Українська книжка в боротьбі за незалежність:

Розмову про роль і долю української книжки у роки війни Росії проти Української Народної Республіки, тобто у роки визвольних змагань, хотілося б завершити розповіддю про часопис, який став у ці буремні роки чи не єдиним, найбільш повним літописом і одночасно мартирологом трагічної боротьби українського народу за незалежність і духовне відродження у всіх сферах його життя. І, перш за все, у книговидавничій справі.

Мова піде про маловідомий сьогодні широкому загалу часопис «Книгар». Його перше число з’явилося наприкінці серпня 1917 року й було конкретною відповіддю на те бурхливе національно-культурне піднесення, що охопило українське суспільство після повалення царизму і розпаду Російської імперії. Започаткований організованим українськими патріотами 1908 р. видавничим товариством «Час», «Книгар» став першим критико-бібліографічним і книгознавчим періодичним виданням України.

У його програмній статті «Од редакції» вказувалося, що «нині, коли минули важкі часи й Україна починає жити повним національним життям, природно й видавнича продукція, як найвиразніший покажчик того життя, набирає небувало широкого масштабу», потрібен часопис, «який би займався виключно справами видавництва, був би спокійним і безстороннім (!) літописом нашого письменства».

Насправді реальність тих бурхливих років виявилася значно складнішою й суворішою. Перманентна зміна влади (Українська Центральна Рада, Гетьманат, Директорія), постійні міжпартійні чвари у самій владі, іноземні воєнні інтервенції, особливо проімперська (денікінська) та більшовицька експансії, не сприяли, зрозуміло, розбудові молодої незалежної Української держави.

Аналізуючи тодішню хронологію воєнно-політичних подій, важко уявити можливість якоїсь більш-менш планомірної роботи в будь-якій сфері, у тому числі й у книговиданні. Однак саме в такому калейдоскопі соціально-політичних і воєнних подій відбувалося налагодження діяльності українських видавничих осередків та організація роботи «Літопису українського друку», як називався у підзаголовку часопис «Книгар».

Першочерговим своїм завданням «Книгар» вважав організацію поточної бібліографічної реєстрації видавничої продукції. З цією метою він у грудневому числі звернувся «До видавництв та видавців» з проханням надіслати «список виданих ними книжок, брошур, листівок тощо, зазначивши, в якій кількості вони були видані», підкреслюючи, що «такі дані будуть мати велике значення для історії нашого друку». І хоча далеко не всі видавці відгукнулися на його звернення, у п’ятому числі «Книгаря» за 1918 р. з’явився огляд С. Паночині (підпоручик, член УЦР) «Книжкова українська продукція в 1917 році».

Незважаючи на те, що статистичні дані були неповними (загальний підсумок склав 677 україномовних видань), однак в огляді небезпідставно вказувалося, що «і на підставі поданих нижче відомостей читач, хоч приблизно, зможе побачити, яким темпом розвивалася наша книжкова продукція, як вона піднеслася після оголошення волі друку».

Не набагато кращими були умови української книжки і в наступному, 1918 році. Хоча певні зрушення на краще були очевидними. Це засвідчував, зокрема, й «Огляд української книжкової продукції в 1918 році» того ж автора. Подані в ньому бібліографічно-статистичні дані давали підстави заявити, що «які б великі хиби не мав наш огляд, ми бачимо, що українська книжкова продукція за рік 1918 виглядає небідно, навіть зовсім, «як у людей». Вона не те що примушує забути про гидотне гетто (дореволюційного) «8-го місця», вона свідчить, що ми зробили далеко більше, як у 1917 році, що ми пішли вперед прискореним, широким кроком».

Однак загальна ситуація не давала підстав для надмірного оптимізму. Тому «Огляд» завершується на мінорній ноті: «Зруйновані до решти основи друкарської справи, понівечені паперові фабрики і викликаний цим паперовий голод, побиті черенки, неймовірно дороге кліше й занепад літографій, брак фарб — це все такі чинники, що не лишають двох думок про ближче майбутнє української книжкової продукції. Не хочемо впадати в сум, наш традиційний український сум, але ж мусимо підкреслити, що цей рік надовго може бути незрівнянним, недосяжним по кількості видань і накладів (за останніми даними Книжкової палати України — 2321 видання, з них 1323 — українською мовою)».

Ініціатива редакції у справі поточного бібліографічного обліку друкованої продукції, її спроби підведення певних статистичних підсумків неминуче призводили до необхідності розв’язання низки теоретико-методологічних та методичних проблем бібліографії. Тому поряд із розділами «Критика та бібліографія», «Нові видання, надіслані до редакції «Книгаря», «Покажчик книжок, переглянутих в певних номерах «Книгаря» тощо часопис друкує також матеріали загальнотеоретичного та методичного характеру.

Знайшлося місце на сторінках «Книгаря» й матеріалам з історії української книжки та українського книговидання: В. Модзалевський «З історії книги на Україні» (1918. — №5), К. Широцький «Кольорові папери» (1918. — №12 — 13), «Церковні стародруки» (1918. — №14), «Наше стародавнє інтролігаторство» (1919. — №17), «Продаж книжок у давньому Києві» (1919. — № 18), В. Міяковський «З історії української книжки» (1919. — №27, 28).

Слід зазначити, що «Книгар» намагався також подавати відомості про закордонні україномовні видання, а також підводити певні підсумки ретроспективного характеру. Зокрема, «Реєстр української періодичної преси за століття — з 1816 по 1916 рік», «Покажчик видань Благодійного товариства видання загальнокорисних та дешевих книжок за 1898—1918 рр.», а також підсумки 10-річної діяльності видавництва «Час» тощо.

З 1919 року почали, зрозуміло, не від хорошого життя, виходити подвійні числа «Книгаря» (23—24, 25—26), а в листопадовому (№ 27) навіть з’явилося таке повідомлення: «Книжна палата, в завдання якої, між іншим, входила регістрація книжкової продукції на Вкраїні, здається, буде існувати як філія Книжкової палати в Петербурзі... З наказу (денікінської) влади помешкання Палати закрито і опечатано».

Про тогочасну ситуацію у Києві розповів на сторінках останнього, як виявилося, потроєного числа «Книгаря» (№ 29—31 за січень — березень 1920 р.) Сергій Єфремов у статті «Карна експедиція: Епізод з найновішої історії української книги». В ній він денікінщину називає чорносотенною реакцією, яка «проробила на очах у нас репетицію повної й безоглядної реставрації царизму».

Далі він розповідає про «діяння» так званої «Комісії для збору військово-історичних матеріалів визвольної війни від більшовиків». Цій «Комісії» наказом військового губернатора від 31 серпня №20 надавалося право «здійснювати збір будь-якого роду військово-історичних матеріалів, оглядати колишні радянські установи, а також архіви, музеї, бібліотеки, фотографії, друкарні, книжкові, фотографічні і художні склади та магазини, робити в них вилучення предметів і матеріалів для Всеросійського Військово-Історичного Музею і вживати заходів до знищення антидержавної літератури».

Словом, «Комісія» мала необмежені повноваження. З цим документом на руках вона здійснила набіг на книжковий магазин «Книгоспілки» (колишня книгарня «Київської старовини»), знищила (спалила), згідно з «Актом», 95 назв українських видань, тираж яких становив 40543 примірники, не зачепивши жодного більшовицького видання.

Як не дивно, а на обкладинці № 29—31 «Книгаря» було вміщено оголошення про те, що продовжується передплата на місячник «Книгар». Однак більш реальним виявилося попередження на першій сторінці часопису про те, що матеріал «Книгаря» був підготовлений у грудні-січні «в загальних умовах, одмінних од сучасних», а суттєво запізнився він через «непереможні труднощі в справі здобуття дозволу на друк і папір».

І ще одна особливість «Книгаря»: він став справжньою трибуною для патріотично налаштованої української інтелігенції, яка з ентузіазмом долучилася до співпраці. Вже в першому числі «Книгаря» було задіяно понад 30 авторів, які проаналізували 43 видання. А всього за неповних три роки існування часопису на його сторінках знаходимо імена близько 200 авторів.

Зрозуміло, що не всі вони були відомими діячами, але більшість із них — знані люди. Я. Дашкевич у своїй ѓрунтовній статті «Книгар» — журнал епохи революцій і контрреволюцій» наводить такі дані про діячів української культури й науки, які співпрацювали з часописом: літературні критики й літературознавці — С. Єфремов, І. Свєнціцький, А. Ніковський, П. Зайцев, П. Богацький, С. Паночині, П. Филипович, В. Бойко, М. Плевако, М. Могилянський, Ю. Меженко, І. Айзеншток; письменники — О. Олесь, М. Садовський, М. Івченко, С. Черкасенко, Л. Старицька-Черняхівська; фольклорист А. Лобода; історики — Д. Дорошенко, О. Левицький, В. Данилевич, А. Яковлєв, В. Модзалевський, М. Сагарда, В. Міяковський, П. Стебницький, В. Романовський, О. Гермайзе, К. Лоський, О. Мацюк; мовознавці — Є. Тимченко, В. Ганцов, О. Синявський; економісти — В. Порш, В. Садовський; мистецтвознавці — К. Широцький, М. Жук, М. Бурачек, Ф. Ернст; музикознавці — О. Кошиць, Л. Ревуцький; педагог С.Русова; бібліотекознавці — С. Кондра, Ю. Ковалевський. І це, зрозуміло, далеко не всі.

І ще одне. «Книгар», що виник за Української Центральної Ради, пережив вісім своїх і чужих різновидів влади, не підлаштовуючись ні під жодну з них, стоячи на позиції незалежного розвитку української культури. Тому, мабуть, і не зажив особливої ласки від жодної з восьми. Особливо більшовицької влади. Вже перші дні її владарювання у Києві (з 8 лютого 1918 р.) показали її справжню сутність і ставлення до незалежної України та українців.

Офіційно визнавши незалежність УНР 17 грудня 1917 р., ленінський Раднарком одночасно оголосив війну Центральній Раді, спрямувавши, під прикриттям харківської радянської влади, частини Червоної гвардії на Київ. Захопленню столиці передувало її п’ятиденне бомбардування з боку Дарниці, стратегічним об’єктом якого був будинок М. Грушевського біля Ботанічного саду, який російська Червона гвардія обстрілювала особливо завзято. В будинку згорів музей старожитностей, колекція рукописів і документів, бібліотека видатного історика.

А вулицями бешкетували загони червоних матросів підполковника Муравйова, розстрілюючи і грабуючи всіх, хто бодай чимось — одежею, манерами чи мовою — нагадував українця. Як писав Володимир Сосюра у «Третій роті», розстрілювали «за кожне українське слово». Так, наприклад, вбили й роздягли до нитки одного із засновників видавництва «Час» київського санітарного інспектора Михайла Орловського, розстріляли членів УЦР, редактора газети «Народна воля» І. Пугача та генерального секретаря земельних справ УНР О. Зарудного, митрополита київського Володимира Богоявленського. Всього було вбито не менш як п’ять тисяч, з них три тисячі в перші дні.

Ту першу жорстоку навалу зафіксував на сторінках «Нової Ради» С. Єфремов, видавши потім свої щоденні нотатки під промовистою назвою: «Під обухом: большевики в Києві». Нині раритетна книжечка варта перевидання. Особливо для нинішніх прибічників «непорушної дружби двох братніх народів», для їхнього можливого протверезіння, та для українських патріотів, які дрімають на печі, для усвідомлення ними цілком можливого повторення описаних С.Єфремовим подій.

У зв’язку з першою більшовицькою навалою шокований «Книгар» спромігся лише зазначити: «Незвичайні події останнього часу рішучо вибивають людей розумової праці і не дають їм змоги виконувати творчу роботу... Тому й вихід, а навіть почасти і самий зміст цього числа «Книгаря» не цілком відповідають бажанням і намірам редакції та видавців, що й просимо наших шановних передплатників та покупців узяти до уваги» (1918. № 6.).

Не виключено, що розгул радянських «визволителів» продовжувався б і далі, коли б не підписання Брестського миру, згідно з яким «Росія зобов’язується негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирну умову між цією державою і державами Четверного союзу. Територія України без затримки звільняється від російських військ і російської Червоної гвардії. Росія припиняє будь-яку агітацію проти уряду або громадських інститутів Української Народної Республіки». Саме з цієї причини більшовицькі війська 15 лютого мусили залишити Київ. Але, як покажуть подальші події, ненадовго.

Ще більше свою сутність більшовицька влада показала під час другого збройного нашестя (на початку лютого 1919 р.). Нашестя без будь-якого офіційного приводу, висунення певних вимог чи ультиматуму. Як звичайних загарбників. Через два дні після захоплення Києва Московська Рада робітничих і червоноармійських депутатів у власній відозві тішилася, що на Україні здобуто «дуже великі запаси хліба, м’яса, жирів, цукру, солі, кормів, вугілля».

На що навіть орган «лояльної» до більшовиків Української соціал-демократичної робітничої партії газета «Червоний прапор» змушена була констатувати: «Тепер іде до Києва нова сила, йде як завойовник, як окупант, джерело якої Росія... Російські більшовики пішли отим же шляхом, що й торік... До нас — під гаслами боротьби за владу Рад — іде уряд, який називає себе українським і якого ми таким не вважаємо і вважати не можемо».

Знову почалося, тільки у більш широких і цинічних масштабах, знищення українців і всього українського. «Книгар» намагався фіксувати злочини більшовизму, скоєні щодо діячів культури (з 25 по 31 число часопису було опубліковано 18 (!) некрологів). Так, наприклад, 14 червня 1919 р. без суду і слідства був застрелений художник європейського рівня О. Мурашко («Книгар», 1919. №25—26), 18 червня розстріляний директор видавництва «Час» (яке видавало «Книгар») ветеринарний лікар В. Петрушевський, 8 липня розстріляли відомого вченого й діяча Київської громади, видавця «Киевской старины», члена УЦР В. Науменка (загинув через те, що звернувся до ЧК, захищаючи одного з арештованих).

Вбили також відомого мінералога, професора Київського університету П.Я. Армашевського. Пишучи про нього посмертну згадку, перший президент Української академії наук В. Вернадський зазначав: «Жахом віє від недавно пережитого минулого. Люди, що шляхом (жовтневого) повстання захопили владу, здійснювали новий лад, ідеальний лад, як вони казали, опрацьований кращими розумами людства. Ми перейшли хрестовий шлях цього ладу. Заснований на нерівності людей, він відновив для нас гірше минуле. У XX столітті ми пережили і стан неповноправних громадян давніх часів, і жахи відродженої для життя інквізиції. «Згідно зі здійсненням червоного терору» — історія не забуде цієї ганебної фрази».

Немає сумніву, що шановний академік писав ці рядки, будучи упевненим, що жахливе недавнє минуле відійшло назавжди. Не підозрюючи, що воно менш ніж через рік повернеться до Києва й стане нормою повсякденного життя на довгі десятиліття. А поки що УНР мала пережити ще одне збройне нашестя — наступ із півдня Білої армії на чолі з генералом А. Денікіним.

Отримавши значну допомогу від держав Антанти на боротьбу з більшовиками, Денікін, однак, взявся за винищення перших паростків української незалежності, цим самим завдавши суттєвих втрат українській справі, в тому числі й українському книговиданню. Виявилося, що боротьба проти української самостійності для нього виявилася важливішою, ніж боротьба проти більшовизму. Чи не тому сьогоднішні спадкоємці царської й більшовицької імперій перепоховали прах Денікіна в Москві й напередодні всіляких псевдовиборів і псевдодемократичних заходів демонструють шану до його могили?

А «Книгар», незважаючи ні на які ворожі навали, продовжував виходити. Хто ж були його керманичами, які утримували книгарський штурвал у розбурханому морі відчайдушної боротьби за незалежність, створюючи одночасно документальний мартиролог цієї боротьби. Немає сумніву, що ці провідники «Книгаря» заслуговують на вдячну пам’ять своїх нащадків.

Очолив видання «Книгаря» відомий тоді український громадський діяч, письменник, маляр, видавець, один із засновників Центральної Ради Василь Костянтинович Королів-Старий (1878—1941). Народився на Чернігівщині (с. Ладин, Прилуцького повіту) в сім’ї священика й отримав духовну освіту. Однак священнослужителем не став. 1902 року закінчив Харківський ветеринарний інститут. Працював ветеринарним лікарем. Брав участь у революційних подіях 1905 р. За що як організатор селянської спілки на Полтавщині був ув’язнений, а потім перебував під наглядом поліції.

7 березня 1917 р. був обраний до першого складу членів Української Центральної Ради (УЦР) від ТУП (Товариства українських поступовців). У тому ж році — член Київського губернського виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій, один із фундаторів та голова Товариства шкільної освіти, член ради Київського товариства «Просвіта».

За час редагування «Книгаря» на його сторінках опублікував 37 статей та відгуків на нові видання. 1919 р. у складі української дипломатичної місії В. Королів виїхав до Праги, де й залишився емігрантом. Працював доцентом Української сільськогосподарської академії у Подебрадах.

