Три дні в Хрулях

Коли йдеш вулицями Хрулів, що на Полтавщині, одразу помічаєш відмінність цього села від інших. Покинуті будинки тут не рідкість, вони ледве не на кожному кроці. Обсипані стіни, віконниці з дерев’яною оздобою, дах, який ніби ось-ось впаде, а подекуди — взагалі напівруїни. І все це заростає чагарями. Коли ж заходиш на подвір’я хат, де живуть люди, — швидше за все, тебе зустріне пенсіонер. Що вже говорити про інфраструктуру. Тут нема ні школи, ні клубу, ні навіть магазину, а єдиний автобус ходить лише тричі на тиждень до райцентру. У Хрулях живе всього 46 людей. Як зазначають місцеві, люди тут надовго не затримуються — не бачать перспектив, роботи все одно нема. 

«МИ ШУКАЛИ ПУСТЕ ПОЛОТНО, КОТРЕ МОЖНА ЯК ЗАВГОДНО РОЗМАЛЮВАТИ»

Однак знайшлися небайдужі, які перейнялися цією проблемою. Розвивати село взялися голова ГО «Студена» Настя Мельниченко (див. інтерв’ю з нею у «Дні» №190 від 25 жовтня 2017 року) та переселенець із Криму гончар Павло Ткачук.

Усе розпочалося минулого літа. Як зазначає Павло, тоді вони шукали пусте полотно, котре можна як завгодно розмалювати. Хрулі виявилися ідеальним варіантом — мальовнича місцина, річка Сула, невелика кількість жителів, з якими легше побудувати взаємини. У село перебиралися нестандартним способом — спакували речі в мішки для сміття та перепливли через річку.

Згодом тут вони купили чотири покинуті будинки та почали організовувати низку майстер-класів із колядок, писанкарства, ткацтва, гончарства, проводили всілякі лекції. Один із будинків Павло облаштував під гончарську майстерню. Планують скоро організувати табір для дітей воїнів АТО та дітей-переселенців. Павло у Хрулях —  уже постійний мешканець. А от Насті не вдалося поєднати село та офісну роботу. Однак, попри те, що дівчина живе та працює у Києві, вона паралельно реалізовує власні ініціативи в Хрулях. «Моя мрія — зробити так, щоби люди тут залишалися, вірили в Хрулі, у те, що тут можна щось зробити», — зазначає Настя  Мельниченко.

«БУДУЄМО НЕ ТІЛЬКИ СТІНИ, А Й ЗВ’ЯЗКИ МІЖ ЛЮДЬМИ»

Одна з основних ініціатив у Хрулях — будинок-лекторій. Планується в одній із кімнат облаштувати бібліотеку, інша буде кімнатою митця, де проживатиме запрошений лектор, і, відповідно, ще одне приміщення — власне сам лекторій. До реалізації цієї ініціативи долучилися волонтери проекту «Будуємо Україну разом» (БУР). Загалом його учасники займаються ремонтом помешкань сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, облаштуванням громадського простору для спілкування, створенням молодіжних хабів, урбаністичним та вуличним мистецтвом (мурали, графіті, написання віршів на стінах). Організувати БУР у Хрулях Насті Мельниченко запропонував головний координатор БУРу Юрко Дідула. Таким чином, упродовж двох тижнів волонтери БУРу реконструювали покинутий будинок. «Після першого огляду будівлі ми не були впевнені, що нам вдасться її відновити. Але насправді зробили більше, ніж планували», — зазначає головний координатор БУРу в Хрулях Петро Ведринський.

Зізнаюся, я не могла зрозуміти, що ж таке БУР насправді, допоки сама не приїхала в Хрулі. Важко передати почуття, які тебе охоплюють, коли ти перебуваєш з групкою людей, які так злагоджено працюють, а головне — якісно виконують свою роботу. Хтось шпаклює, хтось мішає цемент, а хтось розмальовує стіну для майбутнього лекторію. Відразу виникає питання, як так швидко можна навчитися виконувати усю цю роботу, адже дехто приїздить «на БУР» уперше. Насправді ж за волонтерами закріплений майстер Богдан Величко, який і координує всі технічні роботи. Як виявилося, тут немає ніяких секретів — головне знайти індивідуальний підхід до кожного та мати сталеві нерви.

Не дивно, що й результат виявився відповідним. Після двох тижнів роботи тут уже і вирівняні стіни, нова піч, коридор, бетонна підлога, стіна та колоритний мурал. Залишилося лише вставити вікна — і надалі Настя та Павло уже власними силами добудовуватимуть лекторій. «Дуже щасливий, що всі так активно працювали, комунікували одне з одним. Це дивовижно спостерігати: я приходжу — тут нічого немає, кладочка якась лежить, а наступного дня   — уже стіна стоїть, потім ще й малюнок на ній. Ніколи не бачив, щоб за такий короткий проміжок часу щось подібне можна було зробити», — поділився враженнями про роботу в Хрулях волонтер Славко Алещенко.

Однак будівництво лекторію — не єдина заслуга БУРу тут. Волонтери також допомогли сім’ї переселенців з Авдіївки. У сусідньому місті Лохвиця бурівці ремонтували їхній будинок, котрий було пошкоджено під час пожежі.

ВІРА, ЩО ВСЕ НЕ ТАК УЖЕ Й ПОГАНО

До Хрулів я й уявити не могла, щоб в Україні знайдуться людини, які отак безкорисливо втілюватимуть маленьку ідею в маленькому селі. Провівши тут три дні, я не просто побачила мальовничі краєвиди або ж відновлення покинутої хатини. Ні, я побачила набагато більше — людей, які «горять» однією ідеєю. Пам’ятаю, один із волонтерів БУРу в Хрулях показав мені «День». На запитання, звідки в нього газета, отримала відповідь, що її дали під час БУРу в Авдіївці. Зараз я думаю, що, мабуть, є якийсь зв’язок між «Днем», БУРом і цими Богом забутими Хрулями. Мабуть, через те, що все це асоціюється в мене з людьми, які просто роблять свою справу — завдяки якій у нашій державі все не так уже й погано.