його творах спонукають нас сьогоднішніх до осмислення і пережиття, ніби рефреном повторюючи сакраментальне: «Хто ми? Куди йдемо?».

Петрові Антипу свого часу пощастило в старих архівах, церковно-приходських записах відшукати згадки про власних предків — рід Антипів: харизматичних воїнів-козарлюг українського сходу, заможних господарів, священників — мудрих, поважних, шляхетних. Пам’ять про них та синівська відповідальність перед нею, вочевидь, стали головними чинниками у формуванні не тільки особистості художника, а й моделі його творчої діяльності. Рефлексії цих споминів еманують на мистця й дотепер, визначаючи напрямок його пошуків і здобутків. Отож своєрідна трансеміграція до глибини віків у творчості Петра Антипа є не лише обумовленою обставинами, а й породженою покликом серця і душі...

У доробку художника — а це розлогий пласт скульптури, малярства, графіки — гармонійно поєднується візуально-пластична мова класичного мистецтва з новітнім досвідом сучасних концепцій. Сюжетно майже кожен твір занурений у простір прадавніх часів. Український степ, південне сонце, древні камені-свідки багатьох подій, загадкові профілі пращурів, стилістика доісторичних артефактів... Біля цих скульптур, які витесані міцною чоловічою рукою, глядач мимоволі занурюється у світ стародавніх міфів. Подібне відчуття й біля об’ємних полотен, поверхня яких — неначе видиво, раптовий спалах... Якісь незвичайні емоційні вібрації заворожують, подумки переносячи аж до часів Одіссея, Гомера, скіфських царів або ж до періоду отамана Сірка, Пилипа Орлика, Сковороди.

Строгі контури художніх метафор Петра Антипа ніби приховують у собі якусь притягальну силу незвіданої таїни, що її саме нам судилося розпізнати... Відтак чи не кожен образ його творів набуває змістовності знаку або символу, стає своєрідним вказівником на шляху нашої мандрівки «назад до майбутнього». Незмінним об’єктом натхнення для художника є архаїка, яка мерехтить крізь віки, культурні нашарування й досягнення людства. «Архаїчний» означає справжній, наближений до джерел. Водночас архаїка — неперебутньо актуальна і споконвічно сучасна упродовж багатьох століть. Петро Антип невтомно й надзвичайно поетично оспівує, цитуючи її у формі, техніці, темі. Груба, подеколи не зовсім оброблена поверхня матеріалу його скульптур, звучний полиск цупкого полотна, різкі експресивні ритми графіки, неначе пульсація життєвих інтенцій, стають у візуальних метафорах художника необхідним пластичним засобом відображення цього світу як тонкої реальності, яка тільки й відокремлює нас від Вічності».

«У НАШОМУ СПІЛКУВАННІ ВИЗРІЛА ДУМКА ПРО МУЗЕЙ»

Як розпочалася, власне, співпраця Петра Антипа з Музеєм сучасного українського мистецтва Корсаків? Музеєм у місті, котре є своєрідною географічною провінцією, але нині, завдячуючи й цьому музею, стало впізнаваним у світі.

«Так трапилося в моєму житті, — каже Петро Антип, — що неоголошена війна позбавила мене проживання в рідному місті. Я зробив свій вибір, переїхав у Київ, Але, крім своїх рук, нічого не привіз... Я малював, заробляв своїми малюнками. Родина Корсаків мене підтримала. У нашому спілкуванні про мистецтво, культуру й визріла думка створити музей, який успішно працює в Луцьку. Музей Корсаків зараз дуже круто стоїть в Україні, бо що таке провінція у час, коли світ змінився? Я сам, живучи в Горлівці, раптом опинявся в Ганновері чи Парижі завдяки сучасним засобам транспорту. Межі стираються. Тому мені приємно працювати з такою культурною родиною: я трохи знав батька фундатора музею Віктора Корсака — Івана Корсака, письменника, котрий писав історичні романи про визначних українців, планував організувати його виступи на Донеччині...»

ХУДОЖНИК МУСИТЬ БУТИ «ГОЛОДНИМ», АЛЕ БАГАТИМ

Віктор КОРСАК, голова ради директорів VOLWEST GROUP, фундатор Музею сучасного українського мистецтва Корсаків, доктор економічних наук:

— Познайомилися ми 2014 року. Петро Антип прибув до нас із колективом художників на групову виставку. Він та його роботи вирізнялися з-поміж інших, були якісь світлі та щирі. Тоді ж він розповів свою трагічну історію: як вимушений був покинути рідну Горлівку, робітню на 1000 квадратних метрів, житло та бізнес. Митець був дуже забезпеченим і шанованим на своїй землі й одномоментно все втратив.

Залишитися на окупованій території він не міг, бо, по-перше, завжди підтримував усе українське: організовував творчі вечори патріотично налаштованих письменників, поетів; влаштовував мітинги за Україну; підтримав Майдан і був «промоутером» його на сході. Все це загрожувало його безпеці. А по-друге, співпраця з окупантами суперечила б його єству, він не зміг би ні повноцінно жити, ні творити.

Ще при тій першій зустрічі вразив нестримний оптимізм, яким він був переповнений. Тобто я зі співчуттям слухав історію про те, скільки він усього втратив, і що неодмінно подолає всі виклики, які послала йому доля, і що знову стане багатим. І це говорила людина, котра пропонувала мені придбати щойно створені картини, зокрема, й тому: «Бо немає грошей назад на дорогу до Києва». Таке складно забути, тим паче, що він все зробив, як і обіцяв.

Я відвідував його робітню в селі під Києвом, де вони з Миколою Бірючинським (разом покинули Горлівку) взялися за роботу. Працювали з великим завзяттям, а жили, м’яко кажучи, обмежуючи себе. Їхнє життя нагадувало сюжети із Петрових архаїчних картин.

Тоді я на практиці пересвідчився, що художник, поет, композитор, підприємець чи лікар, щоб чогось досягнути, мусить бути «голодним». І не так важить, чим спричинений цей голод: дефіцитом фінансових ресурсів, якимись завищеними духовними потребами чи жагою до пізнання. Для виникнення мотивації такий «голод» необхідний.

Я постійно дискутую з паном Петром на цю тему і ставлю в приклад його ж життя: якби не війна й він не втратив своїх статків, то, напевно, просто розвивався би собі як підприємець, а не як митець. А так змушений був повернутися до мистецтва. І цей поворот приніс культурі щось нове, чого раніше не було, і що, без сумніву, стане надбанням українського та світового мистецтва. Згодом я запропонував компромісний варіант: «Художник мусить бути «голодним», проте багатим», — і він зголосився.

Що ж до його творчості, то, на мій погляд, формування культури відбувається через естетичні нашарування, які дає кожна епоха, але в основі лежить щось первинне, абсолютне, неподільне, як атом, — і це архаїка. Зрозуміло, що важливо досліджувати кожен шар, і що детальніше, то краще. Саме це допоможе докопатися до фундаменту, до сутності буття, до того, хто ми є і за що боремося.

Творчість Петра Антипа є високопрофесійною естетичною «лабораторією», яка займається такими дослідженнями. Він як реставратор історії акуратно і майстерно знімає верхні шари, щоб відкрити те первинне, створене найгеніальнішим художником, ім’я якому Бог.

Я переконаний: щоб досягнути вершин у житті, потрібно бути багатогранним і, крім галузевого, розвивати психологічний та естетичний інтелекти. Щодо останнього, то він включає в себе художній, літературний, хореографічний та ін.

У світлі цього Петро Антип спробував себе як письменник, і йому це вдалося. Підтвердженням є написана ним нещодавно «Велика казка про маленького хлопчика». Я про неї жартую, що це насправді «Маленька казка про великого хлопчика», і Петро не заперечує. Адже в ній у високохудожній формі порушені проблеми пошуку істини, сутності нашого буття, доцільності нашого існування.

Тобто сьогодні Петро Антип як митець рухається до істини, використовуючи не тільки скульптуру, живопис, графіку, а й літературу. Можливо, так і має бути: що більше різноманітними та якісними «інструментами» володіє людина, то глибше вона може «докопатися».