Найніжніші рослини прокладають собі шлях через найжорсткішу землю, через тріщини скель. Так і доброта. Який клин, який молот, який таран може зрівнятися з силою доброї, щирого людини! Ніщо не може протистояти йому.
Генрі Девід Торо, американський письменник, мислитель, натураліст, громадський діяч

«Зняти бронежилет iз душі...»

Вірші Миколи Вінграновського вперше адаптованi засобами драматичного театру
22 листопада, 2005 - 00:00
АКТОР ЄВГЕН НИЩУК У РОЛІ ВИДАТНОГО ПОЕТА / ФОТО АНОТОЛІЯ СТЕПАНОВА

18 листопада у Музеї Лесі Українки в Києві відбулася поетична вистава «Заповітне» за творами Миколи Вінграновського у постановці столичного театру поезії «Мушля» (режисер — Сергій Архипчук).

В Україні існувала давня традиція проведення поетичних вечорів. Як приклад, шляхетські зібрання інтелігенції ХIХ століття, на яких читалися вірші, співалися романси. У 20-х роках минулого віку ліричні спектаклі на театральній сцені ставив відомий український режисер Лесь Курбас. Пізніше, у 60-70-х, — пошукові театри-студії при університетах. Потім кілька десятиліть ця традиція була перервана. Й нині поетична вистава — рідкісний жанр, а режисера, який займається поетичним театром, називають привидом. От і творчий склад «Мушлі» поезією не заробляє собі на життя — це, швидше, захоплення. А що найголовніше, трупа (до її складу, відповідно до вистав, запрошують професіоналів із різних театрів та аматорів) займається цим тому, що у сучасному світі механічних стосунків, замуляних почуттів і замовчаних слів відчувається потреба в людськості й щирості, що, власне, несе в собі поезія. Чотири роки тому театр заявив про себе виставою «Пекучої мушлі слово» за віршами київської письменниці Наталки Клименко. З його постановок варто згадати спектакль у Львові до 60- ліття проголошення самостійності України за творами Юрія Липи, Василя Герасим’юка... У ньому брали участь актори столичного Театру на Лівому березі, рок-гурти «Плач Єремії» і «Кому вниз», хор «Фрески Києва» та брати Павло і Петро Приймаки. Згодом у Черкасах читали Василя Симоненка. А прем’єра «Заповітного» за Миколою Вінграновським пройшла наприкінці жовтня у Донецьку.

Цей спектакль відбувається у емоційно-інтимній близькості з глядачами. Головний герой — сам поет, роль якого майстерно виконує актор театру «Сузір’я» Євген Нищук. Решта дійових осіб — п’ять вродливих жінок: його захоплення, марево, муки, сумніви, музи... Зрештою, iз будь-ким з них кожен присутній у залі міг ототожнити себе. «Заповітне» — це життя душі й серця, виражене в емоціях, репліках, міміці, жестах, порухах, півчверть тонах голосу. «Микола Вінграновський був творцем рідкісного обдарування, — зауважує Iван Драч. — Він міг занурюватися у неймовірні глибини людської душі і зчитувати звідтіля найпотаємнішу інформацію». Ще одним доказом того є факт, що жінок-муз переконливо і щиро втілювали на сцені аматори: Ліда Порицька, Ганна Полтавець, Надія Базарова, Марта Шпак і Ольга Кострич. Серед них лише одна — студентка театрального інституту, інші — працівники радіо та юридичної фірми, студентки технічних вузів. «Одна з дівчат, яка приходила на відбір, сказала, мовляв, щоб грати у цій виставі, треба зняти бронежилет з душі», — розповідає режисер Сергій Архипчук. — Очевидно, «Заповітне» — вистава непопсова. Для мене критеріями були індивідуальність, інтимність і щирість, які б епатували. Актори не грають ролі, вони — лише оголені образи, що пропускають через себе поезію Вінграновського. Проте кожен глядач чує, відчуває щось своє, щось недоказане колись чи зовсім недавно». Тому панцир з душі доводилося знімати й глядачам, щоб згадати, як то буває, коли «За птахом піниться вода» або «Степліло подихом весни»; проказати: «Ні з очей, ні з губ мені не починайся»... Може, хтось вже щось схоже говорив?.. А, може, й не раз?..

В основу спектаклю лягли вірші поета 60—80-х років, найбільше їх було із відомої збірки «Цю жінку я люблю». Для того, щоб глибше відтворити характерний український психотип та світ предметів, які традиційно оточують українців, режисер вдався до цікавого стилістичного рішення: червоні стрічки та коралове намисто поверх чорних костюмів на акторках, біла сорочка — на акторові і одна квітчаста хустка — на всіх. А ще — разом з поезією звучали пісні: «Долиною козак іде» на слова Тараса Шевченка, колискова «Ой, летіли журавлі», бойківські латканки — весільні ритмічні переспіви «Поцілуй м’я, мій миленький», «Ой, на горі ромен цвіте», «Я в середу родилася» та інші.

«Iз Вінграновським я був особисто знайомий, — говорить український письменник зі США Богдан Бойчук. — Він загалом поет ліричний. Як відомо, лірика не дуже надається для драматизації. А режисер її драматизував за допомогою сценічних засобів. Оці діалоги між поезією та співом бойківських пісень, які нічого не мали спільного з цими віршами, були надзвичайно вдалими, вони додавали напруги виставі». А дружина поета Олександра Вінграновська підсумувала: «Я йшла на спектакль перш за все як на виставу поетичного театру, а не для того, щоб собі утвердити думку, що Микола Вінграновський значить для української літератури. Те, що режисер і молоді виконавці взялися за цю роботу, говорить, що в них добрий слух на слово, глибока вціліла душа, і врешті-решт, вибагливий смак. Спектакль вийшов хорошим. Я вдячна їм за нього».

Надія ТИСЯЧНА, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