«Совєцький» відбиток на інституті сім’ї

Триває реформування інтернатної системи в Україні. Дитина має виховуватися у родині – це ключове завдання майбутніх змін. Для цього треба змінити  правове поле, а також працювати із суспільством, посилюючи роль відповідального батьківства.  Якщо зараз політика багатьох держав спрямована на те, аби сім’я вважалася та реально була найкращим середовищем для виховання дитини, то ще сотню років тому родина вважалася буржуазним інститутом, який скоро відійде у минуле. Така позиція роками жила на теренах Російської імперії, згодом радянського союзу, у тому числі й України. Час дещо змінив пріоритети, але невивчені уроки залишились.

РОЗВИТКОВІ ІНТЕРНАТІВ У РОСІЇ ТА УКРАЇНІ СПРИЯЛА АРМІЯ

Як свідчать історичні дані, одні з перших притулків були створені священнослужителями для занедбаних та підкинутих дітей у Константинополі в 335 році. Для боротьби з дітовбивством у середньовічний Європі церквою створюються притулки. Перший такий заклад виник у Мілані 787 року, а у 1212 році з’являються шпиталі у містах Санто-Спіріто та Римі. Згодом подібні установи відкрилися й в інших містах Італії. Італійський досвід боротьби  з дітовбивством згодом набув свого поширення й у Франції, звідки його перейняла Росія.

У Російській Імперії вперше питання влаштування дітей-сиріт було поставлено  під час правління царя Михайла Федоровича (XVII ст.). Архімандрит Нікон відкрив сирітський дім у Новгороді. У 1706 році був відкритий перший притулок для незаконнонароджених або «соромних» малюків у Холмово-Успенському монастирі. У 1715 році Петро І видав наказ про відкриття нових шпиталів для дітей, у Москві – кам’яних, в інших містах – дерев’яних.

На початку XVIII за часів Катерини II реформатором Іваном Бецьким було збудовано два притулки для підкинутих дітей в Москві у 1764 році та в Санкт-Перербурзі у 1770 році. У цих закладах були школи, які давали початкову освіту дітям, виховували в них просвітницьку мораль, робітничу етику та повагу до конституційних осіб.

У період розвитку капіталізму в Росії значно зросла кількість дітей, народжених поза шлюбом, від яких відмовлялися матері.  Як правило, такими матерями були молоді селянки, які приїздили до міст і працювали служницями.

Подальшому розвиткові інтернатних закладів у Росії та й Україні сприяла армія. На початку XIX століття російська армія не була схожа на жодну армію у Європі. Звичайного солдата призивали на 25 років. Як правило, за таких умов сім’я і друзі викреслювали призовника зі свого життя. Якщо працюючі матері  не могли самостійно доглядати дітей, батьки яких були призвані в армію, то цих дітей відправляли до військових інтернатних закладів. Незважаючи на жахливі умови перебування у цих закладах (лише дві третини дітей доживали дорослого віку), така система діяла аж до Першої світової війни.

Після жовтневого перевороту 1917 року з приходом до влади більшовиків ситуація змінюється. Ідеологія більшовиків ґрунтувалася на філософії Ф. Енгельса про взаємозв’язок між власністю, товаровиробництвом, гендером і класом.

 РАДЯНСЬКІ ІНТЕРНАТИ ВИХОВУВАЛИ «НОВИХ ПАТРІОТІВ»

Сім’я розглядалася як цілком буржуазний інститут і до 1930-х років вважалося, що вона відімре як така. Тому уже з перших днів існування Радянської держави поряд з історичними декретами, які закріплювали нові суспільні відносини, з'явилось і нове шлюбно-сімейне законодавство РРФСР і УРСР.

Розробник радянського законодавства з питань шлюбу  та сім’ї Гойхберг у 1918 році говорив: «Наш державний інститут (інтернати – прим. автора) опіки має показати батькам, що соціальна опіка над дітьми дає набагато кращі результати, ніж приватна, індивідуальна, некваліфіковна й ірраціональна сімейна форма, що надається батьками, які є «люблячими», але необізнаними в питаннях виховання». Така ідеологія більшовицької партії  сприяла створенню цілої системи закладів для колективного виховання «нових радянських патріотів» і спонукала батьків віддавати туди дітей.

