«Будую Україну для всіх»-3

Закінчення. Початок читайте «День», № 95-96, № 100-101

Справжнім тріумфом стала для Данила поїздка до Канади, де він зробив 41 публічний виступ перед українськими громадами Торонто, Монреаля, Оттави, Саскатуна, Едмонтона, Калгарі. Його популярність досягла на той час свого апогею. В ньому вбачали лідера, про якого навіть іноземні газети писали: «... 33-літній принц України одного дня може стати центральною фігурою у великім повстанні, від якого може залежати доля Європи й України». Високо оцінюючи візит гетьманича до США і Канади, українська діаспора зробила головний підсумок: «Найбільше його діло — це проломання ледів у цілім українстві, яке майже два десятки років перебувало в полоні демагогічної протигетьманської пропаганди».

З 1939 р. у житті Данила розпочався новий етап, пов’язаний з Великобританією. В умовах, коли Друга світова війна фактично почалася, гетьманич за настановою батька виїхав на початку серпня 1939 р. до Англії, щоб звідти у разі війни керувати гетьманським рухом у європейському регіоні. Тут, у Лондоні, він прожив останні 18 років свого життя. На момент приїзду гетьманича до Великобританії українських емігрантів там було небагато, і чи не єдиним представником гетьманського руху в цьому регіоні був Володимир Коростовець, який приїхав свого часу до Англії за дорученням Павла Скоропадського. Однак у повоєнний час тут опинилося близько 40 тис. осіб, серед яких були колишні військовополонені з дивізії «Галичина», вояки УПА, багато українських робітників із Німеччини. Данило особисто опікувався долею людей, які перебували у таборах для переміщених осіб, звертався до офіційних органів щодо надання матеріальної і правової допомоги інтернованим. Хоча становище самого Данила в Англії було на той час складним — він не мав офіційного статусу для перебування на теренах Великобританії і тривалий час залишався безробітним. У листі до свого приятеля Миколи Скрипника він писав: «Наскільки я орієнтуюся в тутешній ситуації, англійці тимчасом не відчинили ще двері... для широкої технічної і всякої іншої еміграції. У англійців дуже сильно розвинений інстинкт самозбереження, а він їм підказує, що чим менше чужинецької конкуренції на трудовому фронті, тим ліпше. Це відчуваю і я особисто, бо вже рік, як без роботи, не дивлячись на те, що маю добрі рекомендації».

Невдовзі після війни (1946 р.) доля звела гетьманича з відомим на той час підприємцем Володимиром Джусом, американцем українського походження, який очолював в Америці велику літакобудівну компанію «Dzus Fastener». Маючи філію цієї фірми в Англії, він запросив гетьманича до праці й протягом наступних 11 років, аж до самої смерті, Данило працював там технічним директором. В. Джус високо цінував його як фахівця і вважав, що якби той не займався політикою, то міг би зробити кар’єру в індустрії. Загалом, щирі стосунки цих двох людей заслуговують на особливу увагу. Джус завжди дуже підтримував гетьманича в різних, часом складних, ситуаціях. Після смерті Данила Джус був першим, хто запропонував купити будинок гетьманича з метою створення в ньому музею. Однак через певні обставини цього не вдалося зробити.

Серед багатьох проблем, які постали перед Данилом на британській землі, було створення Союзу Українців у Великій Британії (СУБ). Вирішенню цього питання він надавав першочергового значення, бо розумів, що українська еміграція може продовжувати боротьбу за свої ідеали лише тоді, коли сама буде сильною і згуртованою. Завдяки зусиллям гетьманича й Володимира Коростовця СУБ було створено в дуже короткий термін — 1946 р. в Единбурзі. Невдовзі він розвинувся у велику й дуже ефективну допомогову та культурну інституцію для українців у Великобританії. В 1948 р. Данило був обраний членом Ради СУБ, а з 1949 р. — його незмінним почесним головою.

Діяльність гетьманича в Англії була плідною і багатогранною. У листопаді 1949 р. під його керівництвом було офіційно (фактично існувала вже два роки) оформлено створення на теренах Британії Крайової організації Союзу гетьманців-державників (СГД). Вона постала на першому установчому з’їзді СГД Англії, що відбувся у Болтоні поблизу Манчестера. Виступаючи на ньому з промовою, гетьманич ще раз наголосив, що гетьманський рух є складовою частиною загальноукраїнського руху, і головною позицією гетьманців є консолідація навколо Української соборної суверенної держави. Данило Скоропадський брав безпосередню участь у розробці конституційних засад та статутних положень гетьманського руху, в управлінні розгалуженою та чітко структурованою гетьманською організацією.

