«Зняти бронежилет iз душі...»

18 листопада у Музеї Лесі Українки в Києві відбулася поетична вистава «Заповітне» за творами Миколи Вінграновського у постановці столичного театру поезії «Мушля» (режисер — Сергій Архипчук).

В Україні існувала давня традиція проведення поетичних вечорів. Як приклад, шляхетські зібрання інтелігенції ХIХ століття, на яких читалися вірші, співалися романси. У 20-х роках минулого віку ліричні спектаклі на театральній сцені ставив відомий український режисер Лесь Курбас. Пізніше, у 60-70-х, — пошукові театри-студії при університетах. Потім кілька десятиліть ця традиція була перервана. Й нині поетична вистава — рідкісний жанр, а режисера, який займається поетичним театром, називають привидом. От і творчий склад «Мушлі» поезією не заробляє собі на життя — це, швидше, захоплення. А що найголовніше, трупа (до її складу, відповідно до вистав, запрошують професіоналів із різних театрів та аматорів) займається цим тому, що у сучасному світі механічних стосунків, замуляних почуттів і замовчаних слів відчувається потреба в людськості й щирості, що, власне, несе в собі поезія. Чотири роки тому театр заявив про себе виставою «Пекучої мушлі слово» за віршами київської письменниці Наталки Клименко. З його постановок варто згадати спектакль у Львові до 60- ліття проголошення самостійності України за творами Юрія Липи, Василя Герасим’юка... У ньому брали участь актори столичного Театру на Лівому березі, рок-гурти «Плач Єремії» і «Кому вниз», хор «Фрески Києва» та брати Павло і Петро Приймаки. Згодом у Черкасах читали Василя Симоненка. А прем’єра «Заповітного» за Миколою Вінграновським пройшла наприкінці жовтня у Донецьку.

Цей спектакль відбувається у емоційно-інтимній близькості з глядачами. Головний герой — сам поет, роль якого майстерно виконує актор театру «Сузір’я» Євген Нищук. Решта дійових осіб — п’ять вродливих жінок: його захоплення, марево, муки, сумніви, музи... Зрештою, iз будь-ким з них кожен присутній у залі міг ототожнити себе. «Заповітне» — це життя душі й серця, виражене в емоціях, репліках, міміці, жестах, порухах, півчверть тонах голосу. «Микола Вінграновський був творцем рідкісного обдарування, — зауважує Iван Драч. — Він міг занурюватися у неймовірні глибини людської душі і зчитувати звідтіля найпотаємнішу інформацію». Ще одним доказом того є факт, що жінок-муз переконливо і щиро втілювали на сцені аматори: Ліда Порицька, Ганна Полтавець, Надія Базарова, Марта Шпак і Ольга Кострич. Серед них лише одна — студентка театрального інституту, інші — працівники радіо та юридичної фірми, студентки технічних вузів. «Одна з дівчат, яка приходила на відбір, сказала, мовляв, щоб грати у цій виставі, треба зняти бронежилет з душі», — розповідає режисер Сергій Архипчук. — Очевидно, «Заповітне» — вистава непопсова. Для мене критеріями були індивідуальність, інтимність і щирість, які б епатували. Актори не грають ролі, вони — лише оголені образи, що пропускають через себе поезію Вінграновського. Проте кожен глядач чує, відчуває щось своє, щось недоказане колись чи зовсім недавно». Тому панцир з душі доводилося знімати й глядачам, щоб згадати, як то буває, коли «За птахом піниться вода» або «Степліло подихом весни»; проказати: «Ні з очей, ні з губ мені не починайся»... Може, хтось вже щось схоже говорив?.. А, може, й не раз?..

В основу спектаклю лягли вірші поета 60—80-х років, найбільше їх було із відомої збірки «Цю жінку я люблю». Для того, щоб глибше відтворити характерний український психотип та світ предметів, які традиційно оточують українців, режисер вдався до цікавого стилістичного рішення: червоні стрічки та коралове намисто поверх чорних костюмів на акторках, біла сорочка — на акторові і одна квітчаста хустка — на всіх. А ще — разом з поезією звучали пісні: «Долиною козак іде» на слова Тараса Шевченка, колискова «Ой, летіли журавлі», бойківські латканки — весільні ритмічні переспіви «Поцілуй м’я, мій миленький», «Ой, на горі ромен цвіте», «Я в середу родилася» та інші.

«Iз Вінграновським я був особисто знайомий, — говорить український письменник зі США Богдан Бойчук. — Він загалом поет ліричний. Як відомо, лірика не дуже надається для драматизації. А режисер її драматизував за допомогою сценічних засобів. Оці діалоги між поезією та співом бойківських пісень, які нічого не мали спільного з цими віршами, були надзвичайно вдалими, вони додавали напруги виставі». А дружина поета Олександра Вінграновська підсумувала: «Я йшла на спектакль перш за все як на виставу поетичного театру, а не для того, щоб собі утвердити думку, що Микола Вінграновський значить для української літератури. Те, що режисер і молоді виконавці взялися за цю роботу, говорить, що в них добрий слух на слово, глибока вціліла душа, і врешті-решт, вибагливий смак. Спектакль вийшов хорошим. Я вдячна їм за нього».