Слід зазначити, що на певному етапі інтернатні заклади відіграли й позитивну роль у підтримці значної кількості дітей-сиріт, дітей вулиць, які страждали від наслідків Першої світової війни, громадянської війни, епідемій і Голодомору. Неабиякої популярності у 1920-ті роки XX століття набули ідеї радника Леніна з питань виховання А. Макаренка. Він вірив у колективні форми виховання і створив комуни для безпритульних дітей, де вони вчилися, займалися трудовим вихованням й навіть практикували дитяче самоврядування.

Наступні хвилі безбатченків зв’явилися внаслідок сталінської кампанії боротьби з куркулями та після Другої світової війни. Тут знову у нагоді стала система інтернатних закладів, яка допомагала виживати дітям.

«ЗА РОЗРАХУНКАМИ ДО 1980 РОКУ УСІ РАДЯНСЬКІ ДІТИ МАЛИ ВЧИТИСЯ В ІНТЕРНАТАХ»

Незважаючи на усі перипетії тих буремних часів, інститут сім’ї таки зберігся, але у свідомості багатьох людей залишилося відчуття, що інституційна опіка є прийнятною, а подекуди й ідеальною формою влаштування дітей, які позбавлені батьківського піклування. Крім цього, більшовики вважали сім’ю неспроможною самостійно виховувати дітей, у свідомості громадськості побутує майже загальновизнана думка, що фахівець знає краще. Особливого значення цей термін набуває стосовно думки лікарів, або коли йдеться про дітей з особливими потребами.

Цікаво, що ідея розбудови системи інтернатних закладів в СРСР відродилася у 1950-х роках, коли на міжнародній арені йшли дебати про права дітей і була прийнята Декларація ООН про права дітей. У відповідь на це в 1956 році  на XX з’їзду КПРС було прийняте рішення про створення в Радянському Союзі шкіл-інтернатів нового типу. Одним з перших таких закладів в Україні була школа-інтернат в селі Львово Бериславського району Херсонської області. У той час навіть існували розрахунки, що до 1980 року усі радянські діти здобуватимуть освіту у школах-інтернатах.

Ще одним наслідком домінування надмірної довіри до інституційного виховання дітей став той факт, що соціальна робота як наука й вид діяльності повністю не схвалювався, а психологія й соціологія вважалася псевдонауками. Ситуація була подібною й в інших країн Варшавського договору. Як правило, соціальну роботу замінювали соціальним забезпеченням й фінансовою підтримкою, а будь-який соціальний захист повністю залежав від місця роботи. Непрацюючі люди, або ті, які мали інші соціальні проблеми, вважалися девіантними, до них застосовувалися примусові заходи.

ПРО ШТУЧНІСТЬ НАПОВНЕННЯ ІНТЕРНАТІВ

Таким чином, здобувши незалежність у 1991 році, Україна успадкувала систему «бюрокартичного державного колективізму» у сфері дитячої й сімейної політики, основні ознаки якої (великі інтернатні заклади) зберігаються й донині.

Глибока економічна криза, яка охопила Україну у 1990-ті роки внаслідок шокової терапії й переходу на нові умови господарювання, призвела до підвищення рівня бідності, яка знову, як у повоєнні роки, стала головним фактором передачі дітей на виховання до інтернатних закладів. Як свідчить статистика, з 1989 року до нині частка дітей, які виховуються в інтернатних закладах усіх типів в Україні, неухильно зростала.

Цікаво також аналізувати криву графіка, яка відображає кількісні показники дітей в інтернатних закладах. Зменшення кількості дітей в інтернатах спостерігається, як правило, у наступний рік після прийняття важливих політичних рішень щодо деінституціалізації, до прикладу: у 2007 році прийнята Державна програма з реформування інтернатних закладів, тож спостерігаємо спад у 2008 році. Затвердження в 2012 році Національної стратегії профілактики соціального сирітства супроводжується спадом вже в 2013 кількості вихованців в інтернатах. Наведені приклади свідчать про штучність наповнення інтернатів, а також про залежність цього процесу від політичних рішень.

Жорстка критика громадськості виховання дітей в інтернатних закладах, а також велика вартість утримання інституційних закладів були головними факторами, що змусили уряди багатьох Європейських країн стати на шлях деінституалізації.

Інституційні заклади – це робочі місця, джерело доходу тощо. Проте, як свідчить історія, ті країни, які ставили інтереси дітей в основу своєї стратегії розвитку, пройшли цей шлях, і мають високі стандарти життя. Тому нам є чому в них повчитися, адже життя показує, що найкраще – це інвестиції в дітей.