Аж ніяк не достатньо показати, що теперішнє значущіше за минуле; треба ще викликати передчуття майбутнього, яке значущіше нашого теперешнього.
Оноре де Бальзак, французький письменник

«Українська позиція на культурному фронті»

Лауреатом Премії імені Джеймса Мейса-2020 став оглядач «Дня» Дмитро Десятерик
25 листопада, 2020 - 17:55

«Джеймс Мейс зробив немало – принаймні для нас, українців. Адже він належить до поодиноких дослідників, які порушили на Заході питання українського Голодомору 1932-1933 рр. і, спираючись на численні документи та свідчення, показав, що це був геноцид. Зробити таке було непросто. Адже і тоді, й тепер є намагання політиків, а також різних дослідників, що керуються часто кон’юнктурою, заперечувати геноцидний характер цієї трагедії. Це стосується не лише Росії й деяких інших країн. Немало таких політиків і дослідників можна знайти в країнах Заходу. Тому спадщина Мейса і далі лишається актуальною. Правда, чи уміємо ми скористатися цією спадщиною, зокрема чи роблять це наші державні очільники? І взагалі, чи знають вони про Мейса?» – ставить запитання доктор філософських наук, професор, публіцист, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2013 Петро КРАЛЮК.

«Шкода, але ця людина до сьогодні в нас не є належно поцінованою, – продовжує він. – Ми, українці, далеко не завжди уміємо цінувати справді вартісне. А ще – бути вдячними. Та все ж в Україні є Премія імені Джеймса Мейса, заснована з ініціативи головного редактора газети «День» Лариси Івшиної. Саме вона стала найкращим пам’ятником цій видатній людині».      

А крім того – мотивацією і містком для «наведення оптики» на тих, хто так само має міцний внутрішній стрижень і не боїться казати незручну для багатьох правду.

Нагадаємо, Премія імені Джеймса Мейса за громадянську позицію в галузі публіцистики була заснована за ініціативи головного редактора «Дня» Лариси Івшиної 2008 року і за ці роки стала дуже вагомою відзнакою, що вручається щорічно в меморіальні дні пам’яті Голодомору українського народу 1932 – 1933 рр. Багаторічний голова Громадської ради з присудження Премії імені Джеймса (до 2019 року, коли він через досягнення поважного віку передав цю місію Сергієві Тримбачу), письменник, дипломат, голова Комітету з Національної премії ім. Т. Шевченка (2016-2019 рр.) Юрій ЩЕРБАК так оцінив її: «Вважаю, що Премія ім. Джеймса Мейса стала однією з найважливіших національних премій. Це — не просто визнання сьогоденних заслуг, а й аванс для людини, яка працює в ім’я України».

Тому попри всі негаразди й несприятливі обставини цього року, редакція і 2020-го продовжила цю особливу для «Дня» справу. Як наголосила Лариса Івшина, пам’ять такої постаті, як Джеймс Мейс, не можна увічнювати інакше, як живою справою. «Ця премія відзначається особливою репутаційною якістю», – наголосила вона.

Змішаний формат (з огляду коронавірусні реалії) не завадив урочистій атмосфері невимушеного спілкування, у якій відбулося врученню премії вже 13-му лауреату. У форматі Zoom-конференції виступили кінокритик, сценарист, історик культури, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2016 Сергій Тримбач, журналістка, лауреатка Премії-2017 Наталя Іщенко, доктор філософських наук, професор, публіцист, лауреат Премії-2013 Петро Кралюк, історик, лауреат Премії-2013 Володимир Бойко. У редакції слово взяли Лариса Івшина, президент Благодійного фонду сприяння ініціативам «Дня» Микола Гриценко, Голова Наглядової ради Фонду Михайло Поживанов, журналістка, лауреатка Премії-2018 Лариса Волошина, вебредактор «Дня», лауреат Премії-2014 Валентин Торба.