Продовжував літературну діяльність. Видав для дітей та юнацтва роман «Чмелик» (Прага, 1920), писав оповідання, казки та п’єси для дітей. Залишив спогади — «Згадки про мою смерть», «Товариство «Час» у Києві», «Перша спроба» (Про видання «Книгаря»), статті «У затінку (світлій пам’яті Марії Загірньої)», «Людина без копії — Борис Грінченко». Перекладав з чеської мови. Відомий також своїми малярськими творами. Зокрема, серією малюнків природи та побуту Закарпаття та іконами, написаними у церквах цього краю.

Як бачимо, першим редактором «Книгаря» була різнобічно обдарована й неординарна людина, справжній патріот України, ім’я якого більшовицький режим намагався викреслити з історії й наукового обігу. У роки незалежності почало поступово повертатися його ім’я як літератора, а потім і як фундатора «Книгаря».

Перед від’їздом Королів-Старий передав (після виходу 18-го числа «Книгаря») кермо часопису Миколі Костянтиновичу Зерову (1890—1937), визначному українському поетові, перекладачеві й літературознавцю, під редакцією якого вийшло ще 13 чисел «Книгаря». Редагував він його від березня 1919 до березня 1920 років, мабуть, у найтяжчі часи визвольних змагань, коли при владі у Києві побували двічі совєти, а між ними — денікінці. На сторінках «Книгаря» М. Зеров опублікував 30 статей і рецензій та здійснив ѓрунтовний аналіз публікацій «Книгаря» за 1919 р. (Бібліолог. Вісті. 1925. № 1—2).

Життєвий шлях М. Зерова завершився нещадним цькуванням з боку більшовицької влади, арештом (1935 р.), ув’язненням на Соловках і ймовірною смертю на затопленій енкаведистами баржі в Білому морі 1937 року (на честь 20-ї річниці «Великої Жовтневої соціалістичної революції»!). У таборі Інта 1949 року бачили празьке видання «Кобзаря» 1876 року з написом: «Власність Мик. Зерова» — останній земний слід видатної людини...

У березневих 1920 року з’єднаних числах (29 — 31) часопису з’явилося оголошення: «Матеріал, що увійшов до цього числа «Книгаря», виготовлений у грудні 1919-го та січні ц. р. в загальних умовах, одмінних од сучасних. Нині в деякій частині цей матеріал втратив дещо зі своєї живої актуальності. Що ж до запізнення журналу, то воно сталося через причини ні од видавництва, ні од редакції не залежні — непереможні труднощі в справі здобуття дозволу на друк і папір».

Саме цілеспрямовано організовані радянською владою «непереможні труднощі в справі здобуття дозволу на друк і папір» стали основною причиною припинення випуску «Книгаря». Сьогодні його повний комплект є справжнім раритетом. Тільки в роки незалежності «Книгар» став об’єктом наукового дослідження, яке засвідчило, що перед нами — справжня енциклопедія духовного життя українського народу чи не у найтяжчі роки його відчайдушної боротьби за свою незалежність. Адже за неповних три роки він зареєстрував 1232 україномовні книжки, видані у різноманітних містах і містечках, на 1173 з яких (95 %!) були вміщені анотації чи короткі рецензії. Це неоціненні поклади інформації про українське життя тих величних і одночасно трагічних років.

Немає сумніву, що українська книжка сягнула б значно більших кількісних і якісних показників, коли б не вказані вище три збройні приходи в Україну більшовицької (радянської) влади й — найсумніше — четвертий і остаточний її прихід 6 травня 1920 року (про яку «громадянську війну» може йти мова?). Основною їхньою метою було знищення у зародку української незалежності, хоча здійснювалося воно під лицемірними й цинічними гаслами «пролетарського інтернаціоналізму», «віковічної дружби двох братніх слов’янських народів», а про людське око називалося «громадянською війною».

То ж не лише «Книгарю» радянська влада влаштувала «непереможні труднощі в справі здобуття дозволу на друк і папір». Невипадково майже всі українські видавництва та періодичні видання, що зорганізувалися до чи після Лютневої революції 1917 року, датою припинення своєї діяльності мають переважно 1919—1920 роки. Саме тоді з українською за сутністю видавничою справою в Україні було покінчено. Український інформаційний простір перейшов до тих, хто визнавав і визнає українця лише поневоленого або знищеного. А примусове створення наприкінці 1922-го так званого СРСР лише зафіксувало (як колись на Переяславській раді) поразку України в боротьбі за незалежність.