«Где главный враг?»-2

Продовження.  Початок читайте «День» № 117-118
     Дві ідентичності несумісні, тому що російська ґрунтується на вимірі держави, а європейська — і українська в тім числі — на вимірі народу, різних форм його буття в часі. У статті «Долгое государство Путина» Сурков розрізняє чотири форми російської державності — як рівноправні (пояснюючи тим самим потребу в тривалості та незмінності влади): держава Івана ІІІ, в якій консолідується централізована структура й розпочинається перехід від князівства до царства, імперія Петра Першого, СРСР Лєніна, Російська Федерація Путіна¹.
      З української точки зору, в цій історії можна виділити чотири етапи формування російської ідентичності, впродовж яких різних динамік зазнавала й ідентичність України: від першого Романова до Катерини ІІ, ХІХ століття, радянський період та сьогоднішній. Тою мірою, якою викристалізовувалась і ставала дедалі виразнішою українська ідентичність, пропорційно зростала зненависть Росії до України, набуваючи щораз патологічніших форм, сягаючи вимірів основного історичного кошмару Росії. Важливо й цікаво в цьому плані простежити за зміною візій і формулювань в офіційних документах і/чи текстах російських авторів.

Власне, домінантна константа у відносинах України та Росії, як уже говорилося, — це заборона. Але не просто заборона. Адже ще однією константою є невизнання існування України з боку Росії. Емблемою цієї сюрреалістичної картини є Валуєвський циркуляр 1863 р.: категорично забороняється мова, яка проголошується неіснуючою. А як можна заборонити неіснуючий феномен?!

Неперервність цих заборон та їхній маніакальний характер окреслює Україну ніби як основну непереборну перешкоду реалізації російської ідентичності.

Українській культурі ці заборони коштували знекровлення, тривалих періодів блокування культурної діяльності та втрати часу на переборення наслідків цього блокування. Найголовніше ж — це втрата колосальних людських і творчих ресурсів, сотень найталановитіших представників української культури.

Але пропорції репресій віддзеркалюють і страх Росії перед Україною. І нездатність зрозуміти, що насправді стосунки між ними — це справді незліченна смуга протистоянь. Тож значно продуктивніше було б визначити причини цих протистоянь та раціонально категоріалізувати проблеми, ніж постійно архаїзувати дискурс із допомогою безнадійно і давно спотворених історичних категорій, які не дозволяють цим народам ані мати «встаткованої» історії, ані жити нормально в теперішньому часі з конструктивними перспективами на майбутнє.

«КАТОЛИЦЬКА РУСЬ» І «МОНГОЛЬСЬКА РУСЬ» МІЖ ПЕРШИМ І ДРУГИМ РИМОМ

Перш ніж перейти до століть, де протистояння України і Росії набуло відкритих форм, зупинимося на окремих ключових аспектах Середньовіччя, які експлуатуються в сучасних експансіоністських парадигмах російської ідеології. Уявна культурна і мовна єдність Давньої Русі й акцент саме на православ’ї як непорушній скрижалі цієї єдності — джерело ідеологічного конституювання і петровської імперії, і миколаївського самодержавства, і атеїстичного лєнінського СРСР, і сьогоднішнього «русского мира». «Союз нерушимый республик свободных / сплотила навеки Великая Русь», — так починався гімн СРСР. Православна ідеологія була переплавлена на партійну. Сьогодні партійна і православна ідеології — знову цілісність, що означає новий етап цинічних маніпуляцій із невиправно політизованим православ’ям².

Отже, Володимир Святий «роздвоївся» в очах росіян на «київського» і «московського». Підхід непродуктивний. Раціональний погляд на історію підказує, що в принципі Володимир святості мав небагато. Убивця батьків своєї дружини Рогніди, яку присилував до шлюбу, аж назвали її Гориславою. Обманом убив і зведеного брата, князя київського Ярополка, нареченого Рогніди. Шість жінок мав і вісімсот наложниць.

Відтак і в Корсуні не займався богоугодними ділами, а взяв облогою місто, вимагаючи у візантійського імператора Василія ІІ Болгаробійця виконати домовленість і віддати йому за дружину принцесу Анну, що була обіцяна за допомогу в придушенні повстання феодалів. Імператор думав, чи віддавати сестру за цього варвара, що погрожував взяти облогою й сам Царгород. Врешті, ціною стало навернення молодого поганина у християнство. Адже це означало перетворити далеку країну на півночі на політичну й культурну колонію Константинополя, спадкоємця Римської імперії. Анна ж, хоч би воліла і вмерти, як про це пише літопис, мала прислужитися Візантії, аби звільнити її від «лютої раті».

Вибір християнської віри на Заході пройшов важливу стадію «катакомбного християнства», коли громади вірян мали свідомо вистраждати свою віру в сутичці з системою Імперії. Натомість християнство у східному ареалі загалом — і також на Русі — прийшло «зверху», рішенням князя. А власне, і не місцевого князя, а візантійського імператора (врешті, процес був подібний до християнізації германських племен з боку Римської імперії). Уславлений епізод про вибір віри це підтверджує. Охрестився Володимир у Корсуні чи ні, ця логістична обставина другорядна порівняно з тим фактом, що Володимир вибрав конфесію не через теологічні переконання, богословські пошуки чи страждання через віру. Його вибір був зведений до цілком примітивних критеріїв — чи нехай з поваги до факту назвемо їх «прагматичними». Мусульманська віра не подобалася, бо вимагала не пити спиртні напої й не їсти свинини, католицька змушувала до посту. Хазар-євреїв не взяв до уваги, позаяк вважав, що Бог їх відкинув, — елементи антисемітизму в христології (як західній, так і східній) були, як відомо, від самого початку³.

І прийшов філософ від греків Кирило і, «гудячи всі закони, а свій хвалячи», довго переповідав Володимирові Біблію, аж той увірував. Посли підтвердили Володимиру перші його враження. Візантія перемогла блиском храму й убранства, урочистим довготривалим богослужінням, що ввергло послів у ейфорію (не знали, «чи на небі були, чи на землі»)⁴. Тобто у всіх цих літописних оповідях немає ні тіні богословських розумувань. Не забуваймо, що на той час і західна, і східна традиції вже налічували десятки видатних богословів, починаючи з таких визначних Отців Церкви, як Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний чи Григорій Великий (якого шанує також і східна церква), або ж Василій Великий Кесарійський, Григорій Богослов чи Йоан Золотоуст.

Тобто культурний розрив між Східною Європою і Західною — це більше двох тисяч років (якщо брати до уваги античність). Народження літератури у Східній Європі пов’язане насамперед із християнізацією. Але якщо західне слов’янство мало до своєї диспозиції готовий латинський алфавіт, то народженням кирилиці слов’яни православного обряду знову таки завдячують грекам — Кирилові й Мефодію, ченцям-місіонерам із Солуні (тобто Салонік), які навертали різні народи у грецьку віру (церковнослов’янська мова постала на основі південнослов’янської говірки Салонік). Братів прикликав до Великої Моравії князь Ростислав (846 — 870), який намагався зменшити вплив Східно-Франкського королівства (тобто країн німецькомовного ареалу) під владою Людовіка ІІ Німецького (бл. 804 — 876; король від 840 р.). Брати-місіонери звернулися до папи Адріана ІІ (867 — 872) з проханням дозволити вживати в Моравії церковнослов’янську мову в писемності та літургії⁵ (адже «священними мовами» вважалися лише три мови — єврейська біблійна, грецька й латина⁶). Тобто власне Папа Римський освятив перший переклад Євангелія церковнослов’янською мовою, дозволивши перехід на чужу й далеку мову, що саме по собі було вражаючим поступом⁷. Тобто йшлося про складну культурну генеалогію, в якій західні й східні елементи постійно поєднувалися⁸. У Великій Моравії — державі (833 — 907) в Середньодунайській низовині, що охоплювала сьогоднішні Словаччину й Чехію, а також сілезькі та сорабські землі, Угорщину, частину Польщі та України, вперше почало вживатися слов’янське письмо (від 863 р.) та церковнослов’янська мова⁹. І завдяки цим синтезам, часто й контрастним, Європа ставала єдиним культурним простором у процесі поширення християнства. Робити з цих історичних генеалогій сучасну політику означало б, наприклад, анексувати Салоніки, Болгарію, а заодно і Чехію, оскільки там знаходилися витоки давньоруської культури.

Що ж до генеалогії України, то й тут ми маємо подібний феномен. Культура Київської Русі — принаймні від хрещення 988 р. до смерті Ярослава Мудрого в 1054 р. — розвивалась як східний фрагмент єдиного християнського світу, внутрішні розділення й конфлікти якого ще не були фатальними. Перший Рим і Другий — Новий Рим, тобто (пізніше) Константинополь — були спадкоємцями Римської імперії, яка поділилася на Західну і Східну ще в IV ст. — у 395 р.¹⁰ Але цей поділ — символічно саме до 1054 р. — не мав остаточного характеру. Звісно, протягом шести століть Папи Римські й патріархи між собою не мирили, точилися доктринальні суперечки, римські та візантійські хроністи взаємно висміювали звички, страви і вина опонента. Але Україна-Русь увійшла в європейський світ у часи фактично ще єдиного християнства. Це базовий елемент, який пояснює подальшу схильність української культури до синтезів, до об’єднання різних культурних феноменів без втрати їхньої своєрідності¹¹.

Велика схизма 1054 р. — це вже розкол християнства на два непримиренні табори, на західне і східне християнство, з перспективою дедалі глибшої між ними дискразії¹². Подія справді фатальна, подія, яка системно вплинула на формування слов’янського світу. Адже цей досі відчутний розрив між двома Славіями виявляється не лише в релігійній сфері, а й культурній і політичній традиціях. Західна (або ж латинська, або ж римська) Славія обрала точкою відліку свого християнського часу Перший Рим, а Східна (або ж грецька, або ж православна) Славія — Другий Рим, Константинополь¹³. Не лише Росії, а й Московського князівства в ці часи ще не було — перша згадка про нього з’являється лише в 1147 р. Тобто Московська Русь — сучасниця вже зовсім інших процесів.

Звісно, чимало символічних парадигм побудовано навколо того, що перший руйнатор Києва в 1169 р. — Андрій Боголюбський, син засновника Москви Юрія Долгорукого. Але мова на той час ішла про конгломерат народностей, з яких лише далі постануть сучасні нації. Тому не випадково — на відміну від російських істориків — саме Микола Костомаров у статті «Мысли о федеративном начале в Древней Руси» (1860) докладно спиняється на вкрай диференційованій картині давньоруських племен, що вже були різними за своїми звичаями, дією геокультурних факторів, зазнавали впливів сусідніх народів. Різні були й динаміки християнізації. Ці народності часто навіть не зналися між собою через природні перешкоди для комунікації. Причому їхні відмінності такі глибокі, що тривають століттями. Важливим є також розрізнення політичних структур. Київське і Галицько-Волинське князівства, так само, як і республіка Новгород, — це демократичні «республіканські» утворення, засновані на віче, на прямій участі громади в політичному житті. Московське ж князівство будувалося як структура вертикальна, залежна від волі й рішень князя.

З падіння Русі починається новий відлік часу, який тільки поглиблює наявні відмінності. Власне, з 1240 р. на цих теренах відбувається радикальне розмежування спадку Русі між Україною та Білоруссю, з одного боку, та Московією-Росією — з другого. Ця остання потрапляє на 240 років під владу Монгольської держави. І не лише. Юрій Афанасьєв твердить, що Росія як «монгольська Русь» перебувала під подвійним східним впливом — монгольської моделі влади, з одного боку, та візантійського цезаропапізму — з другого, тобто двох чинників, що складають основу самодержавства східного зразка. І ця ситуація фатально вплинула на російську історію.

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»

1 В. Сурков. «Долгое государство Путина», https://www.ng.ru/ideas/2019-02-11/5_7503_surkov.html (11.02.2019).

2 Див. безкомпромісний синтез проблеми: А. Безансон. «Свята Русь» / Пер. з фр. Т. Марусик. Київ: Кліо, 2017. Див. також: Т. Марусик. «Французький інтелектуал Ален Безансон, «Свята Русь» та Україна», https://www.radiosvoboda.org/ a/28707663.html (31/08/2017).

3 J. G. Gager. The Origins of Anti-Semitism: Attitudes Toward Judaism in Pagan and Christian Antiquity. Oxford: Oxford University Press (Revised ed.), 1985; W. Nicholls. Christian Antisemitism: A History of Hate. Lanham (MD), Boulder (CO), New York, Toronto, and Oxford (England): A Jason Aronson Book, Rowman & Littlefield, 1993; M. Robert. A History of Catholic Antisemitism: the Dark Side of the Church. New York: Palgrave Macmillan, 2011; R. Chazan. From Anti-Judaism to Anti-Semitism: Ancient and Medieval Christian Constructions of Jewish History. Cambridge: Cambridge University Press, 2016. Див. також: P. Fredriksen. Augustine and the Jews: A Christian Defense of Jews and Judaism. New Haven (CT): Yale University Press, 2010.

4 Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновець; Відп. ред. О. В. Мишанич. Київ: Дніпро, 1989. Cс. 51-62.

5 I. Sevcenko. «Three Paradoxes of the Cyrillo-Methodian Mission» // «Slavic Review», 1964, 23 (2); R. Picchio. Questione della lingua e Slavia cirillometodiana. Studi sulla questione della lingua presso gli Slavi. Roma: Edizioni dell’Ateneo, 1972.

6 Цими мовами фігурував напис на хресті, на якому був розіп’ятий Ісус Христос. Видатний вчений святий Ісидор Севільський (559-636), архієпископ Севільї, у своїй енциклопедії «Етимології» («Etymologiae») побудував на ідеї єдності трьох мов концепцію їхнього божественного походження. Засновник середньовічного енциклопедизму, сьогодні є покровителем Інтернету.

7 З цього приводу думка істориків не одностайна. Кирило-Константин, привізши попереднику Адріана ІІ — Папі римському Миколаю Великому (858-867) — мощі святого Климента, провів теологічні дебати на площі Святого Марка у Венеції, доводячи правомірність перекладу церковнослов’янською мовою.

8 Глаголиця як перший слов’янський алфавіт початково вживалась не лише в Болгарії, а й у Хорватії та Великоморавському князівстві.

9 M. Betti. The Making of Christian Moravia (858-882): Papal Power and Political Reality [East Central and Eastern Europe in the Middle Ages, 450-1450], Leiden: Brill, 2013.

10 Історики по-різному трактують момент поділу Римської імперії. Відлік Ромейської імперії можна вести від засновника Константинополя Константина Великого (306-337). Але ще раніше вже Діоклетіан (284-305) поділив імперію на Західну і Східну для ефективнішого управління безмежними просторами. 395 рік обраний як знаковий момент остаточної перемоги християнства над поганством, що відбулося за часів імператора Феодосія І (379-395). Звісно, етапною віхою було падіння Риму в 476 р., коли Візантія фактично опинилась єдиним спадкоємцем Першого Риму та проіснувала ще фактично майже тисячоліття — до падіння Константинополя в 1453 р. під час навали османів. В культурному плані важливий також 620 рік, коли утвердилась грецька ідентичність Візантії супроти латинського Заходу, — це відбулося за часів імператора Іраклія (також Гераклій; 610-641), коли офіційною мовою стала грецька.

11 I. Sevcenko. The Byzantine Roots of Ukrainian Christianity (The Millennium series). Cambridge (MA): Ukrainian Studies Fund, Harvard University, 1984; І. Шевченко. Україна між Сходом і Заходом: Нариси історії культури до початку XVIII століття / Пер. з англ. М. Габлевич. Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2001.

12 У липні 1054 р. Папа римський Лев ІХ (1049-1054) та візантійський патріарх Михайло І Керуларій (1043-1058) проголосили взаємну анафему. Ця анафема була знята лише 1965 р. Сприяв процесу зближення церков Папа Іоанн Павло ІІ (1978-2005). Одним з основних його концептів була єдність християнської Європи, що має дихати «на обидві легені» (у 1980 р. Папа проголосив Кирила і Мефодія «патронами всієї Європи» ii_spe_19830528_ivanov-cultura.html [28/05/1983]; Giovanni Paolo II. Allocutio Lutetiae Parisiorum ad Christianos fratres a Sede Apostolica seiunctos habita, 31 maggio 1980: AAS 72 [1980] 704).

13 S. Graciotti. Le due Slavie: problemi di terminologia e problemi di idee // «Ricerche Slavistiche», XLV-XLVI (1998-1999). Roma: Il Calamo, 1999. Pp. 5-86.