Зброю витягають грішники, натягують лука свого, щоб перестріляти жебраків та вбогих, заколоти правих серцем. Зброя їхня ввійде в серце їхнє і луки їхні поламаються.
Володимир Мономах, великий князь київський (1113–1125), державний і політичний діяч

«Дніпро тут втричі ширший за Дунай…»

Як австро-угорські вояки сто років тому «відкривали» для себе Україну
5 квітня, 2022 - 10:41

Першого лютого, у річницю зимових боїв 2015 року за м. Дебальцеве, засновники ужгородського ГО «Центр військово-історичних досліджень «Memento bellum» поклали вінок пам’яті і запалили лампадки біля стели загиблим у нинішній неоголошеній українсько-російській війні бійцям 15-го Окремого гірсько-штурмового батальйону 128-ї Закарпатської гірсько-штурмової бригади. Дослідники воєнної історії під час спілкування з офіцерами і солдатами батальйону розповіли про свою дослідницьку діяльність, спрямовану на віднайдення та впорядкування військових цвинтарів Першої світової війни, вшанування пам’яті загиблих воїнів різних армій, та презентували книги краєзнавця, голови ГО «Memento bellum», кандидата медичних наук Юрія Фатули «Я ще гадав газдувати, але мушу воювати…», яка побачила світ наприкінці минулого року, і його попередні видання «Неси мамці жалість мою…» і «Полеглих ми так і не поховали…».

Нова книга Ю.Фатули розповідає про історію створення та бойовий шлях 66-го Унгварського піхотного полку австро-угорської армії, котрий розташовувався у приміщеннях, які сьогодні є місцем дислокації 15-го Окремого гірсько-штурмового батальйону. Основний кістяк 66-го полку, як і нинішнього 15-го батальйону, складали воїни, мобілізовані з теренів сьогоднішнього Ужгородського району Закарпаття. Книга містить значний масив фактичного матеріалу, скрупульозно зібраного в архівах та під час польових досліджень місць бойових дій і військових поховань, військові операції Першої світової війни, у яких брали участь його підрозділи на Російському, Румунському, Сербському, Італійському фронтах, детальну інформацію про військові захоронення в Україні, Словенії, Італії, Австрії, Румунії, Словаччині, Польщі, на яких спочивають загиблі бійці, вміщує Мартиролог полеглих воїнів полку, алфавітний покажчик прізвищ загиблих воїнів і населених пунктів, звідки вони були мобілізовані, та багатий ілюстративний матеріал.

Окремий розділ книги присвячений надто цікавій для об’єктивного пізнання недавньої української історії події – перебуванню 66-го Унгварського полку в Україні (згідно з умовами Брестського мирного договору) у складі експедиційного корпусу австро-угорських військ у травні-жовтні 1918 року на території нинішньої Дніпропетровської області та його участі у бойових операціях проти більшовицьких збройних формувань у період Української держави гетьмана Павла Скоропадського. Особливу фактичну цінність у цьому сенсі становлять публікації полкових газет та дописи солдат і офіцерів австро-угорської армії, які у прямому сенсі відкривали для себе Україну, а сьогодні відкривають для нас правдиву картину того, якою була Центральна Україна 100 років тому, коли вірус російського більшовизму лише починав проникати у її життєвий уклад.

 

«МЕНЕ ДУЖЕ ПРИЄМНО ЗДИВУВАЛА УКРАЇНСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ»

Перед відправкою в Україну 66-й Унгварський полк спочатку був направлений у Польщу для проведення реквірації. Після виконання цього завдання 3 червня 1918 року він завантажився у вагони на станції Мехов. Маршрут руху пролягав містами кривавих боїв Першої світової: Івангород, Люблін, Хелм. Діставшись до станції Голуби, полк перевантажився у вагони російської залізниці на ширшій колії. Дорога 66-го полку в Україну описана у газеті «Tábori-ujság» від 15 серпня 1918 року у статті «Наш шлях у Раздори»: «На станціях по маршруту руху повсюди зустрічалися вагони, наповнені волинянами-біженцями, які поверталися у свої домівки. Зустрічалися і німецькі колоністи, які жили в Україні, але більшовики забрали у них все і підпалили їхні домівки, тож вони їхали тепер у Німеччину, на свою історичну батьківщину. Страшним видовищем було бачити їх у вагонах для худоби, як вони тримали при собі останню свою подушку, трохи сухого хліба та надію, що колись настануть кращі часи… Нам на думку приходили наші бідні трансільванські біженці, які лише недавно пережили цей стан…

Наш потяг далі прямує до України. У 1914 році найсміливіший оптиміст не міг уявити, що цими місцями будуть крокувати з піснею австро-угорські солдати. На більших станціях ми мали можливість вийти і оглянути місцевість. На перонах всюди водопровід з теплою і холодною водою. Пасажири носять свої самовари, наповнюють теплою водою, щоб пити чай по дорозі. У місті йде жвава торгівля, в основному на ринках. Торгують,переважно, хлібом і тютюном, промислових товарів значно менше.

Одне з найбільших міст України, Єкатеринослав (нині м. Дніпро – ред.), ми бачили лише з вагонів, рухаючись у потягу. Гарний краєвид відкривається на Дніпро, який тут втричі ширший за Дунай у Будапешті. На Дніпрі повно кораблів та човнів з українськими рибалками. Після семи днів дороги у Раздорах ми отримали наказ на вивантаження із дивним почуттям недовіри увійшли в абсолютно смиренне українське селище».

Після прибуття до України у середині червня 1918 року підрозділи 66-го Унгварського піхотного полку були розквартировані у населених пунктах Синельникове і Раздори. На цей час тут панував відносний спокій і розбудовувалася Українська держава гетьмана Павла Скоропадського.

Капітан іншого - 65-го полку - Бейла Грейнер у полковій газеті «Ludwigbaka» ділиться своїми враженнями від поїздки в Україну: «Протягом моєї поїздки сюди, коли я перетнув кордон, мене дуже приємно здивувала українська залізниця. Адже після загальновідомих чуток про азійске становище залізниці у москалів, я сів на потяг Укрзалізниці з деяким острахом. Я приємно був здивований, коли увійшов до чистого купе, оббитого темно-сірим плюшем. На сидіннях не було порізаної шкіри, не було розбитих вікон, не бракувало жодного шурупа. (…) Як тільки я зручно улігся на своєму ліжкові, в очі потрапив електричний дзвіночок над головою. Зразу ж виникла думка натиснути на кнопку, що я одразу і зробив, очікуючи, що буде далі. Зразу же до купе увійшов залізничний службовець з гарячим чаєм на підносі, від якого здіймалася пара. Інший чоловік позаду нього мене пригостив тістечками. Як я довідався, на кожні 2 – 3 вагони є такий обслуговуючий персонал, який, зокрема, наглядає і за порядком, не дозволяючи сісти на потяг більшій кількості людей, ніж продано квитків. У вагонах всюди панує педантичний порядок. Туалети також відносно чисті і що для нас було зовсім несподівано, в умивальниках всюди була вода, так що ми вранці могли комфортно помитися.

У Знаменці мені довелося прочекати з опівночі до ранку. Біля 3.00. до зали очікування увійшло 8 жінок, попросивши нас вийти, вони помили підлогу. Доки я прохожувався надворі, то з подивом спостерігав, що великий дзвін, який одним ударом сповіщав прибуття потягу, двома – посадку пасажирів, трьома – відправку, також чистив один чоловік. Я мимохідь подумав, що коли це і є «азійські умови», то добре було б, щоб і в нашій країні панували б такі умови».

 

«ДИСЦИПЛІНОВАНІСТЬ СОЛДАТІВ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ АРМІЇ ВИКЛИКАЄ ПОДИВ МІСЦЕВОГО НАСЕЛЕННЯ, ЯКЕ ЗВИКЛО ДО БЕЗМІРНОЇ РОЗПУЩЕНОСТІ РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ…»

Стаття в газеті 65-го полку «Ludwigbaka» за червень 1918 року «Galambfalvátl – Jekaterinoslawig» («З Галамбфалви до Єкатеринослава»), автором якої є лейтенант 65-го полку Нандор Грюнвальд, так описує прибуття і перші враження від нового місця служби: «20 травня після обіду перша група прибула до Єкатеринослава, де на великому імпозантному вокзалі рухалися строкаті натовпи людей. 23-го вранці підійшов штаб полку та ІІІ-й батальйон. Перейшовши через величезний міст через Дніпро, вони ввійшли до найближчого села Кам′янка та на територію заводу поруч. А І-й батальйон дислокувався у місто Новомосковськ на відстані 30 км, в той час як ІІ-й батальйон поки що залишився у Єкатеринославі. Розміщення полку пройшло швидко і вояки відразу же приступили до виконання поставлених завдань, які дотепер виконувалися без перешкод та організовано і сподіваємося і надалі проводитимуться в дусі дружби і взаєморозуміння.

Життя у ще невибродженій і несформованій Україні, особливо економічні відносини, дуже своєрідне. В той час як на російському кордоні продовольчі товари відносно дешеві, не кажучи про Бессарабію, де панує абсолютна дешевизна, в Єкатеринославі та навколишніх районах, дороговизна більша ніж у Будапешті. Хоча основні продукти (хліб, м′ясо, корм для худоби) наявні в необмеженій кількості. Проте дефіцитом є промислові товари. Незважаючи на те, що хліб продають цілими горами, а  пасовища заповнені худобою, ціни в Єкатеринославі явно завищені. Якби в нас у розпорядженні були б такі запаси, забезпечити сім′ю коштувало б копійки.

Так, у вишуканому кафе-ресторані, яке, проте, не може порівнятися з будапештськими, скромна порція смаженого м′яса коштує 10 корон, бульйон – 3 корони, пирожне – 6-8 корон. Одна порція морозива – 4 рублі (8 корон), одна порція бісквітного торту – 2 рублі, чашка чорної кави – 1 рубель 25 копійок, стакан мінеральної води 75 копійок і маленька порція ікри – 15 рублів. За чищення взуття на вулиці просять 1 рубель, навіть жебрак не бере менше як 20 копійок, хоча з них в Єкатеринославі можна сформувати цілу армію. Продавець квітів з повним душевним спокоєм кладе в кишеню 3 рублі за три троянди. А за пару матерчатих туфель крамарі беруть 200 рублів, хоча в Україні немає максимальних цін та продовольчих талонів й черги перед магазинами теж відсутні.

Єкатеринослав – величезне промислове місто, в ньому знаходиться приблизно 10 заводів, де працюють в кожному по 5 – 10 тисяч робітників. Так званих «більшовиків» тепер практично не видно. Якщо і є такі гультіпаки, які політичні гасла використовують для грабувань, мародерства та ухиляння від роботи, всі вони поховалися по своїх норах й не наважуються з′являтися на світ. Населення, яке живе у певних обмеженнях, жахається від них більше, ніж від будь-яких обов′язків, і охоче здає їх в руки патрулів. З тих пір, як підрозділи австро-угорської армії прийшли на допомогу Україні, у містах та селах панує порядок, за що ми відчуваємо вдячність з боку населення. Поводження, дисциплінованість солдатів австро-угорської армії викликає подив населення, яке звикло до безмірної розпущеності російської армії, в той час як наші підрозділи поводяться з населенням з розумінням та по-дружньому.

Всюди можна побачити строкаті натовпи людей, що рухаються по затишних вулицях з великими деревами, під якими можна знайти тінь. Групи елегантно вдягнених українських дівчат та панянок, що прогулюються, перемішуються з солдатами в австро-угорській, російській та німецькій уніформі, з українськими вояками у широких українських шароварах та поляками у довгих мундирах. Ці людські потоки змішуються у строкатий натовп, до якого вливаються заводські робочі у засмалених штанях, що поспішають із зміни додому, товсті жінки з корзинами з товаром, та торгівці, які голосно жестикулюють.

О 7-й вечора трамваї повертаються в депо, візники поспішають додому. О 8-й затихає вуличний гомін, закриваються театри, опускаються ставні кав′ярень. Всіляке життя переміщується на жвавий вокзал. На вулицях Єкатеринослава чутно лише стукіт чобіт патрулів по розпареному за день асфальту».

 

«УКРАЇНСЬКІ БІЛЬШОВИКИ Є ЕЛЕМЕНТАМИ, ЩО ПРАГНУТЬ ЗНИЩИТИ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖАВУ»

Командир 65-го полку підполковник Карой Мюллер у статті «Більшовики» («Bolseviki»), опублікованій у полковій газеті, так описав основного ворога, з яким довелося воювати австро-угорцям, і головну проблему України (з якою ніхто, на жаль не зміг справитися): «Ми мали можливість ще на Російському фронті…спостерігати за виникненням та розвитком більшовицьких рухів. Ми побачили, як цей рух підкопав Російський фронт, а потім перемолов настільки, що ведмежої сили армія стала слабкою, немов дитина. Це самогубство велетенського народу. В той час і ми допомагали цьому рухові, де могли, й наша пропаганда в значній мірі прискорила процес розладу, який в результаті закінчився укладанням миру на Східному фронті. Але сьогодні, тут в Україні, ми вже стоїмо навпроти більшовиків, як ворогів.

Проте українські більшовики, звичайно, мало чим подібні з первинними ідеями більшовизму. Адже «первинний більшовизм» був порядною ідеєю фанатиків, хоча й утопією. Ми можемо допустити і те, що незважаючи на всі протиріччя, частина російських більшовиків є порядними людьми, які слідують лише своїй ілюзорній меті звільнення людства. Проте українські більшовики не відносяться до цієї категорії. За маскою… здебільшого ховаються різноманітні злодії, грабіжники та вбивці, які вдягають плащ більшовизму як засіб прикраси власних цілей. Цими ярликами вони прикривають усі свої злочини.

Вояки уже мали нагоду спостерігати за діяльністю більшовиків зблизька. Їх вчинки завжди одинакові: це грабіжницькі вбивства та безцільні підпали. Більшовики Котовки, яких ми дещо дисциплінували всередині червня, яскраві екземпляри цього типу бандитів. Котовка - звичайнісіньке село серед інших українських сіл. Біля нього величезний палац та взірцеве господарство. Це все майно князя Урусова, з яким нам було не по дорозі. Та те, що котовські більшовики вчинили в цьому маєтку, коли вони відрубали голову та праву руку прикажчика, а бібліотеку вартістю у 2 мільйона рублів просто спалили, а зробили це тільки тому, щоб маєток не дістався нам для дислокації штабу. Адже навіть слідуючи комуністичній ідеї, що одна особа не може бути власником землі у 50 тисяч гектарів, що складало маєток князя і таке володіння має бути спільним для всіх селян, та казки, що князь погано поводився із своїми селянами, не дає право знищувати державне майно вартістю 10 мільйонів рублів. Цей та інший подібні випадки свідчать про звірячий інстинкт руйнування і вбивства.

Це і є українські більшовики, що прагнуть знищити суспільство і державу. Проте і у нас вдома зустрічаються «більшовики». Це ті елементи, які хочуть використати переможний порив народу для власної брехні та наклепів. Цю свою пропаганду вони проводять за чужі гроші».

Капітан Бейла Грейнер у статті «Український калейдоскоп» («Ukrán kaleidoszkop») газета «Ludwigbaka» так описує військові акції липня 1918 року: «За три дні я прибув до Єкатеринослава. Як тільки я вийшов на величезному вокзалі, що нагадував вокзал міста Темешвара, то відразу ж натрапив на свого земляка. Старий добрий вусатий ополченець, почувши угорську мову, зразу пояснив, що комендатура знаходиться біля третього кулеметного гнізда. Вийшовши з вокзалу, я побачив цілий ряд красивих карет-фаетонів. Я вибрав найкращу з гумовими покришками. Пара добрих вороних коней доставили мене з вітерцем через людне місто до казарми, що розкинулася на пагорбі. Це був штаб другого резервного батальйону. Тут я дізнався, що штаб мого полку знаходиться на протилежній стороні Дніпра, в одному з фабричних містечок. Мостом через Дніпро завдовжки майже 1800 метрів я відправився пішки. Штаб розмістився у комфортабельно обладнаному будинку одного з директорів заводів, який вернувся із Сибіру.

Тут я дізнався, що нашою задачею є очистити країну від більшовиків, а розігнаних і вцілілих землевласників повернути у свої маєтки; провести обеззброєння і запобігти спаленню пшениці, повернути господарям пограбовану худобу. Одним словом, відновити законний порядок. Звичайно, це проходило не зовсім гладко. Більшовики, згуртувавшись у банди, чинять опір. Зброї достатньо, адже демобілізація проходила так, що всі повернулися додому, маючи зброю. І тепер майже кожний чоловік ходить в уніформі. На одному з подвір′їв я з подивом побачив, що жінка виварює одежу у польовій кухні. Я дізнався, що її чоловік був їздовим на фронті і після закінчення війни пригнав звідти за кількасот кілометрів польову кухню просто додому.

Територія, яку зайняв наш полк, була поділена на три сектори. Діяльністю у кожному секторі керував штаб батальйону. Для виконання завдань були виділені окремі роти, що направлялися з кулеметами та полковими гарматами до сіл для забезпечення жорсткого порядку. Ті, що заможні, зустрічають нас наче спасителів з великою радістю, а деструктивні елементи ненавидять нас, бо ми їм заважаємо. Один з таких прикладів наведений у статті в газеті «AzEst» (це будапештська газета «Вечір»,прим. автора.), в якій описується один епізод, коли половина нашої роти потрапила в оточення приблизно 500 більшовиків. Маленький загін героїчно оборонявся 18 годин, але у них закінчилися набої і більшовики їх перерізали. Каральна експедиція не забарилася і ми повністю розбомбили і підпалили це село.

Землевласники щодня приходять до нас по допомогу. Панове Троцький і Ленін певно здивувались би, коли б побачили, як виглядає їхнє вчення на практиці. Їх сподвижники попросту грабують все, аби просто зайняти садиби інших людей. Витвори мистецтва, бібліотеки й інше, що в їх очах не має жодної цінності, вони знищують. Їхні ватажки, осівши в палацах, оскільки ніхто не хоче працювати, грабують навколишні місцевості. На порядку денному у них пограбування, вбивства, підпали.

Одного разу єгерська рота виступила до близько розташованого села Чаплі (скоріш за все село Чапліно- ред.) знешкодити банду більшовиків, яка зайняла палац тамтешнього поміщика, утримуючи в терорі навколишні села. Ватажка банди «графа Івана», як його назвали наші вояки, застали ще в ліжку. Після довгого допиту знайшлася зброя. «Граф Іван» відчув жарене, спробував втекти, та наша пильна охорона його застрелила. Тоді зміг повернутися справжній поміщик. Рота ще цілий тиждень працювала над очисткою території.

Старший лейтенант Діц (Diez), командир роти, здобув справжній авторитет у селі. Населення у кожному питанні просило його поради. Навожу цілий ряд гумористичних епізодів. Одна з жінок попросила добродія Діца, щоб той розстріляв її чоловіка, який зраджував їй і взагалі був більшовиком. Інша жінка звернулася із скаргою, що її чоловік повернувся з Кавказу і привів із собою іншу жінку, тож вона просила ліквідації цієї жінки. Молода пара заручених просила у старшого лейтенанта Діца дозволу одружитися і він надав такий дозвіл, коли  молоді запевнили його, що вони гарно житимуть, адже вже рік знають один одного і задоволені своїм життям.

Старший лейтенант Гегедюш, командир технічної роти, з таким же завданням знаходився в іншому селі. І він там також здобув великий авторитет, його запросили на сільські збори і вибрали головою. Коли рота увійшла в село, його відвідала депутація з проханням, щоб він головував наступного дня на зборах. Коли він вже справедливо розподілив вилов риби і повернення пограбованої худоби, селяни хотіли, щоб він керував і розподілом землі.

Участь у бойових рейдах, патрулювання громадських місць, супровід залізничних вантажів – це була повсякденна і нелегка військова служба. Але вперше за всю війну вояки, і особливо офіцери, мали можливість спостерігати за цивільним життям великого українського міста і невеликих селищ… І не лише спостерігати, але і брати у ньому участь».

 

«Місто справляє дуже гарне враження через його сади та крони дерев»

Публікації у полкових газетах переконливо свідчать, що життя і побут українського суспільства цього періоду позитивно оцінювалося і навіть подобалося австро-угорцям. Капітан Бейла Грейнер у декількох статтях детально описує життя Єкатеринослава та округи влітку 1918року у період Української держави гетьмана П.Скоропадського. Стаття «Життя в Екатеринославі» (“Jekaterinoslawi élet”) з газети 65-го полку «Ludwigbaka» за 1 серпня 1918 р. :«…до комфортного «Мерседесу» з відкинутим дахом, якого взяв напрокат наш побратим від одного з директорів фабрик… Невеликий отвір величиною з кулю на задньому вікні свідчить, що ця машина не користуються великою популярністю. Вірогідно куля більшовика пройшла на одну волосинку від голови водія…. Нестерпна українська 40-градусна спека паморочить розум. Ми біля мосту, нас зустрічає опущений шлагбаум, який після магічних слів «65-ті» зразу же піднімається. Біля шлагбаума знаходиться кулеметна точка. Ми вже в′їхали на величезний міст довжиною 1800 метрів. Перед нами відкривається панорама з тисяч і тисяч ліхтарів міста. Під нами протікає Дніпро, відображення від ліхтарів віддзеркалюється у воді. Картина урізноманітнюється човнами із парочками в них та паровими катерами. По ту сторону на березі видно декілька наших сторожових гармат. Під нами, в нижньому ярусі моста промчав потяг. На мості наші озброєні солдати супроводжують цивільне населення, відмахуючись від тисяч комарів, що спричиняють високу гарячку Жінки попросту закривають своє обличчя вуалью, захищаючись таким чином як від сторонніх поглядів, так і від нахабних комарів. Посередині моста та в його кінці знаходяться пости з кулеметами. Вони пильно охороняють міст, але він того вартий. Цей міст – чудо. Могли б і у нас, в Будапешті, заощадити на такий міст.

З′їхавши з моста, ми опиняємося на поганій дорозі. Поруч рухаються трамваї з відкритим верхом. На вулиці народу аж кишить,ми ледь просуваємося уперед. Після заходу сонця повітря стає свіжішим. Люди тут починають жити уночі, а вдень ховаються від спеки. Ми в′їжаємо на головну вулицю, на проспект. Тут уже хороша бруківка. Ліворуч від нас, в центрі проспекту – дві алеї. На них товчуться пішоходи. Праворуч цирк. Він схожий на будапештський «AlaBarocaldi”, але менший. Тут можна подивитися звичні циркові програми. Мені сподобався лише один атракціон: один чоловік з оголеним тілом лежав на уламках скла, потім на нього поклали велику кам′яну плиту вагою 80 кг., а два чоловіка, яких запросили з публіки били залізними кувалдами по плиті, допоки вона не розкололася. Коли з артиста зняли розбиту плиту, він прудко підскочив. І хоча на ньому були сині і зелені синці, він не отримав жодного пошкодження.

За свідченням директора цирку раніше тут можна було побачити ще більш оригінальні номери. Але більшовики не раз кидали до публіки ручні гранати, після чого «грабували буржуїв». Був час, коли майже щовечора представлення завершувалися тим, що більшовики блокували всі виходи і обшукували публіку, забираючи усі коштовності. Хто чинив спротив, тих зачиняли у буфеті цирку і покінчивши з грабунками, закидали їх гранами. Пристанищем більшовиків була будівля вокзалу. Викинули їх звідти німці, які в′їхали на вокзал потягом, озброєним кулеметами. Кілька тисяч більшовиків загинуло, але число їх жертв було не меншим. Тепер лише подекуди в місті трапляється поодинокий грабіж квартири.

Рушаємо далі проспектом. Тут є й інші об′єкти варті уваги. Освітлений вхід до міського парку. Сюди приходить публіка на перегляд кіно під відкритим небом. Є тут кав′ярні, переповнені людьми. Але вишукана публіка знаходиться не тут, а в англійському парку.

Слідуючи далі по проспекту, виринає біла споруда театру. Тепер у ньому гостює трупа Одеської опери. Це вже варто відвідати. У величезній залі аншлаг, але для австро-угорських офіцерів завжди є місця. Не так, як у нас в Будапешті, коли офіцер потрапивши на короткий час додому, дарма хоче здобути квиток у театр, хіба що за протекцією! А тут просто на знак уваги,якщо вільних місць не залишилося, перед першим рядом ставлять цілий ряд стільців, Ціна одного квитка 12 рублів, одне ложе на 5 осіб – 42 рубля. Я подивився тут «Пікову даму», а мої бойові побратими «Тоску» і «Фауста». За спільними свідченнями виконання було блискуче.

Я також з насолодою сприймав мелодію на чужій мові. З подивом я констатував, що вдома неохоче відвідував оперні вистави. Але тепер я зрозумів у чому причина.  – в тому, що я не розумів тексту. Адже, коли раніше я бачив виконавця, який «з важкою хлібиною в руках» виходить на сцену і протягом однієї години співає який він голодний, я хотів би йому сказати, нехай він спочатку з′їсть хліб, а потім співає. Або інший випадок: одна дама вбігає на сцену і розказує, що за нею п′ятами йдуть її переслідувачі; вона рішуче відкриває вікно для втечі, але не робить цього, а співає який прекрасний сріблястий місяць. Я не сприймав цю арію, а порадив би примадонні, за логікою речей, утікати, а арію про місяць перекласти на кращі часи – адже кожна хвилина важлива. Натомість тут, не розуміючи тексту, я з насолодою слухав прекрасний спів. Одним словом, на четвертому році війни я повинен був дістатись сюди, щоб полюбити оперу.

У 11.30. вечора вистава закінчується. Перед театром з місця рушає біля сотні карет-фіакрів, більшість прямує до англійського парку. Ми також слідуємо їх прикладу. Під′їхавши до невеличкого, але прекрасного парку, ми чуємо гарну музику російського оркестру. Декотрі з відвідувачів сидять на лавках, а по доріжках проходжуються елегантні дами, звичайно, в основному, у супроводі українських або колишніх російських офіцерів. Вони всі без винятку елегантно, зі смаком одягнені, в маленьких туфельках, здебільшого у вуалі, гордо дивлячись перед собою. Між тим не треба вважати, що тут трапляються одні Венери. Ні! Я сміло можу заявити, що і наші дами можуть конкурувати з тутешніми красунями на предмет краси та вишуканості. Тут кидається в очі лиш те, що і прості дівчата із пролетаріїв одягаються зі смаком і по ним не скажеш, що вони напівпанночки, чого не скажеш про наших баришень. Отож «азійщини» і тут не знайдеш. Що стосується іх моралі, то за свідченнями декількох моїх молодих однополчан вільності серед них ніякої не трапляється, їх звабити важче, ніж будапештських дівчат.

Що стосується чоловіків, вони всі рішучі, гарні, високі молодці. Багато з них носять уніформу. Серед російських офіцерів багато хто знову пришив свої знаки розрізнення, які зняли через більшовиків. Адже не всі з них перейшли до української армії. На моє запитання деякі розповіли, що коли вони вже не зможуть служити в російській армії, то краще не служитимуть взагалі, адже не потребують жалюгідної платні офіцера. Тут я маю зауважити, що в українській армії офіцери отримують втричі вищу зарплатню, ніж наші офіцери.

В одному із закутків парку знаходиться 3-поверхове казино з терасою та рестораном перед ним. Зал битком набитий. В іншій частині парку на відкритому павільйоні грають у лото. Людей аж кишить. Дами і панове, старі і молоді, всі як один розкладають фігурки на дошках лото. В центрі – молодий чоловік тримає числа, які водночас з′являються на двох великих дошках. Це дуже цікаве місце. Ніхто не розмовляє,не рухається, тільки перекладає скляні пластинки. Якщо хтось заповнив свою дошку, він щось каже, після чого туди підбігає якась особа і платить. Після всього всі гравці змітають з дошки все і без слів гра продовжується. З 8-ми вечора до 1-їгодини ночі безперервно триває ця гра з тими самими учасниками. Це продовжується до нестями.

В парку є також театральна споруда, де грають російські драми. Для нас вони не дуже зрозумілі. Тому ми краще йдемо до єврейського театру. Він знаходиться навпроти парку – дерев′яна споруда посередині саду. Тут вистави відбуваються на єврейському жаргоні німецької мови. Це вже нам зрозуміло, не говорячи про мене і тих, хто служив у Мукачеві перед війною. Це повний жанр театрального мистецтва, адже за царської доби було заборонено виконувати  на  ідиш. Тут можна подивитися комедію, драму та оперету. Це все оригінальні твори. Комедії усі дуже вдалі, ми подивилися одну з них під назвою «Одна наречена, три жениха». Ми дуже гарно відпочили під час вистави. Зате драма ще недосконала: одна дія майже оперета, інша – вражаюча драма, а третя – просто клоунада. Пісні присутні в кожній п′єсі, навіть там, де вони недоречні. Іноді доходить до6 – 8 дій. Вистава під назвою «Генерал Агенор» йшла з 8-ми вечора до 12 ночі. Між іншим цей сад і театр є виключно місцем зустрічей євреїв. З нами вони поводяться дуже ввічливо. Із сцени вони преспокійно висміюють царські часи і безчинства більшовиків. Адже вони постраждали і від тих, і від тих найбільше. Тепер, як ми тут знаходимося, вони спокійно живуть.

Приблизно опівночі життя затихає, Усі йдуть додому і тільки нічні розважальні заклади відкриті на кілька годин довше. Але туди не варто заходити, адже там                       «без болю з тебе здеруть шкіру» - там людина може залишити за півгодини піврічну зарплатню без того, щоб випити ковток шампанського. По дорозі додому ліворуч проспекту ми зустрічаємо декілька таких закладів. Кожен з них розташований у саду і повний людей, тут кожна людина ніби мільйонер, що сам виробляє банкноти.

На вулицях повсюди видно українських міліціонерів з довгими гвинтівками з багнетами. Якщо десь здіймається якийсь шум, вони відразу ж там з′являються. Нас вони особливо охороняють. Заїхавши на дорогу, що веде до моста, ми починаємо трястися нашою машиною на страшній бруківці. На цій дорозі одне за одним ламаються наші колеса. Візників тут у два рази більше, ніж у Будапешті у мирні часи через погані дороги. І вони всі на гумових шинах.

Місто справляє дуже гарне враження через його сади та крони дерев. Тут ще не увійшли в моду такі «звичаї», як, наприклад, у Будапешті, де набудь-яке маленьке зелене місце відразу же треба встановити якусь скульптуру або споруду, аби тільки трава ніде не росла. Натомість, тут більше звертають увагу на здоров′я та комфорт людей. І якщо це також відноситься до «азійських» порядків, то я однозначно хотів би їх перенести до нас.

Наша машина швидко минає міст і ми дістаємося до заводського містечка, що в даний момент, є нашою літньою штаб-квартирою. На щастя, біля нас на відстані 1,5 км протікає Дніпро, і якщо ми увечері маємо трошки часу розважитись, нізащо не проміняємо нашого циганського оркестрика у затишному нашому садочку. В такий час звідки не візьмись з′являються 2 – 3 пляшечки домашнього вина, яке ще залишилось і яке ми попиваємо під музику. Ці пісні несуть нас далеко на батьківщину, на прекрасні верхівки Карпат або на простори Дунайської низовини. Ці ноти навивають на нас сон і тішать наше серце. Ми забуваємо, що уже 4 роки перебуваємо у виснажливій боротьбі, вдалині від Вітчизни. Ці пісні додають нам бадьорого настрою. З них ми черпаємо безкінечну витримку.

Біля паркана з′юрбилися жінки та чоловіки –з інтересом слухають нашу музику в саду. Їм не зрозуміло, як веселяться угорці, їм не зрозуміло, чому ми цоркаємо під час чардашу шпорами і тут же сідаємо, сумуючи під час лірики. Вони не знають, що угорець гуляє, плачучи. Вони не розуміють ні музики, ні слів. Вони не знають, чому треба плакати, коли табун несеться біля корчми».

«КУДИ НЕ ГЛЯНЬ, ПШЕНИЦЕЮ ЗАСІЯНІ ПОЛЯ…»

Стаття «Український калейдоскоп» («Ukránkaleidoszkop» опублікована у газеті 65-го полку «Ludwigbaka» у липні 1918 р.: «Українські села представляють собою дуже гарну і різноманітну картину. В селі Кам′янка та околицях я нарахував близько 50 вітряних млинів. Уздовж орних земель також, куди не кинь оком, видно вітряки, а видно дуже далеко, адже тут немає гір. Куди не глянь, пшеницею засіяні поля, лісів не видно взагалі. Народ опалює оселі висушеними брикетами перегною, його вже готують до зими. Паркани роблять з такого ж матеріалу, але до нього домішують землю. По обидві сторони широких вулиць ₋ маленькі хати із саману. Тільки в центрі села можна побачити більші будівлі. На величезній площі знаходяться церкви з куполами, один гарніший від іншого. Біля них знаходяться будинки сільського голови, священика та школи.

Під час наших експедицій ми здебільшого обирали квартирами для офіцерів саме ці будівлі. У нас могли би взяти приклад з їхніх шкіл: посередині широкий коридор, з одного боку квартира вчителя, з іншого – 2 – 3 світлі класи. В будинку сільського голови також 2 – 3 світлі кімнати з великими столами, де лежать рахівниці, на яких початківці вивчають таблицю множення. В куті кожної кімнати – ікона. Портрет царя також у кожній кімнаті, але повернутий до стелі, про всяк випадок. Тільки повітря в кімнатах нестерпне. Адже всі віконні рами герметично заліплені папером. І коли я врешті з великим трудом відчинив вікно, вчитель мало не плачучи, поскаржився, що взимку дуже холодно, дров немає і вони замерзнуть, якщо не заліплять вікна.

Цей метод вживає також і міська інтелігенція. З цим я стикнувся і на моїй квартирі. Тут я побачив ще й якусь коричнувату рідину наклеєну між вікон. На моє запитання український командир полка роз′яснив мені, що ця рідина запобігає утворенню на вікнах морозного візерунка.

Дивлячись на українського полковника  я думаю про українську армію, якої не існує. Це також українська особливість. Штаби полків вже існують, але люди добровільно неохоче йдуть в армію. Одним словом, гудзики вже є, тільки бракує одежі. Якщо ми будемо змушені тут залишатися до остаточного формування української армії, то боюся, що ми вже станемо мирним гарнізоном.

Кажуть, що тепер за мирних часів усе дуже дешеве. Звичайно ж, бо тепер нічого немає. Якщо в крамницях і можна щось купити, то це занадто дороге і неприйнятне, принаймні для наших зарплат. Адже ми, військовослужбовці, відрізняємося тим, що в той час як вдома, інші заробляють, ми хіба що збагачуємося бойовим досвідом. А крім того можемо отримати ще й кулю.

В обігу тут ходять різні гроші, звичайно, тільки паперові і в них важко розібратися. Найбільше полюбляють царські гроші, є також банкноти Керенського і українські. А окремі міста (наприклад Одеса, Єлісаветград)мають окремі міські гроші, дійсні лише там. Тут, в Єкатеринославі, вони придатні лише для туалету. Розплачуються також білетами воєнного займу…, але приймають також поштові марки польової пошти вартістю два філера, що використовують для газети наші вояки; а також наші марки на листи за 10 філерів (російська обмінна валюта також має подібний вигляд марки). Головне, щоб на марці було якесь зображення та номер.

З огляду на пекельну спеку тепер найбільше відвідується берег Дніпра, який аж кишить чоловіками та жінками.. На відміну від наших дам, тутешні жінки не прагнуть соленої води, а охоче купаються разом з чоловіками у прісній воді. Проте не зовсім разом, а на відстані 100 – 150 кроків один від одного, але повністю у костюмі Єви. Матері купають своїх дітей, а дорослі дівчата бігають по березі так, як їх створив бог. Але, якщо якийсь мужчина підпливає до них ближче, вони схопивши його, так занурять до води, що відіб′ють у нього всякий інтерес підглядати.

Під враженням нових і незнайомих різноманітних вражень я часто сідаю увечері відпочити, наче під наркозом. Відкривши своє вікно над ліжком, я слухаю прекрасне соло на кларнеті мого командира взводу Ковача. Виглянувши у вікно, бачу внизу постового з багнетом, він монотонно чеканить кроки. При цьому я думаю: «Мій милий побратиме по хлібу, твої думки майже ті ж самі, що й мої – про дорогу Вітчизну!» Я думаю, що в такі хвилини кожен вояк думає про свою домівку. Чи проб′ються нові паростки з лози, що вмерла? Чи виросте колись з кривавого урагану війни оливковий пагінець миру? Вечірній вітерець ніжно віє над водами Дніпра, несучи додому меланхолійну музику кларнета. Я не бажаю нічого, тільки ще раз побачити батьківщину, тільки ще раз побачити Тебе, моя мила, опершись на Твої білі плечі.

«Я прагну додому, на берег Дунаю і Тиси

Там гарніше життя і гарніше співають птахи.»

«СУДЯЧИ ПО ВОКЗАЛУ, ТИ БИ ПОДУМАВ, ЩО ЦЕ КОШИЦЕ»

У газеті 66-го полку є також редакційні замітки про життя і службу в Єкатеринославі і Синельникові. Стаття «Jekaterinoslávban» («В Єкатеринославі») в газеті 66-го полку «Tábori-ujság» за 1 вересня 1918р.:

«В Єкатеринославі.

Вечоріє. Загораються вуличні ліхтарі. З роботи, з різних контор, між 6 і 7 годинами, поспішають додому чоловіки, жінки, дівчата. Заповнюються людьми трамваї. На підніжки чіпляються хлопчаки, що продають газети і сумним голосом викрикують їх назви. Ввійшовши у трамвай я опиняюся на «Корзо». Це майже найстрокатіше Корзо на світі.  Це безтактна мішанина коричневого, зеленого і червоного кольорів. Їх породив революційний порив бажань. Стримана солідна елегантність помітна тільки у деяких чоловіків та жінок.

Я зупиняюсь на розі вулиць. Переді мною стоять українські та російські прості солдати, які розмовляють на російській та українській мові, і нахабно і грубо чіпляються до двох офіцерів, що стоять поруч у старій уніформі. Один із солдатів, у брудних чоботах і червоним носом, піднявши руку пальцем показує на офіцерів і з гримасою щось каже, на що решта починає сміятися. Один з офіцерів на мить повернувся, але відійшов подалі.

Це була огидна сцена. Я оглянувся. По дорозі наближався наш патруль. Мене помітив старшина, який крокував попереду і голосно скомандував «Струнко! Рівняння направо!». Серед прохожих хтось зупиняється, а я з гордістю беру «під козирок». Патруль, підтягнувшись ритмічними кроками промарширував повз мене. А я дивлюся назад на солдатів-розбишак, вони розгублено потупили свої очі».

Стаття «Levél Ukrajnábl» в газеті 66-го полку «Tábori-ujság» за 1 вересня 1918р.:

«Лист з України. Синельниково, серпень 1918.

Дорогий друже! Селище, в якому нас розквартирували, має 8-10 тисяч мешканців. Судячи по вокзалу, ти би подумав, що це Кошице. Але будівлі всюди необлаштовані. Зупинившись перед будь-яким будинком, ти не знаєш, де вхід. Вікна закриті ставнями, бо спека нестерпна. Весь будинок виглядає, ніби нікого немає дома. Увійшовши всередину ти переходиш із одної конури в іншу у повній темряві. І тебе відразу оточують 2-3 сім′ї, які складаються з 6-7 чоловік. Висаджування квітів тут неприйняте і це так по всій окрузі.

Я трошки був засмучений через таке бідне і спустошливе оточення. Та надвечір усе неначе набувало чарівних форм. Раптово десь зазвучав перфектно граючий духовий оркестр, з відкритих вікон долинали прекрасні звуки балалайки, фортепіано, гітари, мандоліни і надзвичайно красивого жіночого голосу. Що це? Я неначе уві сні. Попід парканами, що розвалювалися, промайнули жіночі постаті в елегантних фірмових костюмах та у білих панчохах. Всі вони прямують в якомусь одному напрямку. Ми рушаємо за ними і уявляєш, ми раптом опиняємося всередині вируючого міського життя. Перед нами стежина, посипана ракушняком,парк засаджений велетенськими деревами. На стежках лавочки, вільний кінотеатр, вільна сцена, театр і плюс буфет. Духовий оркестр з 20 чоловік. Чудове виконання крім національних п′єс грають і наші сучасні оперети. Жінки милі, аромати духмяні. Вони зі смаком одягнуті. Вдень на туфельках на босу ніжку, можливо економлять шкарпетки. Та це все дрібниці. Оскільки у нас був надзвичайно суворий командир я думав, що ці милі створіння, будуть вороже налаштовані до нас, та уяви собі приємне розчарування: одна була миліша за іншу. Вже кожна в шкарпетках. Я вже й розмовляю по-українськи: Добрий вечір. Баришня. Госпожа. Чолом. Не можу.

Тут села знаходяться дуже далеко одне від одного, та куди не поглянь – доглянуті хвилясті поля. Земля чудова, рихла, родюча. Орють ледве 4 см глибиною. Всюди колосяться посіви. Кукурудзу треба обкопувати, та тут не обкопують. Картоплю вибирають плугом. Тепер жнива. Всі жнуть комбайном. Зжатий урожай складують у снопи, які відносять у стодоли. Молотять лише стільки, скільки потрібно. На чистій українській мові говорять мало, більше на змішаній з російською.

Від республіки вони не в захопленні. Вони були вдоволені, доки не було війни, але мені здається вони і тепер задоволені…. Чоловіки знаходяться вдома і без сорому грають під час робочого дня в тіньочку в карти. А ми, друже, переслідуємо різні банди і супроводжуємо поїзди. І лист я мав змогу написати лише тому, що я чекаю свій поїзд. Там, де я знаходжуся, немає гарно вдягнутих жінок. Сонце зайшло, настав вечір. Я знову дивитимуся на українську рівнину. Я сиджу обличчям на захід і лаю цей світ. Якщо я вже не вдома, чому я не можу бути вечором у Синельниково..»

 

 

На фото:

1. Командування 65-го полку на мості через р.Дніпро у м. Катеринославі. травень 1918 р.

2.Міст через Дніпро у м. Катеринославі

3.Православна церква у м. Катеринославі.

4. Бійці 66-го полку конвоюють порушників закону, м. Олександрівськ.

5.Кулеметний підрозділ 66-го полку в Роздорах.

6.Офіцери 65-го полку з командиром української армії, його сином та донькою, м. Катеринослав

8.Вояки 66-го полку біля церкви у Роздорах.

Василь Ільницький, співзасновник ГО «Центр військово-історичних досліджень «Memento bellum», для «Дня», Ужгород
Рубрика: