Безлад не створює порядку. Якщо око зодчого — хаос, будівля буде Вавилонською вежею.
Віктор Гюго, французький письменник

Короткі спалахи пам’яті буття

Вацлав Гавел: на останньому самодопиті. До 80-річчя від дня народження
4 жовтня, 2016 - 14:03
ФОТО RADIO.CZ

На улюбленому хуторі Градечку після тринадцятилітнього перебування на найвищій політичній посаді Вацлав Гавел у жаданій самотині згадував, писав, уявляв…

Згадував і дивувався, з того як йому судилося історією ініціювати розпуск колосальної військової потуги Варшавський договір — цей «владний інструмент радянської гегемонії».

Згадував і уявляв, як він, зовсім не пристосований до військової служби солдат у касці, з повним бойовим спорядженням, з автоматом, противогазом і паперовою коробкою з бойовими патронами, на велосипеді без шин вирушав на західний кордон Чехословаччини на навчання з оборони комуністичного світу від агресивного блоку НАТО.

Хіба юний  Вацлав міг тоді хоча б на мить уявити, що через тридцять три роки він, колишній «зацькований і смішний солдат інженерних військ» Варшавського договору, влітку 1991 року в Празі як представник головуючої країни повідомить світові, що на останньому саміті Варшавського договору цей військовий союз розпущено.

Таких історично значимих подій в житті драматурга, есеїста, мислителя, громадського і політичного діяча, найвідомішого дисидента в Центральній Європі було чимало. І про історично значимі події і про звичайні, суто приватні справи, і про свою творчість та про друзів, колег, недругів і опонентів, про рідних людей і про видатних політичних діячів, як своїх, чеських, так і світових, згадує, роздумує цей «вічний порушник спокою», «майже як Дон Кіхот і вічний мрійник», який «завжди бореться за якісь ідеали» («У мене репутація вічного бунтаря і протестанта») в оригінальній книзі-сповіді, книзі-допиті, книзі-розмові із самим собою під назвою «Прошу коротко».

Справді, пише-згадує Вацлав Гавел коротко, уривками, своєрідними спалахами-блискавками висвітлює пам’ять буття, вивільняючи сповідально із присмерку минулих літ все те, що пережив, заради чого боровся, що обстоював, де програв і де вигравав, у кому розчарувався і кому завдячує за допомогу, моральну підтримку, врешті решт, за продовження його життя. І справді, було що пригадувати, до чого слід було повертатися в спогадах, заради чого навіть варто було ризикувати життям.

Ця книга – передусім чесне, доскіпливе і сповідальне осмислення на порозі вічності самого себе — політика, митця, мислителя, невпевненої, як він сам себе оцінює, людини, лякливої, майже невротичної, водночас впевненої в собі і впевненої у своїх справах, врівноваженої, спокійно розважливої, наполегливої… Такий критичний самоаналіз Вацлав Гавел здійснював ще у «Листах до Ольги» — філософських листах до дружини з ув’язнення та в книзі «Заочний допит» і завершив книгою «Прошу коротко», в якій детально висвітлив історично значимі і суто особисті, навіть побутові факти, події і ситуації свого життя.

І хоча ця книга є розмовою Вацлава Гавела із журналістом Карелом Гвіждялою, запитання якого він часто редагував — уточнював, видозмінював по-своєму, упорядковував, проте її, цю книгу, слід вважати індивідуальним творчим явищем. Вацлав Гавел вмонтував в неї своєрідний малий щоденник Президента Чеської Республіки — різного роду директиви, прохання, доручення, міркування, враження, які збереглися в його комп’ютері з початкових років свого урядування до кінця президенства в році 2003ому.

Вацлав Гавел — останній Президент Чехословацької Соціалістичної Республіки, обраний відкритим голосуванням Федеральними зборами ЧССР 29 грудня 1989 року, який склав повноваження Президента Чехословаччини у липні 1992 року і в цьому ж році був обраний Президентом Чеської Республіки. Майже 13 років пробув цей лідер Оксамитової революції, дисидент із п’ятирічним тюремним стажем, драматург європейської і світової слави в Празькому Граді. Завдяки записам у маленькому комп’ютері, які Президент Чеської Республіки робив переважно у вікенди, хоча ці суботньо-недільні дні важко назвати вихідними, нам відкривається інтенсивно ділова,  бурхлива кухня, в якій часто поспіхом готувалися різноманітні політичні страви. Головне, що вражає в цих записах, це намагання «говорити правду» собі і людям, а це непросто, це надзвичайно складно в політико-державній діяльності. До того ж Гавел морально не переносив конфліктів, намагався уникати конфронтації, тоді як драматичні історичні події вимушували повсякчасно сперечатися, обстоювати свою позицію, частіше сваритися, ніж миритися. Проте він прагнув об’єднувати людей, а для цього доводилося багато часу віддавати зустрічам із опонентами, розмовам, переговорам, шукати способи перетворення спільної позиції в спільну дію.

Ще в 1981 році він напише есей «Політика і совість», у якому роздумує над сутністю політичного життя та над політикою як практичною мораллю, як засобом служіння правді. Вацлав Гавел категорично виступає проти політики як технології влади і маніпуляції нею задля досягнення мети. Він обстоює «аполітичну політику», тобто таку, яка керується гуманними критеріями і спрямована на турботу про ближнього.

Не випадково Вацлав Гавел вмонтував у текст своєї книги такі, здавалось, не значимі, суто побутового змісту нагадування собі фрази про потребу взяти для зрошування довший шланг, чи про запальничку, яку необхідно відремонтувати та заправити, чи про щуку з Ланів, яку просить добре запекти… Ці фрази-повтори акцентують нашу увагу на особливостях характеру автора, на його звичках, уподобаннях. А скільки уваги приділяв Президент Чеської Республіки відновленню і реставрації Празького Граду, цим замково-естетичним справам!

Як письменник-гуманіст, Вацлав Гавел роздумував передусім над тим, як політику не перетворити в якийсь «технократичний саморух», як зберігати моральні засади в умовах тоталітарного режиму, творити таку політику, яка виходить із серця. Іноді йому здається, що він, автор популярних п’єс-абсурдів, мимоволі стає героєм якоїсь грандіозної історичної абсурдної п’єси і йому доводиться грати цю абсурдну політичну роль, якої він насправді не жадав. Тому Вацлав Гавел часто замислюється над таким феноменом, як поклоніння мас йому як національному героєві, мученику, лідерові Оксамитової революції та зрештою президентові-філософу. Цей, як йому здавалося, абсурд політичної долі він і намагається осмислити, пізнати логіку свого драматичного життя, яке так вулканічно розбурхало поверхню історичного буття його країни і усієї Європи. І головне, глибше пізнати себе, вірніше, самокритичним аналізом своєї діяльності та особистого життя, своїх сумнівів, тривог, переживань, візій, розчарувань і сподівань своєрідно обґрунтувати ту самооцінку, яку він свого часу подав читачеві: «Я — раціональний систематизатор, любитель закону і порядку, дисциплінований і надійний, іноді навіть бюрократично педантичний — і одночасно я — людина занадто чутлива, навіть трохи сентиментальна, яку здавна притягує все таємниче, магічне, ірраціональне, незрозуміле, гротескне і абсурдне, що виходить за рамки правил та ставить їх під сумнів».

Ця книга-самодопит розпочинається з поїздки з дружиною Дагмар-Дашею до Сполучених Штатів Америки в надії творчо попрацювати. Минуло два роки від того дня, як він полишив назавжди Празький Град. З’явилася можливість самокритично озирнутися на минуле, використовуючи запитання майстра з дистанційних допитів Карела Гвіждяли, задля остаточної оцінки як своїх політичних дій, президентських рішень, так і діяльності своїх колег, переважно таких же, як і він, представників покоління, так чи інакше здеформованого комунізмом. Себе вважав, як і своїх наступників на посаді президента Чеської Республіки Вацлава Клауса і Мілоша Земана, головними персонажами довгого етапу чеського посткомунізму. То ж не випадково цей «вічний опозиціонер» після свого президенства залишався, як він признається, «у постійній прихованій опозиції до нинішньої чеської політики та її моралі». Водночас Гавел зізнається, що він «не якась жива легенда або казковий принц, а землянин, який — як і всі інші — залишає на своєму життєвому шляху багато невдач, хиб і помилок».

Вражають емоційні, душевно чутливі прояснення Гавелом обставин особистого життя, зокрема, хвороб, які переслідували його ще з часів першого ув’язнення, операцій, особливо з видалення в 1996 р. злоякісної пухлини на легені. Цей 1996 рік був надзвичайно важкий і в морально-психологічному плані. 27 січня 1996 року помирає найдорожча йому людина — дружина Ольга, з якою він щасливо прожив 32 роки. І в тому ж році допомогла врятувати важкохворого Гавела Даша Вешкрнова, з якою Президент Чеської Республіки 4 січня 1997 р. одружиться і проживе в добрі та злагоді всі наступні роки життя. До смерті в грудні 2011-го. Проживе багато в чому завдяки її любовній турботі про нього, хворобливого, постійно зайнятого, виснаженого обов’язками, клопотаннями, запрошеннями, візитами, несподіваними втратами свідомості, травмами, фібриляцією серця, сумнівами, самокритикою…

То ж не випадково Вацлав Гавел завершує цю книгу-сповідь словами вдячності своїй дружині: «Дорога Дашо, я дякую тобі, що тягар років, протягом яких я це писав, ти вірно несла зі мною. Але чи це був насправді лише тягар? Чи не було це також захоплюючим, зворушливим, піднесеним та іноді веселим?».

Екс-президент Чехії і в США, а згодом і в Градечку багато роздумує над тим, чому, з яких спонук, у яких обставинах він зробив той чи інший крок, до яких наслідків для країни призвели ті чи інші політичні похибки, як це відобразилося на іміджі держави…

Його роздуми, аналітичні екскурси в дисидентське і президентське минуле, його самокритичні інвективи спрямовані як на пошуки-віднайдення чи навіть відродження себе самого, тодішнього, часів Празької весни, співзасновника та одного із перших пропагандистів громадянської ініціативи із захисту прав людини «Хартія’77», так і на майбутнє рідної Чехії, Європи і світу.

Вацлав Гавел пояснює, чому деякі журналісти називали його «утопістом, мрійником, ідеалістом», бо далеко не всі, навіть люди із найближчого оточення, не розуміли, а то й не сприймали одну із важливих складових його засадничого ідеалу: головне, яка духовна та моральна величина політика і державного діяча.

І справді, Вацлав Гавел за його ж власним визнанням, був «дуже особливим і цілком нетиповим явищем, яке могло з’явитися, мабуть, лише в революційній ситуації…» Передусім, Президентові Чехії була притаманна мистецька неформальність, хвороблива нехіть до конфронтації («Я — миролюбна людина…»), прагнення бачити в політиці й естетичну сторону, несприйняття технокритичної, духовно обмеженої, матеріалістично політичної влади. У першому президентському новорічному виступі Вацлав Гавел опише в мріях нову чеську державу, сподіваючись, що це буде духовна держава. Згодом буде не раз жалкувати, що в переліку запланованих державобудівничих завдань не визначався такий стратегічний напрям, як духовність. Постійно перебував у тривожному осмисленні наслідків для чеського суспільства і для людства взагалі динамічної глобалізації, яка розмиває національну ідентичність, спустошує культурне обличчя націй, продукує уніфікацію і стандартизацію, формує споживацьку техногенну цивілізацію. Гавел передбачав назріваючу духовну кризу сучасної цивілізації, застерігав людство від «моральної корозії», яка роз’їдає національні організми. Не випадково його називали «антиглобалістом», оскільки він традиційно виступав із критикою багатьох аспектів глобалізації, зокрема, боровся проти цивілізаційного диктату наднаціональних корпорацій. Його тривожило виростання нової глобальної субкультури — фінансово-промислової цивілізації.

«Сьогоднішній Європейський Союз здається мені страшенно технократичним та матеріалістичним», — із прикрістю засвідчить Вацлав Гавел, сподіваючись, що Євросоюз стане «прикладом винахідливого та прорахованого поводження з власними традиціями, власною культурою, власним ландшафтом, власними ресурсами».

Бездуховний цивілізаційний тиск уніфікації, уподібнення, вважає Гавел, є «великою загрозою для усіх унікальностей», тому дуже важливо не втрачати національну ідентичність, свою національну унікальність в уніфікованому європейському середовищі. І хоча Вацлав Гавел із болем зауважує, як «Європейський Союз втрачає свій духовний вимір», проте не сумнівається, що Європа могла б бути «натхненням», гармонійним культурним організмом  зі своєю системою збережених і розвинутих духовних і культурних цінностей.

Передусім у ціннісному сенсі Україна належить до Європи, наголосив В.Гавел під час державного візиту до України 30 червня — 2 липня 1997 р., бо це «країна цілковито європейська не тільки географічно, а й усією своєю віковою історією і шкалою цінностей... типом політичної культури... волею до внутрішньополітичного діалогу і своїми намаганнями розвивати громадянське суспільство»  . До речі, під час перебування в Україні з державним візитом Вацлав Гавел переглянув у Київському театрі «Сузір’я» постановку своєї п’єси «Аудієнція», яку здійснив народний артист України Олексій Кужельний.

Нині в Україні триває «Рік Гавела», з нагоди якого на камерній сцені Національного театру ім. І.Франка відбулася прем’єра трагікомедії Вацлава Гавела «Санація». Поставив цю п’єсу чеський режисер Бржетіслав Рихлік. Під час гастролей в Празі авторського авангардного театру із Брно актор цього невеличкого творчого колективу Бржетіслав Рихлік познайомився із звільненим із тюрми під домашній арешт драматургом, звинуваченим у «замаху на інтереси республіки» і з того часу вони, правда, рідко, але спілкувалися. 

У своїх роздумах про Україну і ширше — про країни, які з’явилися після повалення комунізму, Вацлав Гавел наголошує на одній чи не найважливішій тенденції: на зрощенні в певній перехідній фазі економічної сили із силою політичного та медійного, внаслідок чого виникає мафіозний капіталізм, мафіозна демократія. Гавел прозірливо передбачив виникнення в країнах колишнього радянського блоку різних форм посткомунізму, проти яких нові генерації в той чи інший спосіб починають боротися. Він зробив особливий акцент на українській Помаранчевій революції, якою Україна остаточно ствердила, що ціннісно і географічно належить до Європи.

Інша справа — Росія, критичний погляд на її минуле і сучасне в Гавела завжди був прицільно аналітичним. І це зрозуміло, адже Росія в минулому і в наші дні «спричинила, зауважує Гавел, великі муки багатьох народів і пізніше цілого світу» через те, «що ніколи точно не знала, де вона починається, а де закінчується».

Згадаймо: після виборів до Державної Думи РФ в грудні 2011 р. Вацлав Гавел надрукував в російській «Новой газете» свої міркування про тогочасну Росію. Згодом,  вже після його смерті цей текст стали називати «Заповітом Росії».

«Найжорстокішим із усіх відомих форм посткомунізму» визначив Вацлав Гавел режим Путіна, вважаючи його комбінацією старих — великодержавно імперських, комуністичних — стереотипів і нового бізнес-мафіозного середовища. Отож, цей режим, який подається народам Російської Федерації «під виглядом демократії, ніякою демократією не є».

Багато в чому завдяки ініціативі Гавела та зусиллям багатьох відомих політичних і громадських діячів Європи було відмінено вручення в 2011 році щорічної премії «Квадрига» тодішньому російському прем’єр-міністрові Володимиру Путіну.

І коли 18 грудня 2011 року в своєму будинку в Градечку Вацлав Гавел відійшов у вічність, ні президент Д.Медведєв, ні голова уряду В.Путін не висловили особисто співчуття. Про що це свідчило? Про те, що путінський режим не сприймав принципової євроцентристської позиції та цінностей, які обстоював один із найвидатніших в новітній історії політичних діячів Європи. Адже Вацлав Гавел застерігав Європейський Союз, наче передбачаючи агресивне вторгнення путінської Росії в Україну — анексію Криму, неприховане військове загарбання частини Сходу України, від «руху назустріч злу», бо ніхто «досі ще ніколи не схилив зло до поступків чи олюднення...» Він звертав увагу Європейського Союзу на притаманну йому стару європейську хворобу — «схильність до компромісу зі злом, примружування очей на диктатури, політику умиротворення чи навіть рух назустріч тоталітарним системам, який диктують економічні інтереси». Але, застерігає Гавел, коли тоталітарний режим відчує цю слабкість Європи, переконається, що не буде рішучого спротиву його злодіянням і почне агресивно реалізовувати свої плани, тоді Європейському Союзу доведеться «заплатити нескінченно більшу ціну, ніж складали можливі витрати, пов’язані з непохитною позицією».

Як прозірливо висловився цей видатний політичний мислитель сучасності, хоча впродовж усього життя надавав перевагу мирним рішенням, домовленостям, компромісам і завжди мав імідж дуже миролюбної і толерантної  людини. Навіть у щоденних дрібницях намагався бути лагідним, добрим, співчутливим.

Не випадково в цій книзі раз у раз з’являється такий щоденниковий запис: «У комірчині, де є порохотяг, живе лише кажан. Як його вигнати? Жарівка викручена тому, аби його не будила і не дражнила...»

Але коли справа заходила на велику політику, зокрема, про силове втручання НАТО в Югославію Мілошевича, тут Вацлав Гавел рішучий прихильник застосування сили для захисту від зла. Він засуджує політику умиротворення агресора, бо переконаний, що «свободу і демократію потрібно боронити. І ще й — за необхідності — боронити силою».

...Радів, що нарешті покінчено з політичною діяльністю, тепер він, знаний у всьому світі політик і драматург, відомий публіцист, автор 17 п’єс, зможе усамітнитися в Градечку і буде писати. Та все настирніше і владніше його свідомість опановує думка про потребу приготуватися до останнього суду. Чи  не тому екс-президент і письменник все частіше втікає під різними приводами зі свого кабінету — втікає від самого себе і водночас повертається в розмислах до себе самого, колишнього і теперішнього, до всього того в його житті, що схвилювало поверхню буття. А буття, переконаний Вацлав Гавел, має пам’ять. Отже, він буде тут назавжди, десь тут буде його «скромна персона — дитина з буржуазної сім’ї, лаборант, солдат, працівник сцени, театральний актор, дисидент, в’язень, президент, пенсіонер, суспільний феномен і відлюдник, уявний герой і таємний боягуз...» Буде назавжди в пам’яті і свого народу, і того світу, який він, політик і філософ, намагався змінити, вдосконалити, згармонізувати, бо, признавався: «надзвичайно люблю гармонію, спокій, загальну згоду, мир і дружнє порозуміння усіх з усіма...»

Микола Жулинський, академік НАН України
Рубрика: