Гарет Джонс наодинці з великою брехнею
Правда завжди відважна
(Чарльз Діккенс)
Ким був Ґарет Джонс і який стосунок він має до української історії? Сьогодні на ці питання можна легко відповісти за допомогою «Гугла». Один клік — і перед очима виринають десятки матеріалів, присвячених життю валлійського журналіста, автора перших статей у західній пресі на тему штучного голоду в Україні 1932 — 1933 років. Проте так було не завжди.
Ще 28 років тому в новонародженій незалежній Україні ім’я Джонса було незнане, а геноцид українського народу, офіційно не засуджений ані світовою спільнотою, ані вітчизняною владою, вважався ледь не табуйованою темою. Так тривало до того часу, поки в Україну не переїхав видатний дослідник Голодомору 1932 — 1933 років американець Джеймс Мейс. У 2003 році він опублікував на шпальтах газети «День» свою вже класичну статтю — «Повість про двох журналістів». І українці вперше дізналися про Ґарета Джонса — «журналіста, якого знищили за чесність», — та про його колегу, «винагородженого за брехню».
Чи можна поставити знак «дорівнює» між Гітлером та Сталіним? Сьогодні на це запитання більшість освічених людей відповість однозначно — «так», бо обидва сприймаються як втілення абсолютного зла, ракові пухлини в історії ХХ ст., кровожерливі диктатори. Проте так було не завжди.
У 30-ті роки минулого століття, поки насильницька колективізація перебивала хребет українському селянству, Європі було не до того. Всі причаїлася в очікуванні нової війни. Гітлер поступово нарощував м’язи, нацистський рух ставав дедалі сильнішим, а Сталін активно застосовував антипатію найавторитетніших інтелектуалів світу до фюрера у своїх маніпулятивних цілях. І сьогодні, коли Путін «працює» із Заходом, використовуючи свою економічну та політичну міць, ми чітко розпізнаємо «почерк» цієї співпраці, успадкований від радянської імперії.
Відомий драматург Бернард Шоу, лауреат Нобелівської премії, приїздив у СРСР і після особистої бесіди зі Сталіним, з яким він — взагалі-то поміркований соціаліст, а не «червоний», — легко знайшов спільну мову, публічно заперечував голод у радянських провінціях. На жаль, Бернард Шоу, ошуканий сталінською версією «потьомкінського села»,— це не поодинокий випадок. Згодом Джордж Орвелл створить цілий список людей (список Орвелла), яких письменник зараховував до симпатиків сталінізму.
Звісно, тогочасна Москва була сповнена дипломатами та кореспондентами з різних країн, які не могли не знати про реальний стан речей у Союзі. Але влада знайшла спосіб, як приховати правду. Іноземні журналісти в обмін на брехню у своїх матеріалах й прислужництво комуністичній владі отримували зв’язки, гроші, славу і можливість до скону бути при «годівниці». Їх банально купували.
До того ж Джеймс Мейс у своїй вище згаданій статті зазначав: «Західний репортер у СРСР завжди знав, що, якщо написати що-небудь образливе для радянської влади, тебе негайно видворять і не впустять назад. Тому їхнім найсильнішим професійним прагненням було не виявитися такою персоною».
Спокуса продати душу дияволу була занадто високою, і більшість обирала шлях найменшого спротиву — йти на поступки злу. Яскравим прикладом подібної співпраці виявився Уолтер Дюранті — головний антагоніст цієї історії. Він був спеціальним кореспондентом The New York Times у СРСР, який відрізнявся вмінням добре писати і виходити сухим із води. Дюранті чітко розумів, що потрібно читачеві, а правдивість зображуваних фактів його не обходила. Таким чином, виняткове лицемірство дало пристосуванцю змогу отримати все: інтерв’ю із самим Йосипом Віссаріоновичем, Пулітцерівську премію за серію статей про Радянський Союз, закордонні поїздки, популярність і на додачу фешенебельну квартиру в Москві. Дюранті вважався найвідомішим іноземним репортером свого часу, навколо якого оберталося все зарубіжне світське життя радянської столиці. І здається, ніщо не могло завадити успішному англо-американському апологетові Сталіна, але тоді ж до Москви потрапив ще один не менш талановитий іноземний репортер — перспективний молодий публіцист Ґарет Джонс.
Ґарет Річард Вон Джонс був британським журналістом валлійського походження. Він здобув освіту в Кембриджі, вільно володів п’ятьма мовами, багато подорожував Європою та США і мав талант постійно опинятися в епіцентрі подій. Кар’єра Джонса розвивалася стрімко. Юнак встиг попрацювати радником із питань міжнародної політики колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойд Джорджа, потрапити у близьке оточення Рокфеллера, взяти інтерв’ю в Беніто Муссоліні, Йозефа Геббельса та Адольфа Гітлера.
У лютому 1933 року Джонс став першим закордонним журналістом, який летів із новоспеченим рейхсканцлером в одному літаку. «Якщо цей літак впаде, історія західного світу назавжди зміниться. В кількох футах від мене сидить Адольф Гітлер, канцлер Німеччини та лідер найбільшого, потужного, як виверження вулкану, націоналістичного піднесення, яке бачив світ», — писав Ґарет після зустрічі з тираном.
Неодноразово відвідував Джонс і Радянський Союз. В 1930 р. їздив до Юзівки (тодішній Сталіно, теперішній Донецьк), де в молодості його мати займалася репетиторством із дітьми засновника міста — Джона Юза. Вже тоді, передчуваючи недобре, юнак написав батькам: «Зима збирається бути одним із найбільших лих, а також голод. Уряд тут — найжорстокіший із усіх можливих у світі. Селяни ненавидять комуністів». Згодом Ґарет Джонс задумав докопатися до правди і, нехтуючи забороною подорожей для іноземних журналістів у зону лиха, таємно відправився на Харківщину як приватна особа.
Певно, прямуючи в Україну, репортер прекрасно розумів усю небезпеку своєї місії. Говорити про голод відкрито видавалося неможливим, адже за кожним іноземцем слідкували. Тому Ґарету доводилося лише спостерігати і обережно зважувати кожну дію. Вже у дорозі він намагався підтвердити чи спростувати свої найгірші підозри в доволі страшний, але дієвий спосіб: «...я насмілився кинути на підлогу шматок зчерствілого хліба. Наче пуля, селянин кинувся на підлогу та поглинув його. Те саме повторилося зі шкіркою апельсина...».
Навесні 1933 року 28-річний чоловік зійшов з потяга, так і не дочекавшись кінцевої зупинки. Вдягнений по-простому, з невеликою кількістю речей, він прагнув не привертати до себе зайвої уваги, хоча щось усе одно видавало його — не тутешній. Ніби й добре говорив російською, але західний акцент неможливо подолати. Байдуже, що вчився мовам в одному з найкращих вузів світу. Однак, попри страх бути спійманим і всі ризики мандрів країною, де лютував голод, молодий іноземець продовжив свій шлях. Ґарет хотів побачити на власні очі, як помирало українське село, поки Кремль, захлинаючись від надлишку наїдків та вишуканого питва, «годував» увесь світ великою брехнею про неврожай в Україні.
«Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас нема хліба. Ми помираємо!» — згадував Ґарет.
Журналістові пощастило залишитися живим після 60 км своїх піших поневірянь. Джонс спілкувався з селянами, ночував у їхніх хатах і неймовірно жахався побаченому. Одразу після повернення з СРСР Ґарет написав до родини: «Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від нього. Я бродив кілька днів Україною, і там не було хліба, у дітей боліли животи, всі коні та корови виздихали, й люди також вмирали з голоду. Терор набув нечуваних масштабів».
Українські селяни просили юнака: «Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду». І Ґарет дотримався обіцянки. Молодий відчайдух вирішив діяти без зволікань, адже на кону стояло життя мільйонів безневинних людей. 29 березня 1933 року Джонс скликав прес-конференцію в Берліні, де публічно заявив про катастрофічні наслідки колективізації в Україні. На фоні загального замовчування геноциду українців у СРСР та на Заході британський журналіст безстрашно бив на сполох на увесь світ. Його статті на тему Голодомору друкували авторитетні британські, американські та німецькі видання: Manchester Guardian, New York Evening Post, Daily Express, Berliner Tageblatt, The Times.
Очевидно, радянська влада не могла допустити й думки про подібне зухвальство. Сталін почав мститися, використавши проти іноземного журналіста його ж колег. Від Ґарета зріклося найближче оточення, серед яких були екс-прем’єр-міністр Британії Девід Ллойд Джордж та навіть знаний журналіст Малкольм Маґґерідж. Маґґерідж друкував матеріали про Голодомор в Україні в Manchester Guardian раніше за Джонса, лише з однією поправкою — анонімно. А ось написати відкритого листа на підтримку Ґарета Джонса він відмовився.
Уолтер Дюранті зайняв центральну позицію у кампанії цькування справжнього репортера за правду. 31 березня 1933 року The New York Times поширила статтю Дюранті, яку, на думку Джеймса Мейса, «можна було б вивчати на факультетах журналістики як приклад майстерного лавірування між правдою і брехнею». Стаття лауреата Пулітцерівської премії мала назву «Росіяни голодні, але не помирають із голоду» (Russians hungry, but not starving).
Зрозуміло, що світові зручніше було вірити Дюранті й всесильному Сталіну, ніж Ґарету. Радянська влада звинуватила валлійця у шпигунстві й назавжди заборонила йому в’їжджати до СРСР. А трохи згодом, 12 серпня 1935 року, Ґарета Джонса було вбито бандитами в Маньчжурії за доволі загадкових обставина. Найвірогідніше, його ліквідувало НКВС за особистим наказом Сталіна, але деякі науковці певні: насильницьку смерть репортеру заподіяли японці. Всіма оббріханий і зраджений, журналіст-правдолюб не дожив одного дня до свого 30-річчя...
На довгі роки світ ніби забув про Ґарета Джонса. Але існує небезпідставна версія, що Джордж Орвелл, ознайомившись із публіцистичним доробком репортера про Голодомор 1932 — 1933 років, назавжди увічнив його ім’я в літературі, адже фермер — один з головних героїв «Колгоспу тварин» — зветься пан Джонс. До речі, саме так Уолтер Дюранті звертався до Ґарета у своїй одіозній статті-спростуванні.
Утім, в 2003 році Джеймс Мейс у «Повісті про двох журналістів» зауважив: «...українці не забули, що сталося з ними у 1933 р., і через 70 років Українсько-Канадська асоціація громадянських свобод і Всесвітній конгрес українців за підтримки інших провідних організацій української діаспори організували кампанію, щоб переглянути присудження Уолтеру Дюранті Пулітцерівської премії з метою її анулювання. Вони надіслали тисячі листівок і листів до Пулітцерівського комітету». Тоді ж газета «День» запропонувала своїм читачам долучитися до цієї акції, і Мейс відправив текст своєї статті всім членам Пулітцерівського комітету. На жаль, комітет відмовився посмертно відкликати премію у Дюранті.
Пізніше редакція газети «День» двічі писала листи до The New York Times з подібним проханням — позбавити Дюранті престижної нагороди. Завдяки багаторічній цілеспрямованій роботі «Дня» в цьому напрямі деяких результатів було досягнуто: портрет Уолтера Дюранті винесли із зали пошани The New York Times.
Хай там що, але протягом останніх років постать Ґарета Джонса стає дедалі все популярнішою. Польська режисерка Агнєшка Голланд зняла про валлійського репортера фільм — «Містер Джонс», який після прем’єрного показу на Берлінському кінофестивалі вже встиг отримати схвальні відгуки у відомих ЗМІ. В Україні довгоочікуваний історичний трилер вийде у прокат восени 2019 року, а поки співвітчизники мають можливість відвідувати виставки та дискусії, присвячені життю та діяльності Ґарета. Крім того, в 2011 році заснували конкурс публікацій для українських журналістів — «Приз Ґарета Джоунза».
Джеймс Мейс розказав Заходу правду про Голодомор в Україні та про Ґарета Джонса і став ініціатором міжнародної акції «Запали свічку пам’яті», яка відбувається щорічно в день пам’яті жертв голодоморів: «Я ж хочу запропонувати акт національної пам’яті, доступний кожному, — в національний день пам’яті жертв 1933-го (четвертої суботи листопада) визначити час, коли кожен громадянин цієї землі, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих».
І тепер, коли українці запалюють свічки на своїх підвіконнях, вони мають бути вдячними цим двом людям, які доклали всіх зусиль, аби світ дізнався про одну з найжахливіших трагедій нашого народу. Нині Голодомор 1932 — 1933 років офіційно визнаний геноцидом багатьма державами і міжнародними організаціями. Проте пам’ятаймо, що так було не завжди...
