Біля витоків американської державності

Ця держава є на сьогодні найбільшим військово-політичним партнером (союзником, спонсором, можливо, навіть стратегічною опорою) України у буремному, несподівано (втім, чи настільки несподівано) агресивному світі — перед лицем кремлівського нестримного експансіонізму та окупаційного шалу. Саме Сполучені Штати Америки — і найдалекоглядніші з наших експертів уже доволі давно визнають це — є тією країною, котра спроможна політико-дипломатичними (і військовими також!) засобами зупинити путінське прагнення до гегемонії на теренах колишнього СРСР (як мінімум), до відновлення імперії.

Справді, підтримка США є воістину життєво важливою для нашої держави. Особливо в контексті неоднозначної (щоб не сказати — боягузливої) «московської політики» провідних країн часто вкрай ідеалізованого у нас Євросоюзу, особливо Німеччини та Франції, — політики, слід визнати, мотивованої меркантильними інтересами. Якраз той факт, що фінансова, політична, дипломатична й військова потуга США все ж таки (попри явну компромісність багатьох кроків уряду Джозефа Байдена) й досі певною мірою стримує загарбницькі апетити Кремля, — саме цей факт є винятково вагомим для України. Хоч, звісно, американці за нас воювати не будуть.

Але тут треба брати до уваги, що будь-який міцний союз (якщо він є реально рівноправним!) має базуватися на спільних цінностях — не на швидкоплинних, кон’юнктурних розрахунках. Тільки це робить такий союз направду стійким. А якщо так, то українцям треба глибше усвідомити, пізнати й засвоїти історичні, ціннісні засади нашого провідного стратегічного партнера — США. Це дасть змогу глибше зрозуміти саму суть цивілізаційних засад «вільного світу» — як у минулому, так і в сучасності. А також — побачити спільність американської та української боротьби за свободу, котра об’єднає нас (так само, як і сутнісно відмінні риси), причому уникаючи надмірної ідеалізації та захвату від досвіду «батьків-засновників» США, чия спадщина теж є складною, суперечливою й драматичною.

Можна назвати принаймні трьох видатних американських державних діячів кінця ХVІІІ — початку ХІХ століть, котрі стояли біля витоків незалежності Америки й по праву можуть вважатися фундаторами нації. Це, безперечно, Джордж Вашингтон (1732 — 1799, перший президент США у 1789 — 1797 роках), Томас Джефферсон (1743 — 1826, третій президент США, головний автор тексту «Декларації про незалежність» — базового, засадничого документа національної історії), а також Джеймс Медісон (1751 — 1836, четвертий президент США). Часто до цього переліку додають і Джона Адамса (1735 — 1826), другого американського президента.

Що об’єднувало цих зовсім різних за переконаннями й світоглядними настановами політиків, які доволі часто були незгодними один з одним? А об’єднувало їх спільне переконання у вищих цінностях, покладених в основу Декларації про незалежність США від 4 липня 1776 року (далеко не всі документи засновників США, та й пізнішого часу, мають універсальну цінність, але Декларація є справді, поза сумнівом, річчю універсальною).

Аби переконатися в цьому, уважно почитаємо її початок, тим більше, що цей історичний акт і досі не настільки відомий в Україні, як належало б. Отже, «коли в перебігу історії людства одному народу доводиться розірвати зв’язки, що поєднували його з іншим, і посісти серед держав світу окреме і рівне становище, право на яке йому належить за законами природи і Бога, належна пошана до поглядів людства вимагає з’ясувати причини, що спонукали його відокремитися».

Як бачимо, автори Декларації виявляють прагнення роз’яснити людству причини, які спонукають нову націю -американців — вийти з підпорядкування «тирану» — королю Британії Георгу Третьому, неодноразово іменованому в документі «тираном», і проголосити незалежність. До речі, Україна 1991 року подібних зусиль не доклала — не було повною мірою доведено до світової громадської думки, чому саме країна виходить із СРСР.

І далі — знаменита теза величезної світоглядної ваги, відома мало не в усіх країнах нетоталітарного світу: «Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними не відбірними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя; що уряди встановлюються між людьми на те, щоб забезпечувати ці права, а влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють; що в кожному випадку, коли якась форма правління стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такі способи, які видаються народу найдоцільнішими для осягнення своєї безпеки і щастя. Розважність, звичайно, підказує не змінювати здавна встановлені уряди з дрібних і минущих причин; згідно з цим, цілий досвід свідчить, що людство воліє радше терпіти, поки лихо стерпне, ніж виправляти лихо скасуванням звичних форм. Проте, коли довга низка правопорушень і зловживань владою, незмінно спрямована на досягнення цієї мети, виявляє намір підпорядкувати народ абсолютному деспотизму, тоді народ має право та обов’язок повалити такий уряд і встановити нову форму убезпечення народу в майбутньому» (зауважимо, що тут ідеться не лише про право, а й про обов’язок народу повстати проти деспотичного уряду — в даному разі проти короля Георга Британського).

Безперечно, то був революційний документ (показово, що коли у 200-ту річницю ухвалення Декларації уривки з неї зачитували перехожим на вулицях Нью-Йорка, Вашингтона й Філадельфії, то частина людей розцінила ці рядки як «підривні», «екстремістські» й навіть «марксистські»). Справді, американський правлячий політичний клас далеко не завжди був на висоті волелюбних думок, висловлених у Декларації. Це дійсно так. Є правдою також і те, що і український «парламентаризм» далеко не скрізь відповідає вимогам Конституції Пилипа Орлика 1710 року. Нарешті, правдою є й те, що неодноразово використовуване авторами Декларації (передовсім Томасом Джефферсоном) посилання на права народу дали б сьогодні численним заангажованим «експертам» привід для звинувачень у «популізмі» (улюблене слово, яке вживається вже тотально, де треба й не треба). Нагадаймо про всяк випадок, що populus латинською мовою означає просто «народ». Отже, апеляція до  «народу», згідно з подібною думкою, є застарілою, хибною — інша річ апеляція до «прав людини».

Цікаво, що концепція «прав людини» була зовсім не чужою для засновників Американської держави. Так, Джордж Вашингтон у наказі від 18 квітня 1783 року, адресованому Континентальній армії США, вітаючи війська із перемогою над британцями і з переможним завершенням Війни за незалежність, заявив буквально таке: «... наша новопостала нація надала допомогу в захисті прав людини і створенні безпечного вогнища й домівки для нужденних і пригноблених усіх націй та всіх релігійних віросповідань». Попри доволі радикальну лексику («пригноблені»), що вона пізніше рідко використовувалася в американських політичних документах, — перед нами доволі точне й адекватне кредо американської концепції свободи. І характерно, що тут окремо згадується свобода релігійних віросповідань — річ, принципова для США й закріплена також і в конституції країни. Характерно також, що наявні чіткі претензії на універсалізм («усіх націй») — у майбутні століття це створить ґрунт, аж до наших днів, для звинувачень США у прагненні до світової гегемонії під прикриттям красивих гасел про свободу. Взагалі, наскільки універсальними, якою мірою «всесвітньо» придатними є американські цінності демократії — це є воістину важливим питанням.

Уже в роки Американської революції (це — інша і, здається, адекватніша назва Війни за незалежність) чимало прогресивних мислителів по обидва боки Атлантики розцінили новопосталу державу як «нові Афіни, котрі з’явилися на Заході» (серед таких філософів був і Вольтер). Річ у тім, що батьки-засновники США добре знали прадавні античні зразки — й афіно-грецькі, й римські (особливо шанували Плутарха) — і наслідували саме їх. До речі, знайомі були з цими класичними творами й козацькі інтелектуали України ХVІІ — ХVІІІ століть (це окрема, дуже цікава тема).

Проте, як виявилося, проблема полягала в тому, що античні зразки відваги й державної мудрості, близькі Вашингтону, Джефферсону, Медісону й Адамсу, дуже важливі, проте реальне життя, насамперед соціальне (відносини власності!), ховає нові, не відомі раніше виклики. Причому виклики ці є доволі небезпечними для єдності й майбутнього нової держави та нової нації. І тут поставала проблема: як поєднати потребу в сильній владі, котра (потреба) вже відчувалася, з непорушністю засад свободи та демократії? Вашингтон ще 1783 року виклав у одному з листів свої думки щодо цього. Він писав: «Я, в міру власного скромного розуміння, вважаю, що для добробуту, насмілюся навіть сказати, для самого існування Сполучених Штатів як незалежної держави є життєво необхідними чотири речі: 1. Непорушний союз Штатів під керівництвом одного федерального глави; 2. Священна пошана до судової системи (! — І.С.); 3. Створення належної потужної армії; 4. Переважання серед народу Сполучених Штатів мирних і дружніх настроїв, яке спонукатиме його забути місцеву обмеженість і вузьку місцеву політику, уможливить взаємні поступки, необхідні для загального блага й добробуту, і в деяких випадках пожертвує своїми індивідуальними вигодами в інтересах суспільства». Перший президент США додавав, що ці рядки продиктовані виключно тривогою за цілісність держави, котрій загрожують глибокі політичні, соціальні й ідейні суперечності.

Про те, які шляхи пропонували батьки-засновники США та їхні наступники для розв’язання цих суперечностей та їх проекцію на сучасність, — поговоримо далі.

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»