Окрім суто гетьманських справ гетьманич велику увагу приділяв міжконфесійним відносинам, діяльності церкви та релігійних установ. Був членом Генерального церковного управління Української автокефальної православної церкви. Опікувався українським молодіжним рухом, з 1948 р. був незмінним головою Комісії допомоги українському студентству у Великій Британії. Співпрацював з організацією «Антибільшовицький блок народів».

Після смерті батька Данило фактично перебрав на себе функції провідника гетьманського руху. Хоча офіційно був проголошений провідником 5 листопада 1948 р. після складення обов’язків регента гетьманського руху його матір’ю Олександрою Скоропадською, яка незадовго до того відзначила свій 70-річний ювілей. 25 жовтня 1948 р. гетьманич прибув до Німеччини. В Оберстдорфі він зустрівся з матір’ю і сестрами, яких не бачив майже 10 років. Відвідав могилу батька у Вісбадені (пізніше прах гетьмана був перепохований в Оберстдорфі).

Приймаючи на себе права і обов’язки керманича гетьманського руху, він сказав: «Заявляю твердо й урочисто, що виконуючи заповіт покійного батька, продовжуватиму гетьманське діло, започатковане ним. Так само, як і він, завжди і по кінець життя мого служитиму найвищим національно-державним прагненням українського народу та його визвольній справі. Молю Господа Бога, щоб дав усім українцям віру, єдність і силу і освятив боротьбу українського народу за його законні права і дав йому остаточну перемогу».

Під час візиту до Німеччини Д. Скоропадський відвідав українські табори для переміщених осіб у Фраймані та Аугсбурзі, Український вільний університет, Українську вільну академію наук у Мюнхені, а також провів численні зустрічі з відомими українськими діячами, в тому числі зі Степаном Бандерою. У своїх промовах гетьманич знову і знову закликав українців до єдності, повної політичної консолідації. Проте цей період характеризувався загостренням відносин між різними політичними колами української еміграції, у першу чергу між представниками гетьманського та уенерівського напрямів. Фактично їх стосунки віддзеркалювали стан справ, який створився в українському національному таборі ще в процесі визвольних змагань 1917 — 1920 pp. У липні 1948 р. лідерами УНР в екзилі було створено УНРаду, яку проголосили єдиним репрезентативним органом українського руху в еміграції. Гетьманців до участі в її створенні не запросили. У зв’язку з цим СГД запропонував свою концепцію і структуру всеукраїнського національного центру. В ньому, на переконання діячів організації, мали бути представлені всі чотири державно-визвольні концепції, що існували на той час в українському еміграційному русі. Виразниками їх були А. Лівицький, А. Мельник, С. Бандера і Д. Скоропадський. Однак заклик до співпраці не дав бажаних наслідків і призвів до ще більшої конфронтації між двома політичними силами. Данило дуже хворобливо сприймав чвари і конфлікти в середовищі української еміграції, що істотно послаблювали її позиції.

23 лютого 1957 р. гетьманича не стало. Він помер раптово, за загадкових обставин. Його смерть досі оповита різного роду вигадками, припущеннями, версіями. Деякі автори подають їх як абсолютно достовірні. Найпоширенішою серед версій є отруєння Данила агентами радянських спецслужб. Як приклад, проводяться аналогії з убивствами лідерів української політичної еміграції — С. Петлюри, Є. Коновальця, Л. Ребета, С. Бандери. До цієї думки схилялися пізніше і сестри гетьманича, зокрема Олена Отт-Скоропадська. Можливо, так і було, і відповідь на це питання й досі захована у зачинених архівах КДБ у Москві. На користь цієї версії свідчить один із фактів діяльності гетьманича, що цілком міг бути пов’язаний з його загадковою раптовою смертю. У 1956 р. до Великобританії вперше з офіційним візитом прибув радянський лідер Микита Хрущов. З цієї нагоди у Лондоні відбулася 10-тисячна демонстрація українців і поляків, учасники якої звернулися до англійського уряду з петиціями засудити тоталітарний режим у СРСР, зокрема порушити питання про самовизначення українського народу. Одним із організаторів цієї політичної акції був Данило Скоропадський. На той час йому виповнилося 52 роки. Він був у розквіті сил, як і раніше вражав своєю енергією й працездатністю, був безперечним лідером, який міг повести за собою. Через рік гетьманича не стало. Випадковість, збіг обставин? Можна робити лише припущення.

Смерть гетьманича стала великою втратою не лише для гетьманського руху, а й для української політичної еміграції в цілому. У прощальному слові на могилі Данила відомий діяч ОУН (б) і найближчий соратник Степана Бандери Ярослав Стецько сказав: «Українці втратили в особі гетьманича визначну постать, щирого українського патріота, самостійника і соборника, людину високої особистої культури і такту, аристократа не тільки по крові, але передусім по духу. У своїй діяльності він мав тільки основну мету — українську державність».