Справжній спосіб помститися ворогові — не бути схожим на нього.
Марк Аврелій, римський імператор, належав до династії Антонінів, філософ-стоїк.

«Где главный враг?»-3

українофобія в Росії від першого Романова до останнього «Августа»
16 вересня, 2021 - 18:10
ЦАР ПЕТРО І СИСТЕМНО ЗНИЩУВАВ СУБ’ЄКТНІСТЬ УКРАЇНИ І ТАК САМО СИСТЕМНО НЕНАВИДІВ БУДЬ-ЯКИЙ ПРОЯВ ЇЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Продовження. Початок читайте «День» № 117-118 , 119-120
    Ще у 2001 р. історик попереджав, що Росія вступає у період «агонии самодержавия»: «Россию опустошает пустыня, которая в нас самих. И эта опасность — восточного происхождения». Рятунок Росії — «европеизация русского азиатства»1.
    У той же час південно-західні землі Русі від середини XIV ст. потрапляють під дедалі більший вплив Литви, далі — Польщі, а потім — від 1569 р. — Речі Посполитої. І хоча найінтенсивніший вплив відбувався до пізнього XVII ст., але фактично лише з останнім поділом Польщі — в 1795 р. — закінчується цей тривалий період. Постання Козацької держави, розвиток Гетьманщини все одно не перериває традиції культурного обміну України з Польщею: при всіх конфліктах політичного та релігійного порядку, культура віддзеркалювала значно складнішу симбіотичну картину і «пограничних явищ», і постання оригінальних синтезів. У тиглі цих взаємодій виплавлюється і «католицька Русь»2 — цілковито нове явище, що засвідчує народження нового типу культурних відносин.

«Азійська європеїзація».

«Книги литовския печати на пожарех сжечь»: «писано на Москве» від першого Романова до Катерини ІІ

Основи нової геополітичної конфігурації України, Польщі й Росії, власне, складаються в ХVІ ст. З боку Росії важливий чинник — теорія «Москва — Третій Рим». І це якраз той період, нагадаємо, який вищеозначений Сурков називає початковим періодом власне російської державності. Іван ІІІ (1462-1505), зокрема своїм шлюбом із Софією Палеолог, останньою спадкоємицею візантійських імператорів, остаточно заклав основи централізованої держави. І вже наприкінці 1523 — на початку 1524 р. була підведена під цю державу месіанська основа. З’являється відомий лист ченця Філофєя, що гласить: «Два Рима пали, третий стоит, а четвертому не бывати»3. Впали перші два — через єресь: Перший не прийняв православ’я, Другий мав небезпечність висловити до Першого прихильність. А от Третій, нарешті, відкинувши помилки перших двох, захистить справжню віру.

Що важливо в цій теорії? Західний світ — зокрема і західні слов’яни — є спадкоємцями насамперед світу latinitas. Тобто мова власне про латинську культуру як транслятора смислів від античної культури до християнської. Латинська мова стала мовою західноєвропейської цивілізації в Середньовіччі, в добу Гуманізму та Відродження. У цей самий період на основі латини розвивались і національні мови Європи романського кола. Водночас латина не втрачала свого значення як мова освіченого спілкування, тож і постала res publica litterarum — «вчена республіка», потужний чинник інтелектуального об’єднання Європи.

Теорія «Москви — Третього Риму» відкидає latinitas, «розщеплює» спадок Риму на політику й культуру. Бере перше, відмовляючись від другого. Але ж структури влади в Європі будувалися саме на основі філософської та юридичної думки різних епох. Натомість у Московії відбувається штучна інсталяція ідеї в непристосований до неї ґрунт. Одна з комічних деталей: Рюрик нібито походить від Пруса, брата Октавіана Августа. Така рудиментарна нобілітація якраз і засвідчує, що питання вірогідності й не ставилося. Мова йшла про певну «політтехнологію», що мала, попри все, свій успіх і тривале використання.

Тобто фактично українська ідентичність у ці століття, формуючись у полікультурному, мультилінгвістичному, різноконфесійному контексті, виробляє абсолютно новий тип православ’я. Це православ’я, відкрите на західні впливи. Важливим елементом є й латинська мова, що «транспортує» із Заходу демократичні категорії та практики. У цьому сенсі Ральф Дарендорф твердив, що кордони демократичної Європи збігаються з кордоном поширення латинської мови4. І, власне, цим останнім східним кордоном є Україна.

Страх Росії перед Україною виявляється на 14-й рік від початку правління Романових. Михаїл Федорович (1596-1654) став на престол у 1613 році, а вже в 1627 році заповзявся палити українські книжки. Не сам, а з поміччю патріарха Філарета (бл. 1553 — бл. 1633), що був, за сумісництвом, його ж власним батьком.

Отже, вже від самого початку правління Романових маємо фактично підтвердження посутньої різниці двох церковних традицій. У часи, про які мова, відбувалися серйозні зрушення у православному світі. У 1596 р. постала Греко-Католицька церква (разом із народженням першого Романова!). Київ у 1620 році отримав митрополію. Між православними та унійними письменниками коли була згода, коли її не було, але ці дві церкви розвивалися в умовах культурного поліморфізму Речі Посполитої. Що, власне, й є однією з найвагоміших причин дедалі відчутнішої несумісності Української церкви з монолітом політичного православ’я московського зразка.

У 1622 р. першою жертвою цих процесів став Кирило Транквіліон Ставровецький (бл. 1581—1646), чиї книжки прирікалися на «преданіє огню», а перед тим ті книжки було «сыскано и досматривано». З метою уникнути, «чтобъ та ересь и смута въ міра не была», наказано ті книжки «собраши и на пожарахъ сжечь». «Кирилов слог» перетворювався мало не на загрозу російській державності. Тому ж, хто ті книжки все одно купував, загрожувало «великое градцкое наказание» — бичування батогом і церковне прокляття. Повсюдно, де траплялися книжки Транквіліона, їх показово спалювали (в грудні того ж року дворянин Горихвостов спалив 60 примірників «Учительного Євангелія»5).

І це був лише початок. Далі знищення творів основних українських авторів ХVІІ ст. стало нормою. Спалення — або й анафема — творів Петра Могили і Антонія Радивиловського, Кирила і Теодосія Софоновича, Лазаря Барановича та Єпифанія Славинецького чи Йоаникія Ґалятовського стали звичною практикою московської церкви. Причому називалися вони вже не «книги литовския печати», а «Кіевскія Новыя Книги».

Але ж також маємо зазначити, що, при значних відмінностях українського православ’я, у православ’ї як такому вже певною мірою закладені внутрішні механізми омологації, тоді як у західному християнстві, навпаки, — механізми диференціації. Ці механізми диференціації на Заході побудовані зокрема на дуалізмі влади Папи і королів. Між цими «двома мечами», вживаючи вислів Данте, точилася безперервна боротьба, яка постійно трансформувала Західну Європу, перемальовувала її внутрішні й зовнішні кордони. Але разом із тим ставила два важливі питання: що таке Європа — і якою має бути її внутрішня організація. Тож, з одного боку, поняття Європи постійно аналізувалося в аксіологічній площині — у вимірі цінностей. З другого — постійно ставилося питання про якість влади та її стосунки з суспільством. Також були глибші й послідовніші механізми секуляризації. Тому між добою Відродження та добою Просвітництва спостерігаємо колосальні зміни в самосвідомості Європи, потужний розвиток культури й науки, стрімку модернізацію ідей держави.

Натомість у православному світі має місце значно більша інертність та уніформність ідей. Адже західне християнство має екуменічну традицію і прив’язане до «завоювання душ», а не територій. Православ’я ж протиставляє інклюзивному універсалізму захисну ексклюзивність. А візантійський цезаропапізм («симфонія влади»!) насправді зумовлює жорсткий централізм та домінування політичної (світської) влади над релігійною.

Напередодні постання Російської імперії Київ знову стає однією з основних перешкод на шляху будування нової структури. Врахуймо також специфіку Російської імперії. Як вважає сучасний британський дослідник Джеффрі Госкінґ, на відміну від інших імперій російській процес побудови національної ідентичності (nation-building) збігся в часі з процесом імперської побудови (state-building, empire-building), тому сама російська нація ніби розчинилась у власному імперському вимірі6. Відтак імперська нація відчуває себе наднаціональним утворенням. Але при цьому, поглинаючи інші нації та релігії, ідентифікує себе з «рятівною місією» християнства. Водночас політична влада постійно спустошує церкву морально та інтелектуально, ослаблюючи її навіть матеріально та використовуючи її лише з прагматичною метою свого зміцнення та захисту.

Три дати символізують наростання загроз для України у формі поглинання: Переяславська рада 1654 р., Вічний мир між Польщею та Росією (коштом України) 1686 р. та поразка Мазепи в Полтавській битві 1709 р. Більше завжди мовиться про Переяславську раду та Полтавську битву — про ці події існує безмежна література. А от annus orribilis — жахливий 1686 рік — не має такого символічного значення. Одначе він і є переломним, оскільки призводить до переформатування як етно-культурного, так і релігійного простору України.

Київ терпить подвійну поразку. Для Московії реально Київ — усього лише фетиш, який не становить нічого сакрального. У торгах Росії з Річчю Посполитою Київ коштує Росії всього 146 тисяч рублів. А з Константинопольським патріархатом — 200 червінців та 120 соболиних шкурок. У результаті Росія легітимізує свою владу над Лівобережжям та Києвом7. Українська церква виводиться з канонічного простору Константинопольського патріархату і підпорядковується патріархату Московському. Це є епохальна подія, що знаменує переструктурування всього православного простору та демонтаж української церковної традиції. Забравши до себе провідних інтелектуалів (Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало різною мірою, але ефективно сприятимуть побудові імперії), Петро І розпочав свій наступ на українську культуру примусовим скороченням — з 2000 до 161 — кількості студентів Києво-Могилянської академiї. У 1709 р. вводиться обов’язкове цензурування українських книжок у Москві. У 1720 р. Петро видає указ про заборону друкування в Києві та Чернігові «книг, не согласных с великороссийскими печатями», тобто українською мовою. З церковних книг вилучаються українські тексти.

1721 р. Петро знищує патріархат, скасовуючи патріарше керівництво церквою, замінюючи його Святійшим правлячим синодом. Це фактично судово-цензурна інституція (керував нею оберпрокурор), яка закріпила цезаропапістський тип влади в Росії, додатково політизувала церкву, уйнявши їй будь-яку моральну автономію та інституційну самостійність9. Синодальний період тривав до 1917 р., а після революції знищення церкви набуло концепційного та цілеспрямованого характеру. Тому з цих дій Петра починається системне знищення суб’єктності України — і так само системна зненависть до будь-якого прояву її ідентичності. Власне, з 1654 р. і далі Україна переживає період, який Драгоманов назвав «Пропащий час»9.

І це знищення суб’єктності має досить софістикований характер. Адже європеїзація Росії саме й починається з України. Італійський славіст Ріккардо Піккйо називає рутенську європеїзацію першим — гуманітарним — етапом оксиденталізації Росії, після якого настає науково-технологічний, що матиме германський характер10. І ось тут зав’язується вузол парадоксів. Окремі діячі української культури, які сприяють побудові російської імперії, вносять у цей процес певні європейські практики і традиції. Але вони ж і допомагають експансії російської ідеології в українському культурному просторі. Власне, доводиться визнати, що навіть із формулою «триединый русский народ» Росії допомогли українці, а найперше — Феофан Прокопович. А політизована церква зробила цей нерівний обмін фатальним для України.

Внаслідок цього інтелектуальний і політичний світ України розколюється, даючи змогу його ворогам оперувати пропагандистськими, по суті, категоріями для поділу цього світу на «правильних» і «неправильних» українців. Фактично Петро поклав початок дзеркальній протилежності двох ідентичностей та маніхейському дуалізму інтерпретації цієї протилежності. «Правильні» українці в російській оптиці — це українці, які демонстративно відкинули свою ідентичність на користь російської, а «неправильні» — «мазепинці», «сепаратисти», а отже, «юди», бо ж «зрадили» сакралізованого імператора і «святу Русь». У межах цієї парадигми артикулюється і протиставлення Богдана Хмельницького та Івана Мазепи — знову таки, «правильного» та «неправильного» гетьманів, — а це є брутальним спотворенням як самих цих державників, так і їхніх ідей та створених ними історичних контекстів.

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»


1 Ю. Афанасьев. Опасная Россия. Традиции самовластья сегодня. Москва: Московский Государственный Гуманитарный университет, 2001. Сс. 64-66.

2 В. Литвинов. «Католицька Русь» (Внесок українців католицького віросповідання в духовну культуру України XVI ст.): Історико-філософський нарис. Київ: Український Центр духовної культури, 2005.

3 S. Graciotti. Mosca Terza Roma // F. Cardini (a cura di). La Citta e il Sacro. Milano: Garzanti-Scheiwiller, 1994. Pp. 243-268.

4 R. Dahrendorf. I difficili confini della liberale Europa // «La Repubblica», https://www.repubblica.it/online/dossier/ralf/ralf/ralf.html (1/05/1999). Див. також: J. Axer (red.). Lacina jako jezyk elit. Warszawa: OBTA, 2004.

5 А. А. Булычев. История одной политической кампании ХVII века. Законодательные акты второй половины 1620-х годов о запрете свободного распространения «литовских» печатных и рукописных книг в России. Москва: Издательський дом «Языки славянской культуры», 2017.

6 G. Hosking. Russia: People and Empire, 1552-1917. Cambridge (MA): Harvard University Press, 1997. Р. XIX.

7 Це вже відбувається в 1710 р., коли Варшавський сейм ратифікував Вічний мир, — саме в рік, коли відчайдушний автономіст Пилип Орлик написав Бандерську Конституцію.

8 Ставлення Петра до церкви ілюструє той факт, що протягом майже тридцяти років Петро влаштовував так званий «Сумасброднейший, всешутейший и всепьянейший собор» — практично оргії, якими він висміював церковну ієрархію та роль церкви в суспільстві. Див.: Л. А. Трахтенберг. Сумасброднейший, всешутейший и всепьянейший собор // А. Я. Гуревич (гл. ред.). Одиссей: Человек в истории. Москва: Наука, 2005. Сс. 89-118 (http://ec-dejavu.ru/v-2/Vseshut_sobor.html).

9 М. Драгоманов. Пропащий час. Українці під Московським царством 1654-1876 рр. Київ: Центр навчальної літератури, 2019.

10 R. Picchio. Storia della civilta letteraria russa. Firenze; Milano: Sansoni — Edizioni Accademia, 1968. Vol. I. Р. 190.

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА, (Римський університет «Сап’єнца»)
Газета: 
Рубрика: