Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Чи можна «анексувати» історію?-2

Володимир КРАВЦОВ: «Путін і його оточення — переконані сталіністи»
6 листопада, 2015 - 11:11
ФОТО ЗІ СТОРІНКИ FACEBOOK

У першій частині інтерв’ю (див. матеріал «Росіянам ще належить усвідомити своє справжнє походження» у №197—198 від 30—31 жовтня ц. р.) російський історик і публіцист із Южно-Сахалінська, в минулому декан історичного факультету Южно-Сахалінського державного педагогічного інституту, Володимир Кравцов поділився із «Днем» своїми думками про те, за яких умов може постати правдива історія Росії, та яку роль мали б відіграти в цьому процесі українські вчені. Про шлях, що може привести цю країну від нинішнього путінського режиму до демократичного правління, найбільш прийнятну форму державного устрою для Росії, а також про те, якою має бути довгострокова стратегія Заходу щодо його східної сусідки — читайте нижче.

***

— Володимире Сергійовичу, з ваших публікацій випливає, що нинішній путінський режим — це не історичне непорозуміння, а влада, яка відповідає глибинним ментальним потребам росіян. Чи можлива в такому разі, на ваш погляд, у сучасній Росії трансформація системи влади зсередини, або ж вона може статися лише внаслідок зовнішнього втручання? Чи бачите ви альтернативу ідеології «уваровсько-ленінсько-сталінського імперського великодержавного шовінізму в обгортці сучасного чекізму», що об’єднує, за вашими словами, сьогодні російське суспільство?

— Мені здається, будь-яка влада відповідає ментальним потребам більшості народу на тому чи іншому етапі історичного розвитку. В усякому разі, так завжди було в Росії. Ординський менталітет московитів вимагав необмеженої влади правителя за зразком Каракорумських каганів, і в країні оформилося царське самодержавство. Минув час, і чернь, яка інколи влаштовувала безглуздий і нещадний російський бунт, клюнула на «марксизм» у ленінській більшовицькій упаковці. У країні на десятиріччя встановилася диктатура комуністичних генсеків. Нинішній політичний режим у Росії — плід обміну більшістю населення країни, яка так і продовжує страждати рабською психологією, своїх конституційних прав і свобод на горезвісну стабільність і крамниці, повні горілки і закуски. Полиці крамниць поки що не спорожніли, а стабільність обернулась відновленням чи то авторитарного, чи то диктаторського режиму.

Досі зміни системи влади в Росії відбувалися, в основному, за рахунок внутрішніх чинників. Чому «в основному»? Та тому, що внутрішні чинники ніколи не є єдиними. Так чи інакше, вони виступають у діалектичній зв’язці із зарубіжним впливом. Варто звернути увагу на дві обставини, які обумовлювали зміну влади в Росії. Не лізтиму у віддалені часи. Почну з XX сторіччя. Трон Романових завалився на тлі і під впливом народного невдоволення, яке  посилювалося невдачами Російської імперії в Першій світовій війні. Монархію зруйнували масові заворушення в Петрограді, викликані дефіцитом хліба в торговельній мережі. Знищення необмеженої влади генсеків, — диктаторів від КПРС, — і розпад СРСР підготувала десятирічна афганська авантюра компартійних старців. Хронічний товарний, зокрема продовольчий, дефіцит, порожні полиці крамниць, відсутність громадянських прав і свобод вивели на вулиці мільйони людей. Під цим натиском компартійна влада не встояла.

Ось і зараз керівництво РФ поводиться агресивно на міжнародній арені. У зв’язку з агресією в Україні, окупацією Криму і Донбасу, Захід запровадив усім відомі санкції, які негативно позначаються на економіці Росії. Проте це наразі не витвережує гарячі «правлячі» голови. Інакше як можна пояснити чергову військову авантюру в Сирії в ім’я збереження при владі диктатора Башара Асада? Поки що в російських крамницях горілка і закуска є. Але ситуація в економіці ахова, і весь цей достаток скоро закінчиться. Тоді й скаже своє слово обурений народ, як це було під час серпневих подій 1991 року. Може так рвонути, що ніяке зовнішнє втручання й не знадобиться. Хоча зовнішні чинники, як я вже сказав, завжди впливають на розвиток внутрішніх процесів.

Чи бачу я альтернативу ідеології «уваровсько-ленінсько-сталінського імперського великодержавного шовінізму в обгортці сучасного чекізму»? Відповім категорично: не хочу бачити ні цю дефектну ідеологію, ні будь-який, нехай навіть «прегарний» її аналог. Тут я стовідсотково згоден з моїм ВЕЛИКИМ співвітчизником Дмитром Сергійовичем Лихачовим, який говорив: «Ніякої особливої місії в Росії не було й немає! Не потрібно шукати ніякої національної ідеї для Росії, це міраж. Життя з національною ідеєю неминуче призведе спочатку до обмежень, а потім виникне нетерпимість до іншої раси, до іншого народу і до іншої релігії. Нетерпимість же обов’язково призведе до терору. Не можна домагатися повернення Росії до якоїсь єдиної ідеології, бо єдина ідеологія рано чи пізно приведе Росію до фашизму». Як у воду дивився мудрець. Передбачений ним фінал у повному обсязі і з надлишком можемо спостерігати нині в Росії, що особливо переконливо виявляється в українській політиці Білокам’яної, і не лише...

«ЗАХОДУ СЛІД ДОМОГТИСЯ ПОРАЗКИ МОСКВИ В СИРІЇ»

— Ви стверджуєте, що однією з причин встановлення деспотичного правління в Росії була потреба утримувати величезні території. Як вважаєте, чи можлива демократична Росія в нинішніх її кордонах? Про який державний устрій має йтися: реальна, а не фіктивна як зараз, федерація, конфедерація чи щось інше?

— Цілком переконаний, що можлива, але за однієї неодмінної умови. Величезна Росія має стати, як цілком слушно зауважили ви, реальною, а не фіктивною конфедерацією, в рамках якої будуть чітко визначені функції і права конфедеративних регіонів і Центру. На відміну від нинішньої «федерації», від якої фактично лишився лише номінал, бо все «завертикалено» у всемогутньому Центрі, а регіонам залишено лише крихти з багатого федерального «столу», усебічні переваги у всьому повинні переміститися до конфедеративних регіонів Росії. У сучасному світі є реальні конфедерації, з яких нам не гріх брати приклад. Це передусім США. Так, за територією вони майже вдвічі менші від РФ, але Росія більш ніж удвічі поступається Штатам за кількістю населення. Те, що ця величезна з численним населенням країна стала такою, якою вона є нині, — результат реального конфедеративного устрою. Сьогодні США — еталон економічного процвітання, свободи і демократії. Чи можлива в Росії така конфедерація з такими приголомшливими результатами? Безумовно можлива — якщо у нас не на словах, а на ділі утвердяться права і свободи людини і громадянина, незворотний поділ влади на всіх рівнях, правова держава, активне і ефективне громадянське суспільство, інші цінності демократії. Лише за міцного утвердження цих демократичних цінностей в повсякденну практику може відбутися Російська Конфедерація як велика й цілісна держава. Інакше перспектива буде невтішною.

— У своїх публікаціях ви аналізуєте, як Кремль у радянські роки з метою збереження своєї влади намагався розділити і в цілому світ, і саме радянське суспільство на різні частини, протиставляючи їх одна одній. Чи використовується сьогодні ця технологія путінським режимом? Якими лініями проходить «розлом» в сучасному російському суспільстві?

— Слід зважати на те, що Путін та його близьке оточення (втім, у багатьох випадках і далеке теж) — переконані сталіністи, прихильники поглядів, засобів і методів «батька всіх народів». І в цьому немає нічого дивного! Адже всі вони — вихованці,  штатні чи таємні співробітники сумнозвісного відомства «Ілліча-Едмундовича-Віссаріоновича». Там у них всюди портрети і бюстики батьків-засновників, якими вони підтверджують непорушну вірність їхнім ідеям і практиці. А тому нині використовуються всі ті ж методи, що й в СРСР. Суспільство ділять на «ми» і «вони», «наші» і «не наші», «прибічники режиму» і «п’ята колона». Росія і її керівництво завжди і в усьому мають рацію. Усі ж наші проблеми і негаразди — наслідок підступів Заходу, особливо США, і внутрішніх наймитів Вашингтона. Росія — осердя всіх чеснот, які лишень можна собі уявити. Європа, США — носії зла, всього ницого і безсоромного. А тому Росія обрана самим Господом Богом, аби невпинно очищати світ від скверни. Одне слово, змінилася форма — суть залишилася та ж сама, що й колись, за радянських часів.

— Враховуючи ситуацію всередині Росії, зокрема високий рівень підтримки суспільством злочинної зовнішньої і внутрішньої політики влади, а також певні традиції суспільних відносин, що склалися, якою, на ваш погляд, має бути довгострокова стратегія Заходу щодо Росії?

— Я не перебільшував би рівень підтримки російським суспільством внутрішньої і зовнішньої політики керівництва. Даним вітчизняних соціологічних опитувань, як я вже казав, є серйозні підстави не довіряти, особливо з урахуванням їх пропрезидентської пропагандистської спрямованості. Тому навряд чи так уже підтримують у суспільстві курс нинішнього режиму. До того ж завищені цифри притуплюють пильність диктаторів, зміцнюють в них помилкову віру у своє всесилля. Західні країни, вибудовуючи свою політику щодо Росії, мають не орієнтуватися на пропагований Луб’янсько-Кисельовським агітпропом стан справ, а знаходити можливості отримання об’єктивної інформації. Гадаю, вони це роблять, але не достатньою мірою.

Мені здається, ні в якому разі не слід послаблювати санкції, як цього прагне Кремль. Навпаки, їх треба розширювати і посилювати. Дуже правильно, що у відповідь на московський ракетно-ядерний шантаж посилилася активність НАТО. Проте того, що робиться, замало. Слід домогтися, щоб у Сирії й на Близькому Сході загалом Білокам’яна зазнала поразка. Не можна повторити помилки, як із «вивезенням» хімічної зброї. Це був грубий промах Обами і безперечний виграш Луб’янки-Кремля. Якби тоді Асада було скинуто, а його російського союзника з тріском видворено з Сирії, можливо, не було б агресії Першопрестольної і в Україні. Заходу не слід «підгортати хвіст» у відповідь на ядерний шантаж російського «гаранта». Москва блефує, шантажує. Не може вона завдати першого ядерного удару по противнику, який у багато разів перевершує її і в економічному, і у військовому плані. Він, цей удар, стане для Росії першим і останнім. Балачки про перший ядерний удар, про здатність Росії перетворити США на ядерний попіл йдуть від високопосадових холуїв САМОГО, які, замість того,  щоб займатися журналістикою, приставлені займатися воєнно-промисловим комплексом. США, НАТО треба менше звертати уваги на ці балачки, й на крайній випадок серйозно зайнятися розробкою ультиматуму на адресу знахабнілого агресора, та такого, аби у адресата жижки затряслися. Захід має надавати ефективну військово-технічну допомогу країнам, які перебувають під загрозою російської агресії, бути готовим в екстремальних ситуаціях ввести свої війська на їхню територію.

— У своїх статтях ви описуєте, як кремлівська влада кілька разів упродовж своєї історії, зокрема за часів петровських реформ і сталінської модернізації, спрямовувала свій зовнішньополітичний вектор у бік Європи. Проте зміни завжди були тимчасовими і швидше косметичними. Як ви вважаєте, чи можливе повторення цієї тенденції після гіпотетичного відходу від влади Путіна? Як Захід, на ваш погляд, повинен реагувати на ці наміри?

— Москва і сьогодні не проти використати потенціал Заходу, щоб поправити свої, перш за все, фінансово-економічні справи. Але хоче зробити це, не відмовляючись від антизахідної політики. З цього, зрозуміло, нічого не вийде. В усякому разі, хотілося б у це вірити. З відходом Путіна, — а він (відхід), як мені здається, у тій або іншій формі неминучий, — чергове звернення Москви до можливостей і досвіду Заходу нове російське керівництво спробує перевести в практичну площину. У цій ситуації треба буде уважно дивитися, хто перехопить владу, чи буде вона залишатися в основному в руках ФСБ. Якщо чекісти як і раніше урядуватимуть, то слід дуже обережно підходити до такої співпраці. Коли ж в Росії будуть серйозно взяті на озброєння і переможуть базові демократичні цінності, тоді її звернення до західних можливостей і досвіду стане природним, постійним і безповоротним.

«БРЕХЛИВІСТЬ, ЖОРСТОКІСТЬ, СХИЛЬНІСТЬ ДО ФАНАБЕРІЇ — ДАЛЕКО НЕ ПОВНИЙ ПЕРЕЛІК РИС РОСІЯН»

— Сьогодні на Заході існує певний острах перед дезінтеграцією Росії. Так само там колись боялися «розвалу» СРСР — в Україні добре пам’ятають, як напередодні проголошення незалежності президент США Джордж Буш-старший приїжджав до Києва відраджувати від цієї ідеї. Як ви вважаєте, чи виправдане сьогодні таке бажання, незважаючи ні на що, зберегти нинішню російську державність?

— Дезінтеграція, або розпад держав, особливо, таких величезних, якою був СРСР, — явище неоднозначне і в сприйнятті, і в оцінках. Більшість сучасних політиків вітають цей акт як довгоочікуваний крах «імперії зла», але, наприклад, нинішній російський «гарант» вважає його геополітичною катастрофою століття. Захід передусім тривожило, щоб ракетно-ядерний потенціал  СРСР не розповзся по країнах СНД — колишніх союзних республіках. Одна справа, коли ядерна держава сама, і зовсім інша річ, якщо поряд з нею з’являться ще кілька.

Ті ж побоювання непокоять Захід, коли йдеться про часто обговорювану нині перспективу розпаду Росії. Якби таке сталося, йшлося б про численні поділи не лише за національним, а й за територіальним, а також невідомо ще за якими  принципами. Цього разу розлучення тихим не буде. Нові утворення, безперечно, матимуть безліч взаємних претензій: територіальних, економічних, політичних, військово-стратегічних та ін. І все це на ракетно-ядерному тлі. Кожен захоче отримати частку цього арсеналу, щоб убезпечити себе в майбутніх кризових ситуаціях. У результаті цілком можливою стає дуже небезпечна ситуація. Це не може не тривожити. Однак, попри це, про збереження будь-якою ціною нинішньої російської державності не йдеться. Вона повинна  перетворитися з авторитарної (або диктаторської) на справді демократичну.

— Росія, як і колись СРСР, фактично є колоніальною країною. Багато корінних народів зазнають жорсткої асиміляції, а деякі навіть перебувають на межі зникнення. Чому, на ваш погляд, всілякий національний рух сприймається в Росії негативно — як спрямований проти росіян?

— Те, що й сучасна Росія є імперією, не підлягає ані найменшому сумніву, що б там не стверджували лубянсько-кремлівські пропагандисти. Її ідеологічним імперським стовпом є великодержавний шовінізм, який передбачає, щонайменше, неприязнь до народів, що перебувають у колоніальній залежності.

Особливості великодержавного шовінізму в Росії визначаються самобутніми рисами росіян. Одвіку нав’язувався в Росії і в світі міф про доброту, простодушність і миролюбність російського народу. Проте життя засвідчує, що це — зухвала і безсоромна брехня. Завищена самооцінка, відверта демонстрація зверхності над іншими, яка, втім, не має реальних підстав, милування  власною «особливістю» й «особливістю», богоданністю всього російського народу, схильність до фанаберії, брехливість, жорстокість — ось далеко не повний перелік рис росіян. Носіями цих рис є всі — від двірника до першої особи в державі. Це лише в «шедеврах» соціалістичного «реалізму» цар Московії Петро Перший зображений як великий реформатор, який веде Росію до світла прогресу. Насправді ж, важко, якщо взагалі можливо, знайти у світі ще одного такого правителя, який би особисто катував підслідних і власноруч відрубував на пласі голови засудженим до смерті, як це було під час розправи над стрільцями. І він — не єдиний такий правитель в Росії. Чого лише варта постать Івана Грозного. А чим кращі Ленін, Сталін і вся їх більшовицька банда? Вся історія Росії-СРСР-Росії — це насильство, страждання, страти, війни, кров. Титульна нація, що стоїть на чолі всіх цих драматичних процесів, не може бути милостивою і доброю. Захопивши величезну територію в Європі і Азії, вона зуміла впродовж століть утримувати владу над нею лише завдяки кривавому насильству над народами, що її населяли. Багато з них були русифіковані, а деякі зникли безслідно. Російський великодержавний шовінізм — найжорстокіший з тих, що існували й існують нині, і обумовлений він передусім особливостями росіян як титульної нації. Звідки ж все це? Та все звідти ж, з давнього монгольського степу часів Чингісхана, а може, і раніше. Росіяни сформувалися ординцями — ними і залишилися...

«ПРИЄДНАВШИ ДАЛЕКИЙ СХІД, КИТАЙ МОЖЕ СТАТИ ДРУГОЮ ЕКОНОМІКОЮ СВІТУ»

— Як ви вважаєте, нинішня антизахідна риторика Кремля дійсно свідчить про бажання створити певну альтернативу західному світові? В якій формі вона можлива, враховуючи те, що жодної нової універсальної моделі суспільного ладу Москва сьогодні запропонувати не може? Чи це лишень спосіб внутрішньої мобілізації населення і збереження влади?

— Невмотивована ворожість до інших народів — органічна риса росіян. Якщо подивитися на російську історію, то вона переважно складається з війн з іншими державами. Неприйняття іншого лежить також в основі неприязні до Заходу. Про жодну альтернативу західному світові в лубянсько-кремлівському виконанні і мови бути не може. Ленін уже пропонував соціалізм замість капіталізму, а Сталін із його наступниками генсеками намагалися реалізувати задуми «вождя і вчителя». Що з цього вийшло, знає увесь світ. Отже, антизахідна риторика Кремля призначена для внутрішнього використання, для обдурювання мас.

— Нещодавно російський уряд дозволив китайській компанії видобувати на Сахаліні щороку до двох мільйонів тонн торфу. Багато експертів зазначають, що Китай усе більш активно позначає свою присутність на сході Росії. У чому, на ваш погляд, полягає його стратегія? Чи дійсно вплив Китаю так зріс останнім часом?

— Стратегія дуже проста: якомога більшою мірою економічно освоїти малозаселені території Далекого Сходу, відтік населення з яких триває. Щоб перешкодити територіально-економічній експансії Китаю на Далекому Сході РФ, російському керівництву слід серйозно, а не так як досі, зайнятися комплексним розвитком регіону. Та де вже там! Воно вважає актуальнішою війну проти України, викидання грошей на вітер у Сирії, розмахування ядерною «дубиною», загострення до крайніх меж стосунків з найрозвиненішими і найцивілізованішими країнами сучасного світу. Доки влада перебуває в руках чекістів, нічого тут, як і в цілому в країні, не зміниться на краще. Далекий Схід РФ явочним порядком опиниться в руках Піднебесної. І тоді Китай дійсно може стати країною з другою (після США) економікою світу. Наразі ж такого роду висновки — це беззмістовні балачки...

— Ваша родина переїхала на Сахалін з України. За офіційними даними, в Сахалінській області зараз живуть близько 13 тисяч українців. Чи існує на острові (й загалом на Далекому Сході Росії) активний український національний рух? Як на нього вплинули події останніх двох років? Якою, на ваш погляд, має бути політика України щодо українців Далекого Сходу Росії?

— Про український національний рух на Далекому Сході, тим більше на Сахаліні, щось не чутно. Тут, на острові, на початку 90-х років було українське земляцтво, але старшували там комуністи. Регіональна організація руху «Демократическая Россия», координаційну раду якої я очолював на початку 90-х років минулого сторіччя, намагалася навести мости з цим земляцтвом, але відбити його у комуністів не вдалося. Зараз про стан справ там не знаю. На Сахаліні сьогодні немає структурованої демократичної організації, яка могла б зайнятися політичним орієнтуванням місцевих українців.

 Офіційна Україна має впливати на настрої українців, які живуть на Далекому Сході, у тому числі в Сахалінській області. Що для цього слід робити, краще знає український уряд. Я – дуже маленька людина, щоб щось радити.

— Чи має, на ваш погляд, суспільно-політична ситуація на Далекому Сході Росії (рівень підтримки влади, ціннісні орієнтири населення тощо) які-небудь принципові відмінності від настроїв у країні в цілому?

— Та що ви! Які принципові відмінності? Адже «гарант» і «ЕдРо» однакові в усій Росії, «зомбоящик» теж один на всіх. Тому одні одноголосно «одобрям-с» політику «президента, уряду і правлячої партії», інші безрезультатно заперечують, треті, як заведено в нашій «Вітчизні», похмуро мовчать... до слушного часу...

Роман ГРИВІНСЬКИЙ, «День»
Газета: 
Рубрика: