Ефект «Дня»

11 вересня 1996 року вийшов перший номер щоденної всеукраїнської газети «День». Буквально перед тим країна ухвалила нову Конституцію, відсвяткувала п’яту річницю відновлення незалежності і ввела національну валюту — гривню. Тобто відбувалися процеси, які були покликані утвердити українську державність, проте багато з цих подій сталися не завдяки, а всупереч тодішній Адміністрації Президента. Наприклад щодо прийнятої Конституції: Леонід Кучма прагнув закріпити суто президентську форму правління з більшими повноваженнями для себе, як у Росії, але депутати Верховної Ради цього не допустили, довелося шукати компроміс...

У ті роки президент саме розпочав підготовку до переобрання на другий термін, на що були кинуті всі сили і застосовані всі методи, аби тільки не віддати владу. Так формувався політичний режим Кучми, коли будувалася ілюзія демократії, а по суті створювалася кланово-олігархічна система, в якій другий президент мав відігравати роль керівника й арбітра (призвело це до помаранчевих подій, які змінили президента, але не знищили систему). Паралельно в парламент і політику в цілому тоді вже почали заходити перші великі гроші, вплив яких у тому числі розповсюджувався і на засоби масової інформації. У всій цій ситуації суспільство здебільше не розбиралося, голосуючи у своїй масі або за комуністів, або за представників системи.

У таких складних умовах народжувалася газета, яка стала прикладом не просто журналістської роботи, а міні-міністерством з гуманітарної політики. Отже, відновленій українській державності 30, а нашому виданню — 25. Це дає підстави для розмови з головним редактором Ларисою ІВШИНОЮ про пройдений шлях — для газети і країни. Про те, які пастки вдалося оминути, а які ні, й чому. Які виклики ми здолали, а які досі постають над нами у всій загрозливості. Бесіда вийшла не в усьому оптимістичною, але точно щирою.

«ГАЗЕТА «ДЕНЬ» СТАЛА ПЕВНИМ ВИКЛИКОМ»

— Середина 1990-х. Який це був час, в яких умовах створювався «День»? Чи було готове суспільство до такої газети?

— Умови були не дуже сприятливими, тому що в суспільстві на той час визначилися дві тенденції. Одна частина ніби хотіла вирватися з минулого, а інша була доволі міцно інтегрована в те середовище. Людей, які би точно бачили, яким має бути шлях трансформації суспільства, було небагато. Проте відчувався суспільний порив, пов’язаний із перебудовчими вітрами. В Україні існував сильний національно-демократичний рух, основним трендом якого була національно-визвольна боротьба. Про конструювання майбутнього ніхто майже не говорив, усі кричали: «Геть від Москви!» (за Хвильовим). І ця потужна хвиля винесла Україну з Радянського Союзу. Цьому, звичайно, сприяли помилки тодішнього керівництва, а головне — час СРСР скінчився. Українське суспільство вже тоді проявило себе як кардіоцентричне. Але готовність жити в іншому суспільстві мала бути вироблена інтелектуальною елітою. На жаль, герої Народного Руху мало прислухалися до того, що потрібно щось зберегти з минулого (про це, наприклад, говорив Олесь Гончар), і взагалі, що, крім боротьби, потрібно займатися конструюванням нової держави.

У таких умовах ми намагалися об’єднати середовище, яке хотіло читати щось розумне і розвиватися. Нам удалося створити і зберегти якісну газету, а от попса з часом заполонила собою все. Газета «День» стала певним викликом. Вона наслідувала світові тенденції журналістики, не випадково нашим тодішнім гаслом було: Росія читає «Известия», Америка — The New York Times, а Україна читатиме — «День».

Це відбувалося в умовах, коли вже тривала підготовка до другого терміну Кучми. За класифікацією Володимира Ланового (щоправда, не переконана, що українське суспільство її засвоїло), 1991 — 1994 роки — українське відродження, а з 1994-го — контрреволюція. І саме на піку цього процесу ми вийшли з проєктом, який мав говорити зі своїми читачами серйозно, відповідально і мусив показати, що Україна — частина світового інтелектуального тренду.

«УКРАЇНСЬКИЙ СОЦІУМ ПОТРІБНО БУЛО ЛІКУВАТИ ЗАЛУЧЕННЯМ ДО ВСЬОГО НАЙКРАЩОГО У СВІТІ»

— Ви прийшли в «День» через чотири місяці після заснування, 13 січня 1997 року. Якою тоді була ситуація в газеті?

— Я була причетна до створення газети, ще коли працювала у «Киевских ведомостях», але безпосередньо очолила «День» у час чергового розколу. Мені потрібно було втримати «дах», щоб він не «завалився». Відверто кажучи, я навіть не пам’ятаю, що їла і пила, тому що перший рік був дуже напруженим і стресовим. За допомогою надзвичайних зусиль і підтримки людей (небагатьох) ми підняли газету. Я завжди згадую епізод з Анатолієм Казанським, нашим геніальним художником, карикатуристом, якого запрошували на іншу роботу, і в один день він таки пішов, але потім повернувся зі словами: я хочу залишитися з вами. Оскільки я бачила, що це геній, для мене це був серйозний аргумент і моральна підтримка.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Український соціум потрібно було лікувати залученням до всього найкращого у світі. Ми настільки довго перебували в ізоляції, в консервній бляшанці, що знаходитися в такому стані далі було небезпечно — українському суспільству потрібен був розвиток. Але цей процес розпочався з великими труднощами, тому що давалася взнаки трагедія попередніх століть і постгеноцидність ХХ століття... Зрештою, Україна обрала політично дуже складний шлях. Звідси і легенди про різні постаті, які жодними фактами перебити не можна. В тому ж Народному Русі були різні люди. В’ячеслав Чорновіл на першому етапі зробив дуже багато для незалежності країни, його пасіонарність мала велике значення, але потім він припустився багатьох політичних і трагічних помилок. На жаль, на ці очевидні речі люди не хочуть звертати уваги, тому що їм подобається жити в середовищі міфів, які їм накинули, а частину вони самі створили.

У нас у суспільстві немає атмосфери відвертої розмови. Здавалося б, рухівці на виборах 1999 року могли підтримати кандидата, за якого виступали великі авторитети патріотичного табору — Левко Лук’яненко, Слава Стецько, Євген Грицяк, але лідери Руху підтримали чинного на той час президента. Коли говорять про те, що Чорновола вбила система (загальна фраза, яка звільняє від відповідальності сказати щось конкретне), виникає питання: де логіка? Якщо його вбила система, чому тоді дві колони руху (Удовенка і Костенка) підтримали Кучму?.. 

Основне протиріччя українського суспільства полягало між українською модернізацією і українським фундаменталізмом. На жаль, багато представників прогресивних національних сил так само були фундаменталістами, тому з великою недовірою ставилися до тих, хто тягнув Україну вперед. Павло Скоропадський 100 років тому казав: що ви хочете від народу, який вихований малоросійським театром? Не театром Шекспіра чи Шиллера, навіть не театром Котляревського, а театром-бурлеском, де були дуже примітивні сюжети. І ці сюжети досі «кочують» у суспільстві. Щоб змінити ситуацію, потрібні були медіа із залученням до науки, до новітніх знань, до переосмислення історії, до смаку і якості. Думаю, кожен, хто подивиться на газету «День» 25-річної давнини і в наступні роки, побачить, що ми явно випереджали час.

«ОЛІГАРХАТ УЖЕ НЕОДНОРАЗОВО ПЕРЕЗАСНОВУВАВСЯ»

— 1998-1999 роки — це парламентські та президентські вибори. На той час в Україні вже з’являлися люди і політичні проєкти, які готові були вкладатися у власні медіа. Тобто в політику і ЗМІ пішли великі гроші. Яким чином це відбувалося?

— Насправді, без згоди Адміністрації Президента на той час уже нічого такого не відбувалося. Навіть ті видання, які існували давно, наприклад, «Сільські вісті», також зазнавали щільної уваги з боку АП. Звісно, певний час була боротьба, протести, але все одно незалежними залишилися одиниці. Я якось сказала, що українська журналістика — це кладовище затонулих кораблів, і щоб дізнатися, що сталося з кожним із них, потрібно зануритися дуже глибоко. В 1990-х був шанс піти правильним шляхом, але країна з цим не впоралася і взяла хибний курс. Потім з’являлися певні шанси під час помаранчевих подій 2004 р., Євромайдану 2013-2014 рр., але олігархат, використовуючи пасіонарну енергію народу і свої ресурси, все одно перезасновувався. Тому досі у нас немає ні справжніх політичних партій, ні якісної політичної дискусії, ні реального ринку ЗМІ...

«АНТИВІРУСНА ПРОГРАМА «ДНЯ» ПРАЦЮЄ, АЛЕ І ВІРУСИ ТАКОЖ МОДИФІКУЮТЬСЯ»

— У житті країни і в історії «Дня» було кілька поворотних моментів. Не всі в Україні погодяться, що визначальними були саме президентські вибори 1999-го, як вважаємо ми. Про кого такий стан справ, коли є різні, у чомусь навіть протилежні картини світу, свідчить більше — про «День» чи про країну?

— Я вважала і вважаю, що 1999 рік був Рубіконом для України. Зараз дедалі більше людей кажуть: шкода, що тоді не обрали президентом Євгена Марчука. Звісно, шкода, але ще тоді ми бачили необхідність системних змін. Євген Кирилович як політик і стратег бачив процеси змістовно і на перспективу. Його книга «П’ять років української трагедії» (1999 р.) виразно показує аналіз тодішньої ситуації — в країні склалася порочна система координат, і це та система, яка завдає країні великої шкоди. Ось одна з його цитат: 

«Передусім Україна переживає кризу управління, негаразди в усіх інших сферах — економічній, духовній, соціальній, моральній — є похідними від кризи влади, яка виявила цілковиту неспроможність провести будь-які соціально корисні реформи. В умовах деградації всі без винятку державні дії перетворюються у загрози національній безпеці й чинники катастрофічного руйнування суспільства. Замість суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави в Україні було побудовано дивне і жорстоке суспільство, де офіційно виголошені слова мають протилежний зміст, а державні дії протилежний результат».

Думаю, сьогодні мислячі люди скажуть, що ця рання діагностика виявилася правильною. В 1999 році «кривизну» ще можна було виправити, але кілька факторів завадили цьому. Другий президент, як і його оточення, вже відчули смак влади і грошей, тому досі багато хто з них, накопичивши ресурси, впливає і до сьогодні на політичні процеси країни. Після 1999-го Україна пішла шляхом, який зрештою призвів до війни і втрати Криму та частини українського Донбасу. Цей жорсткий політичний рахунок має бути пред’явлений тим, хто через егоїстичні й меркантильні міркування відчайдушно тримався за владу. Хтось сьогодні може сказати, що «ви розумні заднім числом». Ні, про це свідчить архів газети «День». Ми не мовчали. Як і не мовчали під час першого і другого майданів. Чують одиниці.

Що це означає? Це означає інтелектуальний вакуум (другий фактор), коли те, що виробляють розумні люди, не доходить до суспільства: або немає зворотного зв’язку, або втрачена чутливість. Зокрема, і через вплив неякісних медіа. На жаль, як я вже казала, свого часу в нашій журналістиці «водогін» з’єднали з «каналізацією» і не поставили між ними «фільтрів».

Після 2014 року ми могли сподіватися на оновлення країни через сили, які пройшли війну, але й там усе не так просто. Тому що з людьми треба працювати, щоб вони були не просто хоробрі, а й розумілися на політиці, бо іноді так буває, що мужні на фронті, а в політиці — діти. Всі ці речі потрібно визнавати і, як казав Євген Кирилович, працювати з реальністю. Наприклад, у «Дні» ми вишукували талановитих студентів, які проходили нашу Літню школу журналістики, а потім стежили за їхніми біографіями. Під час цього процесу добре видно, як змінюється суспільство: за місяць ми даємо їм дуже багато, але потім вони потрапляють в інше середовище зі збитими орієнтирами, і відбуваються зміни навіть серед тих, кому ми зробили «щеплення». «Антивірусна програма» «Дня» працює, але і «віруси» також модифікуються.

Ми унікальні в тому, що на кожному етапі розвитку газети були люди, які вірили в те, що вона повинна зберігати «острів» розуму й адекватності. Коли ми випускаємо паперову версію газети, то робимо це від здорового консерватизму. Наша електронна бібліотека була створена ще тоді, коли в Україні не було інтернету. Тож ми були першопрохідцями в тому, щоб робити інтернет-газету. Та я, як і британці, вважаю, що паперова газета — це частина традиційних цінностей. Поки у нас є попит на них, це потрібно робити. Так само, як і електронну версію «Дня». Паперова газета за сніданком із кавою — це ознака здорового суспільства.

Ми багато в чому випереджали потреби і час, і знаходили для цього союзників. А там, де не було достатньо газети, ми додавали фотографії, зокрема через фотоконкурси, про які люди казали, що на фото бачать таку країну, яку не показують по телевізору. А про наші книжки люди казали, що в них бачать таку історію, яку хотіли б, щоб у школі читали їхні діти. А про Літню школу журналістики наші студенти казали, що хотіли б, щоб така атмосфера була в їхніх університетах. Ми «вирощуємо» наші ідеї, ніби на «дослідних ділянках». Проблема лише в тому, чи це буде використано державою у «промисловому масштабі».

«МИ ПРАЦЮВАЛИ, ЯК САМІ КАЗАЛИ, НА «ОСТРОВІ, ЯКИЙ ПРАГНЕ СТАТИ МАТЕРИКОМ»»

— Таке розширення формату, перетворення на «фабрику думок» — це була потреба і для суспільства, країни йти таким шляхом?

— Так, тому що всюди було море незробленої роботи. Треба було в різних доступних форматах доносити все ціннісне. Оскільки ми працювали, як самі казали, на «острові, який прагне стати материком», то, звісно, не могли «зігріти» всю країну. Але точково намагалися, пригадуєте наш слоган: «Посіємо — зійде!» Наприклад, фотовиставка в Севастополі, у Сімферопольському інженерно-педагогічному університеті... Я бачила цю реальну гуманітарну потребу. Думаю, що ми створили певний тонкий «озоновий шар». Без союзників у владі й часто без підтримки колег.

Історія «Дня» — це ще й історія постатей у вітчизняній журналістиці. Філософ-карикатурист Анатолій Казанський, дуже молода і по-хорошому «задерикувата» у свої тоді вже, мабуть, 70 Клара Гудзик, Джеймс Мейс, із яким я відкрила «другий фронт». Думаю, що на відповідних факультетах історія журналістики мала б читатися з урахуванням цього доробку. Тим більше, що ми його опублікували в окремих книгах. Це «кити» газети «День», нам є на що спиратися.

...Через рік після того, як я прийшла, газета отримала російську версію, що викликало безліч коментарів, що ми «ідемо проти прогресу». Я, навпаки, вважала, що ми повинні втягнути всіх в україноцентричне середовище, де виробляються українські сенси. І російська мова допомагала втягуванню російськомовних у читання українського контексту.

МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХЫВУ «Дня», 1998р.

25 років усупереч усьому ми показували реальну якісну альтернативу. У нас на цьому етапі точно є алібі перед новітньою історією. А може, і взагалі перед історією. Про це вже свідчитимуть наші читачі. Принаймні ми робили максимум із можливого.

І ще через рік, незважаючи на те, що ніщо в країні не сприяло інтелектуальним медіа, ми «замахнулися» на англомовну версію. Український погляд на світ — англійською. Зрештою, це привело в газету Джеймса Мейса. Він прекрасний знавець історії, носій англійської — тут усе щасливо збіглося. Джеймс був мені дуже близький у поглядах, а його рівень передбачав те, до чого ми повинні підтягнутися, тому що ми не знали так добре «підводних течій» західного світу. Ми були налаштовані дуже ідеалістично. Невипадково, як я вже згадувала, друга частина нашого першого гасла звучала, що «Америка читає The New York Times». Потім ми дуже уточнили це бачення. Російські «Известия» загинули, самі журналісти написали книжку про це: «С журналистикой покончено, забудьте». А до The New York Times ми зверталися із Джеймсом Мейсом з приводу того, щоб вони відкликали Пулітцерівську премію для Дюранті, їхнього журналіста, який писав на замовлення Кремля, що голоду в Україні не було. На що вони нам спочатку взагалі не відповіли, що дуже похитнуло моє уявлення про те, як має поводитися така авторитетна газета. Але ми не відступили і звернулися ще раз. Взагалі ми розгорнули тоді цілу громадську кампанію (щоправда, із журналістів нас знову ніхто не підтримав) — друкували у газеті талони, які люди могли заповнити і надіслати нам, а ми відправляли їх у The New York Times. Врешті ми таки отримали від них короткого листа про те, що вони винесли портрет Дюранті із залу журналістської слави. Наша праця хоч якось увінчалася.

Джеймс застерігав як людина, в жилах якої текла і частина індіанської крові, від небезпеки маргінесу — резервації для українського світу. В одному з матеріалів він написав, що українці — та нація, яка й досі переживає біблійні трагедії. Він дуже вболівав за майбутнє України. У колонці «Післягеноцидне середовище» (7. 12. 1999 р.) є такі його слова: «...доки українська мова залишатиметься другорядною в очах самих українців, ця нація ніколи не буде єдиною». Поки травма постгеноцидності не осмислена, не буде розуміння, чому українське суспільство з великими труднощами «бере» такі нескладні «бар’єри».

Ми заснували Премію імені Джеймса Мейса і щороку стикаємося з немалими труднощами, щоб вибрати лауреата, бо стандарт високий, а в журналістиці все ще триває деградація... 

— Часто доводиться чути від колег, що завдання журналіста — суто донести інформацію. Виходить, що «День» не підпадає під формулу класичної журналістики, ми виходимо за рамки професії?

— Ми теж доносимо інформацію, це частина ремесла. Але в умовах нашої країни, які ми дуже тверезо оцінили, ми самі для себе поставили надзадачу — зайнятися суспільством.

Для цього нам потрібно було долучити до роботи, і ми одразу це зробили, найперше, соціологів. На тому етапі в «Дні» соціологія постійно була на першій шпальті. Треба сказати, що тоді соціологія була якісна. Потім у нас з’явилася рубрика «Лавка філософа». У щоденній газеті. Як німці кажуть: нація, яка не має філософів, не може зробити мерседес. Потім ми, розширюючи можливості для інтелектуального спілкування, бачили, хто реагує на публікації «Дня», і робили цих «читачів з реакцією» нашими авторами. Так у нас з’явилася просто філософська школа. Я вже не кажу про таку постать, як Сергій Борисович Кримський. У кожній нашій книжці ми повторюємо його «Ефект високого неба», бо Сергій Борисович Кримський займав таку висоту і об’єднував. Наприклад, так у нас з’явився фан-клуб у Алушті. Це все показувало, що внутрішньоукраїнська інтеграція була можлива. Дидактика про те, що «ми за євроінтеграцію» людям, котрі не відчувають, як це, складно дається. Потрібно було брати такі чутливі теми, які знаходили відгук. Так само було і в Донецьку. За рік до війни у нас із колосальним успіхом там проходила фотовиставка. І вже «потепліло», вже не було такої настороженості у спілкуванні. Я ніколи не поділяла думки тих, хто казав, що треба від Донбасу відмовитись. Особливо тоді. Тоді треба було за Донбас боротися. І за Крим, звичайно. Що ми й робили — зі всіх доступних нам видів «зброї»...

«ІДЕЯ ОБ’ЄДНАТИ ВСЮ СПАДЩИНУ РУСІ-УКРАЇНИ ОЗНАЧАЄ ВЗЯТИ НА СЕБЕ ЗНАЧНО БІЛЬШУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ»

— Ви зазначали, що важливо жити проголошеною ідеєю. Зараз у соцмережах виникла дуже емоційна дискусія через заяву спікера ТКГ в Мінську Олексія Арестовича щодо переназивання нашої країни на «Русь-Україна». Ця ідея, але продумана і введена в контекст, звучить і у вашій передмові до нової книги «Дня» «Детокс». Але ми бачимо, що є різниця, хто її оголошує і як вона сприймається, і чи підготовлений ґрунт для цього. Як ви оцінюєте такий резонанс?

— Ми дуже тривалий час усіма своїми книжками готували ґрунт для того, щоб наші ідеї сприймалися адекватно. Якщо говорити про нашу книгу «Корона, або Спадщина Королівства Руського», то вже тоді всі могли б «лізти на стіни» і казати: що вони там пишуть?! Але ж нічого цього не відбувалося. Наше середовище розуміє коректно подану інформацію, тим більше науковими, серйозними роботами. Так само можна говорити і про «AVE. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського». Рік, присвячений 100-літтю Гетьманату Павла Скоропадського, пройшов у країні, яка дуже вузько орієнтована більшістю істориків-журналістів на сегмент національно-визвольної боротьби. По-більшовицьки: не жити — тільки боротись. І той спектр поглядів, який ми відкрили через Рік Скоропадського, показав цінність іншого сегмента, як на мене, дуже важливого для українського суспільства, яке втратило свою аристократію, яке мало знищене відродження в минулому столітті. Звісно, про це треба говорити.

Так само і суспільству — не можна тільки саму ідею заперечувати тому, що її озвучив хтось, хто тобі особисто неприємний. Ідеї — це суспільна цінність. Їх треба осмислювати. З ними треба сперечатися іншими ідеями. Їх треба уточнювати, розвивати. Так, вони можуть бути більшістю не сприйняті — і нічого. Це й є демократичний дискурс. Але створювати, хоч я і не люблю цього слова, суцільний «хайп» у країні, яка звикла жити анархічно, — це означає шкодити цьому середовищу.

Щодо самого перейменування, то, звісно, ця ідея полемічна. Саме тому, що є різні її інтерпретації. Для мене це ідея об’єднати всю спадщину Русі-України — адже це різні назви різних періодів. Це означає взяти на себе значно більшу відповідальність, ніж до того. За всю історію і її тяглість, спадкоємність. І не боятися експансії. У тих же, хто категорично це відкидає, все ж таки видно острах — вийти за межі «бульбашки», у якій живуть. Вийти на інші інтелектуальні обшири.

Крім усього іншого, є ще такий простий висновок: якщо ми не будемо користуватися своєю спадщиною Русі-України, нею будуть користуватися інші. І в нас не залишиться простору для заперечень. Тому мені здається, що всі ці страхи інерційні. А друге — це надлишковий ефект нашої запеклої внутрішньої політичної боротьби. У якій один одного не щадять і вихлюпують із водою дитину, навіть не замислюючись над цінністю всього дискурсу.

Тут є тільки одне застереження: якщо берешся за такі серйозні речі, треба підтверджувати це практикою. Бо є ризик девальвувати дискурс.

«25 РОКІВ УСУПЕРЕЧ УСЬОМУ МИ ПОКАЗУВАЛИ РЕАЛЬНУ ЯКІСНУ АЛЬТЕРНАТИВУ»

— У серії «Підривна література» ви писали, що «світоглядне завдання, що стоїть перед демократичним сегментом українського суспільства, можна сформулювати так: підривати «бункери» віджилого мислення, вивільняти думки людей... І для цього потрібні не лише думки. А модернізація національного характеру». Як українське суспільство справляється з цим завданням за 25 років? Який ефект від газети «День» за цей час для країни?

— На перший погляд — ніякого. Звичайно, це звучить епатажно. Але якщо взяти до уваги стан речей у країні... В 1990-х ми хотіли іншого життя для країни. Ми це проповідували і сповідували. Тож якщо підходити з максималістською міркою, розуміючи колосальні можливості суспільства і суспільні шанси, можна зробити такий жорсткий присуд. Та це не заклик до самоліквідації. В 1999-му, коли прірва не була подолана в один стрибок (після поразки нашого кандидата на виборах), хоча був такий шанс, я сказала наполеонівську фразу: «Ми будемо займатися суспільством». І на цьому напрямі титанічними зусиллями ми досягли великого ефекту.

У рік 25-річчя газети я вважаю символічний збіг із тим, що першій книжці «Дня» «Україна Incognita» виповнилося 20 років. У нашого погляду на давню українську історію, долученість її до світового контексту є вже дуже багато прихильників. Можна сказати, що він пробив ту «стіну», що існувала в суспільстві. Коли ми почали займатися історичною темою, її взагалі не було в медіа. Зараз вона домінує. Так само, коли чую виступи президента Зеленського, то розумію, що хтось із його спічрайтерів читає Бібліотеку «Дня». Те само було з попереднім президентом Порошенком, не кажучи про Ющенка і тему Голодомору. Вважаю, що це великий успіх, як я казала, патріотичної партії у країни — «партії» істориків, «ядро» якої становлять автори «Дня». На наступні 25 років я би хотіла, щоб мейнстримом став наш погляд на новітню історію. Щоб ця система координат перемогла в мізках людей і вона перестала бути історією для «чайників».

Наші ідеї живі, вони де-не-де точно вкоренилися, можливо, ми ще не знаємо весь цей зворотній ефект. Наприклад, за 17 років нашої Літньої школи її пройшли понад 600 людей, але чи створило суспільство інституційні можливості підтримати їх далі, чи «поглинуло» їх? Мене інколи тривожить і таке: ось наша Бібліотека перевидається, закінчується тираж за тиражем, але ще скільки неохоплених бібліотек і людей, які не бачать наших книжок? А на фотовиставці в мене інша думка. Я колись питала: а якщо ми покинемо це робити, то хто буде? Отримала чесну відповідь: ніхто. «Детокс» — це назва нашого останнього книжкового проєкту, але взагалі-то всій країні потрібна така велика «детоксикація».

Пригадую, ще перед Майданом, коли вийшли наші серії «Бронебійна публіцистика» і «Підривна література», журналісти мене запитували: чому у вас такі мілітарні назви? Кого ви хочете «підривати»? Цікаво, тепер зрозуміли?..

Насправді й у моєму знанні було багато запізнілих речей. І я мала претензії до наших попередників, які не створювали вчасно топ необхідних для прочитання всіма книжок. Ми створювали такі списки, запитували найвищих авторитетів: що ми повинні знати, що ми повинні прочитати? Втрачено море часу на читання другорядного, і навіть книжкові форуми не впоралися з цим завданням. Тому що вони не будували ієрархію, не запрошували знакові постаті з українського життя, а гналися за модними фігурами «тусовки». Якось, коли в гостях редакції був покійний Іван Драч, я йому з великим захопленням розповіла, що недавно відкрила для себе «Москву, Маросєйку» Шевельова. Мене вразило, як він точно сформулював, що найбільші три вороги України — Москва, «кочубейство» і провінційність. А Іван Федорович до мене так м’яко, поблажливо: «О, ми це ще в 50-ті роки знали». А я йому: «То чому ж ви нам не розповіли?»

Я й досі вважаю, що на всі ці проблеми ми повинні були вже в 1990-ті роки мати три державні програми: що робити з Москвою, як боротися з «кочубейством» і як подолати провінційність. Ось ціннісні завдання. Тому що трансформація суспільства вимагала і досі вимагає їх вирішення. Ми говоримо в книжці «Детокс» про феномен «подвійної лояльності» — він дуже близький до теми «кочубейства», яку ніхто не обговорює в суспільстві. Чому в нас багато зрадників? Чому обирають Росію у час, коли Україна отримала можливості для відтворення незалежності? Щоб відповісти на ці питання, недостатньо просто «переносити інформацію», як «класичні» журналісти. Нам потрібна була журналістська «інновація». Ми добровільно взяли на себе додаткове навантаження. Але це і визначає особливий профіль «Дня». Холдинг інтелектуальних ініціатив.

Наші скромні зусилля в цьому напрямі є. Можливо, з ними не всі погодяться. Але більш якісну, більш успішну альтернативу потрібно створювати, щоб блокувати відтік енергії. Якось я сказала: ми настільки відстали, що навіть можемо бути попереду. Україна має всі можливості не просто приєднатися до західного світу, а й привнести свій унікальний досвід успішної трансформації. Але медіа мають брати в цьому участь діяльно — формувати громадську думку розумних людей, не робити дурних людей відомими, намагатися сприяти позитивній селекції й позитивній динаміці.

...За правилами жанру, треба, щоб був happy end. Він у тому, що 25 років усупереч усьому ми показували реальну якісну альтернативу. У нас на цьому етапі точно є алібі перед новітньою історією. А може, і взагалі перед історією. Про це вже свідчитимуть наші читачі. Принаймні ми робили максимум із можливого.