Щасливий той, хто в чорні дні збереже чистоту серця.
Шарль Де Костер, бельгійський письменник

Корона чи «ярлик»?-2

11 серпня, 2017 - 10:30
ВОЛЬТЕР, НАЙБІЛЬШ ЗНАМЕНИТИЙ МИСЛИТЕЛЬ ЄВРОПИ ХVIII СТ., ПИСАВ ПРО УКРАЇНУ ТАК: «ВОНА ЗАВЖДИ ПРАГНУЛА БУТИ ВІЛЬНОЮ; АЛЕ, БУДУЧИ ОТОЧЕНОЮ МОСКОВІЄЮ, ТУРЕЧЧИНОЮ ТА ПОЛЬЩЕЮ, БУЛА ЗМУШЕНА ШУКАТИ СОБІ ПОКРОВИТЕЛЯ СЕРЕД ОДНІЄЇ З ЦИХ ТРЬОХ ДЕРЖАВ»

Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 135-136

Але, як це не раз вже траплялося в історії людства, нащадки та діти не завжди бувають вдячними не тільки своїм рідним і хрещеним батькам, а й духовно-культурним наставникам та вихователям. Так і цей прогресивний для розвитку світової цивілізації внесок Києва мав для його власної державності трагічні історичні наслідки...

Хрестоносці у 1204 році під час руйнування та пограбування міста Святого Костянтина, очевидно, не брали до уваги, що засновник Константинополя був першим християнським імператором, який  зробив християнство світовою державною релігією. Своїм ударом у спину першій християнській імперії вони прискорили процес ії руйнації, що сприяло у подальшому захопленню Константинополя турками-османами та, відповідно, поширенню ісламської релігії в Європі.

Син Великого князя Київського Юрія Довгорукого та половецької княжни — удільний князь Володимиро-Суздальської землі Андрій Боголюбський — також не взяв до уваги того, що без цивілізаційної ролі Києва не було б і християнських міст та зародків європейської культури в Ростові (місто засновано 862 року, перша християнська єпархія створена Київською метрополією в 991 році), у Володимирі (заснований Великим князем Київським Володимиром Мономахом у 1108 році) та в Суздалі (вперше згадується в літопису під 1024 роком). А без цих міст не було би й Москви (перша літописна згадка у 1147 році, вперше відокремлено як окремий уділ у складі Володимиро-Суздальського князівства у 1236 році)...

Руйнацію метрополії імперії Рюриковичів — Русі — князь Андрій Боголюбський (Боголюбов — назва його родового містечка) розпочав у 1155 році. У тому році він викрав із жіночого монастиря у місті Вишгород, що під Києвом, ікону Святої Богородиці та втік із нею без дозволу свого батька — Великого князя Київського Юрія Долгорукого — до Володимира на Клязьмі. Згідно з легендою, ця ікона була писана ще Святим Лукою та привезена до Києва Рюриковичами із Константинополя. Після перевезення ця ікона, уже під назвою чудотворної ікони «Володимирської Божої Матері», стала вважатися спочатку найбільшою «московською», а згодом — найбільшою «російською святинею»...

Для того, щоб зрозуміти значення християнських святинь для середньовічних монархів того часу, згадаємо приклад із посольством короля франків Генріха Першого до Києва у 1048 — 1049 роках. Згідно із французькою хронікою, єпископ Роже де Шалон — керівник цього посольства — на прохання архієпископа, настоятеля Реймського собору, в якому відбувалися коронації майже усіх французьких королів, мав спеціальну розмову в Києві з «королем Георгом» (ім’я, яке, як ми уже згадували, Ярослав Мудрий отримав при хрещенні) — стосовно долі мощей Святого Клемента.

Там же містився звіт про розмову із «королем Русі» та зазначено, що частини мощей Святого Клемента та його учня Фіви, дійсно, зберігаються (на той час) і шануються у столиці «його королівства» — місті Києві. Єпископ Роже де Шалон мав особисту змогу їх оглянути. Мощі були привезені з Херсонеса до Києва батьком Ярослава Мудрого — Великим князем Київським та хрестителем Русі Володимиром Святим та зберігалися у ті часи в Києві — в Десятинній церкві...

Князь Андрій не зупинився тільки на  крадіжці ікони Святої Богородиці. У 1160 році він зробив першу невдалу спробу створення на власних землях нової метрополії — імперії. Із другої спроби, 12 березня 1169 року, «син землі суздальської» у союзі з кочовими племенами половців взяв приступом, зруйнував та пограбував стародавній Київ. Після цього він проголосив себе Великим князем та заявив про перенесення столиці Великого князівства із Києва до Суздаля.

Із літописних джерел відомо, що декілька днів «суздальці», «половці» та «смоленчани» жорстоко грабували та палили «матір міст руських». Велика кількість киян була взята у полон та відведена у рабство. Із більш ніж 400 київських монастирів та церков були забрані та вивезені не лише коштовності, а й ікони, дзвони та ризи. Головний Митрополичій храм Руської церкви — Софійський собор, в якому знаходилася відома бібліотека Ярослава Мудрого, був також уперше жорстоко пограбований. Азіатська материнська складова кочівника-половця, очевидно, перемогла у крові князя Андрія над європейською батьківською.

Міжусобиці між князями з роду Рюриковичей, як і у багатьох інших монарших династіях Європи того часу, не були історичним феноменом, вони відбувалися і раніше. Але при цьому не руйнувалися основи системи європейського традиційного права, які вже почали складатися і на Русі. Приклад — «Руська правда» Ярослава Мудрого. Дії князя Андрія призвели до того, що наступний перший правовий збірник Московської держави з’явиться у ній  майже через п’ятсот років — тільки у 1649 році — у вигляді «Соборного уложення» царя Олексія Михайловича Романова. А ядро державної території Московії, що сформується до ХVI століття, перебуватиме декілька століть осторонь світових торговельних шляхів.

 «... До того часу (захоплення Києва у 1169 році. — Авт.) звання старшого великого князя було неподільно пов’язано із володінням ним київським столом. Князь, якого визнавали старшим серед родичів, за звичаєм, сідав у Києві. Князь, який сидів у Києві, за звичаєм, визнавався старшим серед родичів. Таким був порядок. Андрій уперше відділив старшинство від місця. Примусивши себе визнати великим князем усієї Руської землі, він не залишив своєї Суздальської волості й не поїхав до Києва сісти на стіл своїх батька та діда. Таким чином, княже старшинство, відірвавшись від місця, получило особисте значення... вийшло з кола руських областей, якими володіють по старшинству...» (В. Ключевский «Курс русской истории», лекция 18).

Цій руйнівній, орієнтованій на Схід та азійській, по своїй суті, державотворчій політиці князя Андрія Боголюбського протистояла у ті часи інша, західно орієнтована та європейська державотворча  політика князя Романа Мстиславовича. Його батько — Мстислав Ізяславич — був також Рюрикович, а у 1167 році був  Великим князем Київським. Невдовзі, після погрому Києва Андрієм Боголюбським, він помер у 1170 році. 

Після цих подій його син — князь Роман Мстиславович — об’єднав на Заході землі Волині та Галичини, створивши Галицько-Волинське князівство. У 1200 році він уже контролював більшу частину земель нинішньої Правобережної України та запропонував власний проект збереження єдності та подальшого облаштування імперії Русі зі столицею в Києві. Ось цей проект:

«... Ви, браття, знаєте, що в Києві є найголовніший престол у Руській землі, й належить княжити на ньому найстаршому і найрозумнішому серед братії, щоб міг добре керувати й землю Руську всюди боронити й утримувати порядок серед братії, щоб не ображав один одного і не нападав на чужу волость. А се нині бачим, що не те робиться: нападають молодші та невмілі, котрі не можуть землю утримати і серед братії лад встановити, а й навіть себе оборонити. Через те виникає війна серед братії, приводять поганих і гублять землю Руську і забирають землі в братів, які їм дуже хочеться...

...Я же вам таке мовлю, якщо захочете, то коли князя Бог у Києві забере, нехай зійдуться до Києва місцеві князі — володимирський і чернігівський, і галицький, і смоленський, і полоцький, і рязанський, і подумавши, виберуть старішого і найбільш гідного мужа собі й затвердять хресним цілуванням, як у інших землях розумно робиться. Молодших князів при цьому не треба, нехай послухають цих головних. І коли князь великий в Руську землю буде обраний, має собі найстаршого сина лишати в своїй вотчині, а молодшим поділити або там, або в Руській землі від Горині й за Дніпро, оскільки міста там здавен тягнуться до Києва. А якщо хтось із братії позаздрить іншому і наскочить на чужу волость, великий князь має судити із місцевими князями й помирити їх. А якщо на кого підуть війною половці, або угри, або ляхи, або якийсь інший народ, і сам князь оборонити не зможе, а лише князь великий, то він, зв’язавшись із братією, місцевими князями, нехай пошле допомогу від усієї землі Руської, скільки потрібно.

А щоб місцеві князі не дрібнилися, то не можна волості між синами ділити, але віддати стіл після себе одному старшому зі своєю волостю. Меншим же дати на покорм по місту або по селу. І вони мусять ходити під рукою старшого брата. Якщо немає в когось сина, тоді віддати рідному братові. Якщо нема брата рідного, тоді дати старішому в його роді, аби руська сила не дрібнилася. Разом добре: коли небагато князів у Руській землі було і старішого слухали, тоді всі навколишні боялися й шанували і не сміли воювати, як бачимо нині. І якщо вам любо, то зійдемося до Києва і, подумавши, встановимо закон...» (В. Татищев «История Российская»).

...Цей проект можна вважати яскравою пам’яткою політичної думки наших далеких предків. Якби вдалося реалізувати його, відцентрові тенденції на Русі були би блоковані.

На жаль, проект так і не вдалося реалізувати. Проти нього виступив могутній володимиро-суздальський князь Всеволод Велике Гніздо. Не знайшов він підтримки і серед інших руських князів. Невдовзі після висунення цього проекту князь Роман загинув. Сталося це в 1205 році (ймовірно, 19 червня) неподалік польського міста Сандомира в місцині під назвою Завихвост.

Син же Романа Мстиславича — Данило Романович Галицький, став королем — єдиним із роду Рюриковичів, який отримав корону і цей європейський титул від Папи Римського. Нащадки ж князя Андрія Боголюбського та інших Володимиро-Суздальських князів, починаючи із середини ХVIII століття, будуть отримувати ярлики  на княжіння у своїх землях від імені хана та збирати із своїх підданих данину для татаро-монголів ...

Що ж стосується сучасності, то усіх, хто вважає «штучною» назву «Українська держава», включно із прихильниками останнього Кремлівського проекту «Малоросія», можемо лише направити до незалежного експерта ХVIII століття. Ці рядки були написані Великим Французом у часи, коли в Європі ще не зовсім засвоїлася нова назва Московії — «Росія». А листування із автором цих рядків — Вольтером — було честю для імператриці Катерини Другої, «прихильниці» терміну «Малоросія», яка сама вважала себе його «учиницєю».

«...Україна завжди прагнула бути вільною; але, будучи оточеною Московією, Туреччиною та Польщею, вона була змушена шукати собі покровителя серед однієї з цих трьох держав. Вона спочатку піддалася під протекторат Польщі, яка поводилася із нею більш, ніж як із залежною; після цього вона звернулась до Московії, яка управляла нею, як рабом, настільки, як це могла. На початку українці насолоджувалися  привілеєм обирати собі принца під ім’ям гетьмана, але невдовзі вони були позбавлені цього права, та їх гетьмана почав призначати московській двір...» (Вольтер: «Історія Карла XII»/Histoire de Charles XII, 1730).

Підсумовуючи, зазначимо, що причини перерванного у часі — спочатку в ХІІ—ХІІІ століттях, а потім у ХVII-му та XX-му — еволюційного розвитку європейської демократії в Україні-Русі мають бути предметом пильного вивчення для сучасної України. Історія свідчить, що без власної, по-європейськи освіченої, висококультурної української політичної еліти, відновлення власної аристократії національного духу Україні важко сподіватися на майбутнє. Як знати, можливо, Україні доведеться ще раз складати іспит з історії і відновити в себе або корону Руського королівства, або гетьманську булаву...

Ігор СМЕШКО, доктор технічних наук, професор
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments