Перемир’я як проміжний результат війни

Про можливе перемир’я у війні Вірменії та Азербайджану вже кілька днів писали французькі газети.  Для Єревана це стало питанням запобігання остаточної поразки або принаймні отримання вкрай необхідного перепочинку.

Не менш важливою навіть видимість якоїсь деескалації була і для Росії.  Кремль опинився буквально в пастці власної політики, і ставки весь час підвищувалися.

При цьому йдеться не про якісь переговори, а про вирішення гуманітарних питань, зокрема, обміну полоненими, пошуком тіл загиблих та інших пов’язаних питань.

Цікава початкова позиція сторін перед переговорами в Москві. Вірменський прем’єр Нікол Пашинян підтвердив готовність розпочати мирний процес, підкресливши, що «народ Нагорного Карабаху стоїть на порозі гуманітарної катастрофи».

Зі свого боку президент Азербайджану Ільхам Алієв заявив, що «статусу-кво щодо Карабаху більше не існує: Баку його змінило». При цьому він назвав початок консультацій у Москві «останнім шансом» для Єревана на мирне врегулювання.

Ось така різниця в підходах до переговорів навіть за обмеженим переліком питань наочно показує міцність позицій сторін.  Для початку у військовій складовій, а потім і в дипломатичній.

Скільки б не стверджували у Єревані, що відбивають усі атаки азербайджанської армії, насправді становище вірменських частин із кожним днем ??стає дедалі гіршим.

Хоча бої носять запеклий характер, але вже очевидні труднощі для тих, хто обороняється.  Як це часто буває, переможці схильні готуватися до колишньої війни.  Це стосується не лише генералів і адміралів, а й політиків.

Звичайно, Вірменія зібрала багато танків та іншої військової техніки, були підготовлені кадри, накопичені запаси боєприпасів та інші елементи військового постачання.  Лінія зіткнення в Карабасі, особливо в гірській частині, була сильно укріплена в інженерному відношенні, і склалось уявлення, що такі позиції неприступні.

Хоча ні для кого не було секретом, що Азербайджан купує найсучаснішу зброю, готує кадри для його використання під керівництвом турецьких офіцерів та ізраїльських інструкторів. Заяви Баку про створення нової сильної армії в Єревані та Москві не сприймали всерйоз і вважали порожніми хвастощами.

Стратегія і тактика вірменської армії ґрунтувалася на уявленні про низькі бойові якості супротивника, і тому в разі азербайджанського наступу його передові частини будуть зупинені і знекровлені вірменськими контратаками. Потім почнеться потужний контрнаступ, і азербайджанські частини другого ешелону побіжать, кидаючи дорогу техніку.  Після цього під патронатом великих держав і перш за все Росії швидко домовляться про перемир’я, і ??все повернеться на круги своя.

Дійсність виявилася зовсім іншою. І перша поразка Вірменії була навіть не на полі бою, а в її відносинах, начебто союзницьких, із Росією. Москва довго займала невиразну позицію і не проявляла ніякого бажання втручатися в конфлікт на боці Вірменії. Ось цього в Єревані ніяк не могли прорахувати, хоча всі попередні події наочно показували зниження військово-політичної ваги Росії і її відверте небажання, і навіть страх прямого зіткнення з Туреччиною.

До речі, такою ж несподіванкою виявилась і жорстка позиція Анкари в підтримці Баку. Так, Туреччина завжди підтримувала своїх азербайджанських союзників, але те, що вона готова зайти в цьому так далеко, чомусь у вірменській столиці вважали малоймовірним.  Тут знову їх підвела свого роду сліпа віра в таку ж допомогу і військово-політичний заслін Росією від Туреччини.

Тепер про деякі військові чинники. Новими для вірменського командування виявилися стратегія і тактика азербайджанців, які відмовилися від фронтальних атак великих мас піхоти і танків на підготовлені оборонні позиції.  Навпаки, була використана тактика масованого використання артилерії, як ствольної, так і ракетної, що наводиться дронами різних видів.  У зв’язку з цим слід зазначити досить високий рівень взаємодії різних родів військ в азербайджанській армії під час вирішення того чи іншого завдання в процесі наступу.

Друга важлива обставина.  З перших годин боїв азербайджанська артилерія і авіація завдали масованих ударів по складах боєприпасів і постачання вірменської армії і сильно ускладнили логістику постачання фронту.  У Карабасі журналістам іноземних ЗМІ добровольці розповідали, що зі зброєю та боєприпасами великі проблеми, часто немає навіть продовольства.  Панування в повітрі дозволило азербайджанським силам завдати значних втрат у техніці, системам зв’язку й управління вірменській армії.

Тож не дивно, що, незважаючи на сильний опір, азербайджанська армія просувається вперед, особливо на південному напрямку, де місцевість менш гориста і дозволяє використовувати танки й іншу броньовану техніку.  На даному етапі відновлення вірменських втрат у техніці не уявляється можливим через логістичні труднощі. Іран, як і Грузія, відмовляється пропускати військові вантажі до Вірменії через свою територію.  Інших шляхів для цього немає.  У повітрі багато чого не перекинеш.  Причому летіти доведеться знову ж через іранський повітряний простір, і з цим теж будуть проблеми.

Російський військовий оглядач Павло Фельгенгауер заявив виданню «Росбалт», що «драматизм становища вірменських військ у Карабасі характеризується, наприклад, тим, що зараз до збройних сил Вірменії призивають навіть тих, хто щойно відслужив в армії.  До цього діяло жорстке правило, за яким демобілізованих знову можуть призивати до війська не раніше, ніж через рік після закінчення строкової служби». Це говорить про те, що у вірменській армії є проблеми з комплектуванням бойових частин.  Це не дивно навіть із демографічних причин, але також свідчить про високий рівень втрат у живій силі.

Міністерство оборони Азербайджану заявило, що «особовий склад військових частин збройних сил Вірменії, який зазнав важких втрат від вогневого удару азербайджанської армії по Ханкенді (Степанакерту), евакуюється.  Велику кількість військовослужбовців було вбито і поранено в результаті артилерійського обстрілу укриття однієї з військових частин у Ханкенді».

Зараз важко знайти підтвердження цьому з незалежних джерел, але досить нервова реакція Єревана і його постійні нагадування про готовність до переговорів побічно свідчить, що воєнне становище не просто погане, а постійно погіршується.  Звідси повторювані заклики до Москви і Парижа прийти на допомогу.

Чому ж у Баку погодились на перемир’я, якщо його воєнні успіхи наявні.

• По-перше, в азербайджанській столиці свою згоду супроводили фактичним ультиматумом останнього шансу для Вірменії.  Тим самим демонструється бажання мирного врегулювання з можливістю спокійної евакуації військових частин Вірменії з Карабаху.  Зрозуміло, що Єреван не погодиться, але пропозиція, нехай і в такій формі, була зроблена.

• По-друге, в Баку зробили пас у бік Москви, даючи їй можливість показати свої можливості в переконанні Єревана піти якщо не з усього Карабаху, то з більшої його частини.  Якщо не вийде, то вже Кремлю ні на кого буде кивати.

• По-третє, Путін не може зараз допустити розгрому Вірменії Азербайджаном і Туреччиною, за жодних умов. У разі серйозної поразки Єревана під питання буде поставлено наріжний камінь російської політики щодо периферії її кордонів. Уже зараз у багатьох виникають питання щодо надійності Росії як союзника і її готовності виконувати взяті на себе зобов’язання.  Більш того, виявляється, що Москва не настільки домінує, навіть у військовому відношенні, як вона представляла донедавна.

Ось чому для Кремля вкрай важливо змусити обидві сторони зупинитися і почати хоч якісь переговори, інакше ініціатива щодо врегулювання перейде до інших. Президент Франції Еммануїл Макрон день і ніч б’ється, щоб скликати конференцію за участю великих держав і спробувати якось вирішити проблему.

Виходячи зі сказаного, можна говорити про проміжні результати бойових дій.

• Перший.  Будь-який навіть найуспішніший наступ не може тривати більше 10-15 днів. Війська, що наступають, втомлюються, частини першої лінії необхідно відвести на відпочинок, поповнення людьми і технікою. Потрібно змінити логістику постачання, підтягнути тили, створити запаси, нові пункти і склади постачання.  Звідси оперативна пауза, до якої перейшла азербайджанська армія.

Зі свого боку, вірменська армія спробує скористатися оперативної паузою і контратаками відбити хоч якісь позиції. Логіка зрозуміла, але такі дії вимагають витрат ресурсів, які і так досить обмежені і все це з неясним результатом. Саме цим пояснюються масштабні порушення досягнутого перемир’я.

• Другий. Війна в Карабаху показала, що заморожених конфліктів не існує.  Всі вони, на пострадянському просторі винайдені і підтримувані Москвою, виявилися не настільки довготривалими, на що в Кремлі так сподівалися.

Крім того, виник прецедент військового вирішення територіального конфлікту і наочна демонстрація обмеженості можливостей Росії щодо втручання і його купірування.

Безсумнівно, що відповідні висновки зроблять у Києві щодо Донбасу, як найближчої мети, але також і щодо Криму.  Не настільки непорушними виявляються позиції Москви навіть у такому питанні.

• Третій.  В Азово-Чорноморському регіоні створилася нова політична і військова реальність у зв’язку з втручанням Туреччини.  Виявляється, що військове вирішення заморожених і патронованих Росією конфліктів цілком можливе за зовнішньої підтримки досить потужного, принаймні з військової точки зору держави.  У певних умовах може виявитися достатнім тільки дипломатичної підтримки.

Росія декларує невтручання у війну в Карабасі через те, що вона проходить на визнаній світом території Азербайджану.  Аналогія з Донбасом і тим більше з Придністров’ям цілком очевидна.

Перемога Азербайджану в Карабасі запустить процес вирішення проблем із сепаратистськими й окупованими Росією територіями.  І це головний проміжний результат того, що відбувається на Південному Кавказі.