Голова Громадської ради конкурсу з Премії імені Джеймса Мейса, кінокритик Сергій ТРИМБАЧ відзначив, що приклад Мейса показує, «як одна людина може міняти мізки мільйонів, давати порух до виходу з ізоляції від власної пам’яті». Саме Сергію Васильовичу випала місія оголосити цьогорічного лауреата – і це відомий кінокритик, культурний оглядач «Дня» Дмитро Десятерик.

Сергій Тримбач відкинув тезу, що побутує в певних колах, про «неважливість» роботи кінокритика, навівши цілком переконливі докази, зокрема і французької «нової хвилі». «Якщо ця професія діється в руки гідній людині, то вона може зробити дуже багато не тільки для екранної культури, а й для суспільства в цілому», – переконаний він. Окремо він відзначив пряму і принципову позицію Дмитра Десятерика щодо скандального проєкту меморіалу у Бабиному Яру, фінансованого російськими олігархами і втілення якого має здійснити так само російський режисер з украй сумнівною репутацією.

«Чому Дмитро Десятерик? – узяла слово Лариса Олексіївна. – Передусім тому, що ми серйозно ставимося до тези, що культура визначальна. Культура народу стає зараз основним полем битви. Це й історичний наратив, і переосмислення традиційної культури, і модернізація національного характеру. Це все є у «Дні», але треба ще більше». «Але крім того, як висловився під час обговорення кандидатур на відзначення премією редактор відділу історії, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2010 Ігор Сюндюков, «цього року ми побачили іншого Десятерика», – продовжила головний редактор «Дня». – Його не тільки культурні, а й реально гостро публіцистичні статті».

Солідне грошове наповнення (а це 25 тисяч гривень) відзнаки уже не вперше забезпечив Фонд сприяння ініціативам газети «День», зокрема Голова Наглядової ради Фонду Михайло ПОЖИВАНОВ. «Я переконаний, що активна і чітка громадянська позиція притаманні всім лауреатам Премії, – відзначив він. – І за всі ці роки існування Премії, у час трансформації суспільства, це допомагає формувати націю. Дмитра я знаю заочно через його публікації і обома руками «за» його кандидатуру. А як політик, громадський діяч, хочу подякувати «Дню» і Ларисі Олексіївні за те, що маю можливість долучатися до таких потрібних і важливих ініціатив».

«Зізнаюся, отримати Премію імені Джеймса Мейса – для мене і велика честь, і велика несподіванка», – звернувся до аудиторії Дмитро Десятерик. Він розповів, що велику частину свого професійного життя присвятив служінню так званому «чистому мистецтву», але обмежитися цим виявилося неможливо. Принципова позиція, що вилилася в низку публікацій щодо олігархічного проєкту меморіалу у Бабиному Яру, коштувала йому стосунків зі значним колом колег по цеху, зізнався він. А щодо постаті Джеймса Мейса Дмитро наголосив: «Мені випало працювати в одній редакції з Джеймсом Мейсом. Вже тоді він був легендарною особистістю. Він переїхав до України, коли ще не було відомо, яким шляхом ми підемо… Він мав мужність і талант говорити про травми і переломи нашої свідомості… Головний урок Джеймса Мейса для мене – без чіткої етичної позиції не буде ані якісної журналістики, ані гідного вшанування наших жертв... Я вдячний за те, що понад 20 років працюю у «Дні», де пишу тексти, за які мені не соромно».

«ВІДКРИТТЯ ЛАУРЕАТА ДОЗВОЛИЛИ ПОВЕРНУТИ ЦІННІСНІ ПІДХОДИ, БЕЗ ЯКИХ БУДЬ-ЯКА ВЕЛИКА СПРАВА ПОЗБАВЛЕНА СЕНСУ»

Володимир БОЙКО, історик, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2013 року, Чернігів:

- Довготривале заглиблення до професійної тематики відкриває можливість бачити нюанси, непомітні за звичайного погляду. Річ надзвичайно корисна, якщо є бажання розібратися в тому, що відбувається, а не стати пасивною жертвою чергових маніпуляцій свідомістю. Останнє трапляється доволі часто – варто послухати (ще й кілька разів) заздалегідь змодельовані та красиво подані тези. Тим більше за нинішньої доби домінування піару, коли зовнішня сторона справи є головним критерієм успішності, а дослідження довгострокових наслідків прийнятих сьогодні рішень відтиснуті боротьбою за рейтинги. Найбільша небезпека для маніпуляторів за покликанням та підданих його величності піару – викладені зрозумілою для більшості мислячих людей мовою роз’яснення стосовно реального стану справ та тенденцій розвитку, що містять невидиму за звичайних обставин сторону справи. Побачити неявне, виходячи з синтезованих часток різнорідної інформації, та зуміти донести власне розуміння – неабияке вміння.

А тепер уявімо собі, що обговорюється тематика, за якою стоять потенційні багатосотмільйонні інвестиції та ще й простежується зв`язок із великим бізнесом держави, яка схильна розглядати будь-які взаємини з Україною виключно з точку зору агресії проти неї та гібридної війни? Можливо, хтось досі не зрозумів, що в Росії немає непідконтрольного її найвищому керівництву великого бізнесу? Тобто перебуває у святій наївності або ж має власні розрахунки (добре, якщо лише бізнесові). В такому разі начебто культурологічне питання отримає неабиякий політичний присмак та вимагає від автора не лише точного аналізу ситуації, але й громадянської позиції та особистої мужності. Аби королі свідомості відчули – вони голі.

Такими стали публікації Дмитра Десятерика, присвячені конфліктній ситуації довкола проєкту Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Їх поява – розвиток творчості добре відомого читачам «Дня» та інших видань публіциста, з притаманною йому проникливістю та увагою до деталей – чи йшлося про культури, чи про політику. Цього разу поява статей знаного автора надала дискусії про майбутній меморіал нової якісної тональності: з категорій подобається – не подобається, хороша ідея – погана ідея вона перейшла до концептуальних, рамкових складових ідеї, яку намагаються закласти до основу майбутнього комплексу. Та засвідчила коріння безбарвної поведінки української держави. Відкриття автора дозволили повернути ціннісні підходи? без яких будь-яка велика справа позбавлена сенсу. Ціна рішення виросла, отже – і відповідальність. З чим варто привітати всіх громадян України. Так робиться справжня, відповідальна перед країною та її історичною пам`яттю журналістика.

«ГОЛОС БЕЗМОВНИХ»

Лариса ВОЛОШИНА, журналістка, телеведуча, лауреатка Премії імені Джеймса Мейса 2018 року:

– Значення ціннісної позиції, висловленої публічно, важко переоцінити. Особливо в часи, коли в фаворі рейтинги і клікабельність. Українська історія має безліч сторінок, про які більшість воліла би забути. «Було і було. Навіщо згадувати минуле? Давайте будувати майбутнє!» – закликають політики і експерти, так наче відмова від пам’яті є запорукою прийдешніх державних перемог. Як це не прикро, «спрямованість на позитив» присутня в рекомендаціях щодо дотримання журналістських стандартів. Навіть коли мова йде про матеріали щодо війни та окупованих територій.

Коли у 2003 році американський дослідник Голодомору 1932-1933 років Джеймс Ернест Мейс першим закликав українців ставити свічку пам’яті у вікні на знак вшанування заморених голодом співвітчизників, у професійному середовищі його заклик був сприйнятий, м’яко кажучи, без розуміння. Сьогодні свічка на вікні стала частиною офіційних державних протоколів, присвячених вшануванню пам’яті жертв Голодомору. Те, що колись починалося як публічно висловлена позиція одного дослідника, поступово перетворюється на загальнонаціональну традицію. Але тим значущим є значення внеску Джеймса Мейса в побудову незалежної України, коли розумієш, що саме пам’ять про радянські методи приведення України до покори на початку ХХ сторіччя підняла в 2014 році сотні тисяч українців на боротьбу з новітньою російською імперією.

25 листопада заснована за ініціативи головного редактора газети «День» Лариси Івшиної в 2008 року премія імені Джеймса Мейса в тринадцяте відзначила журналіста за його позицію в галузі публіцистики. Найбільше, що відрізняє цю професійну винагороду від багатьох інших, – вона дається за сказане слово, проявлені цінності, обрану сторону. Етика в журналістиці, яку Мейс ставив на перше місце, тут виразно контрастує зі «збалансованістю» на кшталт «п’ять хвилин Гітлеру – п’ять хвилин єврею», на яку так люблять посилатися професійні журналістські організації. Премія імені Джеймса Мейса в цьому році вручена Дмитру Десятерику – відомому українському кінокритику, оглядачу відділу культури «Дня». Прекрасний вибір гідного кандидата. Хочу нагадати пропозицію пана Дмитра щодо проєкту меморіалу в Бабиному Яру російського режисера Іллі Хржановського. В той час, як більшість найрейтинговіших українських ЗМІ запевняли українців, що бачення, яке намагається втілити у життя Хржановський – то просто форма сучасного мистецтва, Дмитро Десятерик був серед тих, хто закликав не перетворити місце трагедії на атракціон.

У роботі «Повість про двох журналістів» Джеймс Мейс першим розповів українцям історію журналістів Гарета Джонса та Волтера Дюранті. Сьогодні вона показова як ніколи. Один намагався розповісти світу правду про винищення українського народу штучним голодом, а інший отримував журналістські премії за інтерв'ю зі Сталіним, в якому ані голод, ані жертви не згадувалися. Джеймс Мейс показав, що в часи тотального болю журналіст не може задовольнитися роллю посередника між владою і суспільством. Він має бути голосом тих, у кого відібрано мову, пам’ять, розуміння, а інколи навіть і життя.

«ПОТРІБНА – ПРОТИДІЯ. ПРОФЕСІЙНА І БЕЗКОМПРОМІСНА»

Іван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2015 року:

– Відома фраза Вінстона Черчилля, коли під час Другої світової війни один з міністрів запропонував збільшити видатки на оборону за рахунок фінансування культури: «А за що ми тоді воюємо?», – є актуальною для України всі ці роки, скільки триває війна Росії проти нашої держави. Як відомо, ворог атакує не тільки зброєю на полі бою, а й різними іншими засобами з арсеналу гібридних війн, зокрема в культурній площині. До прикладу, «підкоп», який протягом останніх років намагаються здійснити росіяни в тандемі з окремими українськими олігархами щодо проєкту Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», тому підтвердження. За бездіяльності державних структур, ця тема фактично віддана на відкуп людям, які завжди підривали стійкість України зсередини. 

Потрібна – протидія. Професійна і безкомпромісна. Дмитро Десятерик – один з тих, хто протягом багатьох років тримає планку і демонструє особливий, творчий і принциповий погляд у своїй роботі як кінокритик і журналіст газети «День». «За роки Незалежності було більш ніж достатньо часу, щоби зробити трагедію Бабиного Яру частиною свого національного самоусвідомлення. Натомість — крали й розпродавали, переписували історію після кожних виборів, крутили векторами розвитку, як флюгером. У Росії ж з орієнтирами все гаразд: вона завжди з’являється там, де брешуть і крадуть. Можна обговорювати деталі. Але варто зрозуміти головне: «Дау-2», на яке хочуть перетворити Бабин Яр — це плювок імперії нам в обличчя», – цитата з статті Дмитра в «Дні».

Свою велику принциповість і наполегливість американець Джеймс Мейс проявив у такій важливій і трагічній темі для України, як Голодомор. І дуже важливо, що свого часу «День» підтримав і надав загальноукраїнську трибуну Мейсу. Проте його приклад стосується не лише болючої теми Голодомору. Боротьба Джеймса за справедливість виходила далеко за межі його сфери діяльності і, насамперед, містить у собі прояв громадянської позиції. Це, власне, відображено й у назві Премії. Тому її лауреатами ставали різні люди, з різних сфер, і не обов’язково, щоб вони проявляли себе суто в темі дослідження й висвітлення теми Голодомору-геноциду проти українців. Лауреат Премії Мейса-2020 Дмитро Десятерик – точно заслуговує на цю відзнаку, адже міцно тримає українські позиції на культурному фронті. 

РОЗСТАВЛЯЮЧИ ВСІ КРАПКИ НАД «і»

ПРО ЦИКЛ ПУБЛІЦИСТИКИ ДМИТРА ДЕСЯТЕРИКА, ПРИСВЯЧЕНИЙ ПЕКУЧИМ ПРОБЛЕМАМ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ

Цьогорічний лауреат премії Джеймса Мейса добре відомий  в Україні як високопрофесійний кінознавець, культуролог, фахівець, який до дрібниць знає  історію, сучасність та майбутні тенденції розвитку вкраїнського та світового кіно. Його  знають   і поважають далеко не лише читачі «Дня». Щодо  особисто автора цих рядків, то хотів би сказати: Дмитра Десятерика цікаво й необхідно читати й тоді, коли з ним рішуче не погоджуєшся (це, зрештою, є абсолютно нормальним).

Але зараз мова не про Десятерика-кінокритика. Цього року він  як високого ґатунку публіцист виступив на шпальтах нашої  газети із цілою  серією статей, присвячених тяжким (часто — нестерпно тяжким)  проблемам української національної пам’яті. А саме: трагедії масових  вбивств людей у Бабиному Яру і , що не менш важливо,  образному  відбиттю   цього злодійства у меморіальній свідомості (нагадаємо: «меморіал», «memory» — від слова «пам’ять»). Як нам пам’ятати про  цю всесвітню катастрофу? Як уникнути цинізму, фальшування, напівправди, котра, як відомо, є  гіршою за брехню?

І ось тут — на мою особисту думку —  постав новий Десятерик. Публіцист,  який бачить брудні, корисливі політичні ігри на страхітливій трагедії — і вміє жорстко і точно розставити необхідні крапки над «і» (що у нас досі є великою рідкістю). Журналіст, який цілком правомірно вважає  так званий проект Меморіалу «Бабиного Яру» (що його активно лобіюють міжнародні олігархи М.Фрідман, П.Фукс, В.Пінчук, Г.Хан, а також такий собі І.Хржановський, котрий називає себе «кінорежисером» та «арт-директором» майбутнього меморіалу) —  «Голокост-Діснейлендом», який до того ж  хочуть влаштувати на російські олігархічні  гроші. України, її історії, її болю тут немає і бути не може за визначенням.

Варто ще раз перечитати цикл статей Дмитра Десятерика про цю, щонайменше, цинічну провокацію (назвемо хоча б деякі: «Луна-парк»... чи  місце пам’яті?» (№78, 2020 р.; «Мистецтво умовчання» (№164, 2020 р.); «Святославе, скажи щось» (звернення до члена Наглядової ради проекту С.Вакарчука,  №79,  2020 р.) — аби  пересвідчитися, що ці рядки написані не лише  компетентною, етично небайдужою людиною. Десятирик не схильний пом’якшувати вислови і тоді, коли йдеться про  «своїх». Він пише: «Ми повинні звинувачувати  в тому числі і себе — і простих виборців, і чиновників, що їх ми утримуємо за власний рахунок. За роки Незалежності було більше  ніж достатньо часу, щоб зробити трагедію Бабиного Яру частиною своєї національної самосвідомості. Натомість — крали і продавали, переписували  історію після кожних виборів, крутили векторами розвитку, немов флюгером».

Почуття і знання історії — етика — людська гідність. Коли читаєш ці статті, замислюєшся над тим, як тісно все це пов’язано між собою. І  як, разом узяте, творить Людину.

Більше про церемонію вручення та інші важливі думки, що на ній пролунали, – вже у п’ятничному «Дні».

Ольга ХАРЧЕНКО, Ігор СЮНДЮКОВ, «День». Фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 
Рубрика: