Країна, в якій починаються і не закінчуються Балкани
Спочатку було слово, і слово це було — Балкани. Територія, знана нам сьогодні під назвою Балканського півострова, не завжди носила таке імено. Але те географічне, історико-політичне, культурне поняття, той складний стереотип, який нині носимо в голові (від етнічних чисток, кривавих воєн — до запальної музики, смачної кухні й туристичної привабливості), початок свій бере саме зі слова, і слово це турецького походження. Адже балкан турецькою — лісиста гора чи гірське пасмо. Балканськими горами називається кряж, також відомий як Стара Планіна. Розташований він у Болгарії.
НЕ СХІД, А ПІВДЕНЬ
Почнімо з мапи, бо зазвичай вона може все пояснити найбільш об’єктивно. Скільки кілометрів між південною точкою Болгарії й Стамбулом (Константинополем, Царгородом)? Двісті. Саме це сусідство й визначало історію країни, колонізацію, раннє прийняття християнства, втрату незалежності на користь сильніших імперій, формування ментальності народу і геополітичний порядок денний.
Болгари часто — з приводу і без — люблять повторювати, що вони, їхня країна — міст між Сходом і Заходом, рубіж, на якому зустрічаються західна та східна культури, цивілізації. Знайомо, правда? Як і чимало народів Центрально-Східної Європи між Балтійським і Чорним морями, болгарська ментальність базується на концепті транзиту, поняття настільки маніпулятивного, що може набрати навіть месіанського значення: мовляв, це ми стали жертвою османських мусульман, це наші поневіряння під ворожим ярмом врятували західне християнство від подальшої експансії Порти... Саме цей національний міф, саме ця ідеологема рухали Болгарією протягом століть, продовжуючи відігравати важливу роль і донині, позаяк палке бажання вестернізуватися, стати Заходом можливе лише за умови, коли сильно відштовхуєшся ногами від твердого ґрунту Сходу. Як поняття географічне, Європа має Північ, Південь, Захід і Схід, але політично проблема полягає в тому, що ніхто в ній не хоче бути Сходом. «Міст між Сходом і Заходом» народами нашої частини світу розглядається як щось проміжне, як уже пройдені півшляху в єдино бажаному напрямку — на Захід.
Як і чимало національних міфологем, згаданий «міст» частково є фальшивкою, покликаною пояснити пережиті в минулому трагедії й обґрунтувати неминучість світлого майбутнього. Схема виглядає приблизно так: все зло береться зі Сходу, але ось настав сприятливий історичний момент, тож ми йдемо на Захід по добробут і розквіт. На відміну від стереотипів, мапа показує нам правду: Болгарія не є країною між Сходом і Заходом. Бо ж хіба Заходом можна вважати Сербію?
Болгарія є країною Півдня, і більшість її колишніх і сьогоденних проблем саме цим фактором визначаються. Стамбул, як уже було сказано, розташований за двісті кілометрів на південь від болгарського кордону, тоді як з Грецією Болгарія має довжелезний спільний кордон. Антична Греція, Римська імперія, Візантія, Оттоманська Порта — найбільші небезпеки, довговічна колонізація, значно сильніші вороги завжди чигали на Болгарію саме на Півдні. Це звідти прийшла сила, що зруйнувала найбільшу болгарську потугу всіх часів — Болгарське царство, яке простягалося далеко за Одесу на Сході, сягало Закарпаття на Півночі, Дубровника на Заході, а на Півдні підступало аж до Афін. З розташованої південніше Візантії до болгар прийшло християнство (864), а за кілька століть (1396) — окупація мусульманською імперією Османів.
У ЯРМІ
Найважливішою книжкою болгарської літератури є опублікований 1891 року роман Івана Вазова (1850 — 1921) «У ярмі». Титульна метафора влучно відображає уявлення болгар про п’ять століть, прожитих під османським пануванням. Взявши Константинополь і таким чином поклавши край існуванню Візантії, Оттоманська Порта почала ширитися в Європу, свого часу дійшовши аж до брам Відня. Але першими, природно, на її шляху були Балкани — підкорені раніше греки, а потім серби й болгари.
Попри розповсюджений нині негативний стереотип, Османська імперія не завжди була уособленням зла. Навпаки, у час свого розквіту це була одна з найрозвиненіших і (sic!) найдемократичніших держав у Європі. Британці й французи саме турецьку модель брали за зразок для своїх реформ податкової системи та війська. Величезна поліетнічна імперія, Оттоманська Порта не могла б існувати, якби її роздирали внутрішні конфлікти. Тому протягом перших кількох століть усім поневоленим народам було даровано певну (звичайно, обмежену) свободу: ісламізацію не проводили (турки навіть не знищували християнських церков, натомість існував податок на зведення нових), а з надзвичайно бідних регіонів (як, наприклад, Албанії чи Чорногорії) не стягували данину, обмежившись присягою місцевого володаря султану. Іншими словами, імперія Османа не була виключно турецькою, і піддані різних національностей могли зробити приголомшливу кар’єру — так, до прикладу, абсолютна більшість великих візирів (сьогодні б сказали — прем’єр-міністрів) не були тюркського походження.
СУЧАСНА МАПА БОЛГАРІЇ. КОРДОНИ ЦІЄЇ КРАЇНИ НЕОДНОРАЗОВО ЗМІНЮВАЛИСЯ ВПРОДОВЖ СТОЛІТЬ — БУЛИ ЧАСИ В СЕРЕДНЬОВІЧЧІ, КОЛИ БОЛГАРСЬКА ДЕРЖАВА ВОЛОДІЛА ЗНАЧНОЮ ЧАСТИНОЮ ТЕРЕНІВ НИНІШНІХ ГРЕЦІЇ, СЕРБІЇ, РУМУНІЇ, МАКЕДОНІЇ ТА ТУРЕЧЧИНИ
Ситуація змінилася, коли навколо Порти почали нарощувати потугу інші імперії, а Європа увійшла в добу індустріалізації й прискореного розвитку. Саме тоді Османську імперію почали називати «хворою людиною Європи», відсутність реформ, архаїчний уклад життя, цілий комплекс політичних та передусім економічних проблем стрімко вели колись потужну державу до краху. Разом із тим у поневолених народів починалося національне відродження, яке особливо бурхливо відбувалося в країнах, які зберегли в своїй пам’яті історію власної незалежності, — сербів і болгар. Серед останніх зростало невдоволення фактом, що їхня православна церква підпорядкована грецькій і мовою літургій того часу була грецька. Перші вчителі-просвітники йшли в народ, навчаючи дітей грамоти і розповідаючи у всіх сенсах затурканим селянам про їхнє болгарське коріння. Надзвичайно важливим фактором болгарського національного відродження була наявність багатих емігрантів-купців, які жили на Заході, потрапляли під вплив ідей «весни народів», що спонукало їх власним коштом підтримувати болгарський дух на Батьківщині: йшлося передусім про видання книжок, закупівлю Євангелій для церков, але також про надання молоді стипендій для навчання за кордоном. Таким чином виховувалася нова еліта, яка не тільки була готовою до визвольного повстання, а й отримала належні знання для управління молодою державою.
Всі ці обставини, разом зі зростанням потуги Російської імперії та її успіхами у війнах із Портою, обумовили зміни внутрішньої політики й толерантності в Османській державі. Тепер у Стамбулі слов’ян і православних почали сприймати потенційними колаборантами ворога, які — самостійно й за допомогою іноземних спонсорів — прагнули розвалити імперію зсередини. Зрештою, то було слушне спостереження. Й утиски не забарилися.
БАТАК, БОЛГАРСЬКА ГОЛГОФА
Імідж кровожерливих диких варварів, які утискають бідолашні християнські народи, османи заробили собі якраз за спроби посіяти страх серед райї — християнського населення Порти. І поворотною сторінкою в історії Оттоманської імперії стало маленьке болгарське село Батак. Колись почавши своє завоювання європейських колоній із Болгарії, тепер турки саме тут розпочали свою дорогу до краху.
У квітні 1876 року в різних регіонах Болгарії вибухнуло повстання проти турецької окупації. Розташоване в Родопах (Пловдивський санджак вілаєту Едірне) невеличке село Батак швидко опинилося під контролем революціонерів, і так само швидко розправитися з повстанцями вирушили турецькі війська. Зокрема, «відновити порядок» у віддаленому селі відправився аж восьмитисячний загін башибузуків — вояків мусульманського віросповідання, сумно відомих жорстокістю, відсутністю дисципліни й мародерством. Збройна боротьба тривала два дні, після чого зморені й менш численні селяни вирішили здатися. Їм було обіцяно прощення, але коли лідери повстанців вийшли на перемовини, башибузуки не дотримали слова. Те, що відбулося потім, змінило історію не лише Болгарії, а й усієї Оттоманської імперії.
Турецькі військові спочатку вибили зуби й виколупали очі сільському голові, а потім насадили живу людину на кіл і пекли на відритому вогні. Після цього вони сплюндрували село: всіх чоловіків убили, жінок зґвалтували і вбили, дітей, які сховалися у школі — спалили, всіх решту, хто встиг сховатися у церві св. Неділі — вбили й спалили разом із храмом. За різними підрахунками, того дня на той світ відправили від 2 до 13 тисяч християн. Ця страшна подія стала точкою неповернення не лише для самих болгар, а й для всієї Європи: уже 1876 року на місце трагедії прибули західні журналісти, які описали різанину для провідних газет того часу. Зрештою, болгари зненавиділи турків ще більше (на довгі покоління вперед, адже трагедія в Батаку стала одним із сюжетів уже згаданого роману Івана Вазова «У ярмі»).
Та різанина в глухому селі здійснила свій вплив і на Європу — з того часу політичні та інтелектуальні еліти Заходу почали сприймати визвольну боротьбу балканських народів не просто як громадянську внутрішньодержавну політичну сутичку, а як війну ісламу проти християнства. Пригадаймо, що описані події відбувалися в епоху романтизму, тож шокуючі репортажі впали в родючий ґрунт. Османську імперію почали зневажати в Європі, провідні ЗМІ того часу друкували карикатури на султана, зображаючи його із закривавленими іклами, а політики різних країн об’єдналися, щоб зупинити знущання з братів-християн. Такою ціною Болгарія здобула міжнародну підтримку і невдовзі взяла курс на повну незалежність.
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»
