Країна, в якій починаються і не закінчуються Балкани-2
(Закінчення. Початок читайте — «День» № 81–82 за 13 — 14 травня 2016 р.)
ВПІЗНАЙ У ВОРОГОВІ СЕБЕ
Слід розуміти, що навколо трагедії в селі Батак розпочався процес глорифікації, створення національного міфу, який ґрунтувався на щирій вірі в християнського Бога і муках, які болгарський народ пережив під турецькою владою. Подібні звірства відбувалися й в інших болгарських селах, а під час визвольних повстань сербів та греків також доходило до жахливих різанин, але саме Батак — «широко пропагований» у національній літературі та світовій пресі — став символом турецького гніту, нелюдських (месійних) страждань християнського народу та боротьби за державну незалежність.
Втім, це ще не означає, що болгари дуже відрізнялися від турків. Воєнні звірства були звичною справою на Балканах, а звичай відтинати ворогам голови й дарувати їх своїм володарям був поширений від Словенії до Румунії. Під час балканських воєн 1912 — 1913 рр. уже болгарські солдати влаштовували різанини (етнічні чистки) в Македонії, а 1923 р. болгарська політична опозиція звинуватила прем’єр-міністра Александра Стамболійського в підписанні некорисних мирних договорів і здійснила державний переворот, усунувши його від влади. І як думаєте, що православні болгари уже в ХХ столітті зробили іншому православному болгаринові? Кілька днів катували, відсікли руку, якою він підписував ті договори, а потім відрубали голову.
Йдеться про те, що у творенні національного міфу, яке відбувається під потужним впливом ментальності народу, повсякчас спрацьовує вибірковий принцип: наприклад, болгари відмовилися визнавати за Османською імперію будь-які позитивні дії (а таких було чимало), звинуватили її в усіх своїх бідах (що частково також правда) і поступово почали демонізувати турків та іслам, торуючи таким чином собі ментальну дорогу на Захід. Мовляв, вони такі страшні, уособлення зла, а ми зовсім інші! З цим можна погоджуватися чи ні, але дійсність виглядає так: минуле століття болгари прожили під знаком позірної вестернізації, заперечуючи те, що османська традиція є частково фундаментом і їхньої свідомості, ідентичності, суті.
ІСТОРИЧНИЙ ГЕРБ БОЛГАРСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. БУВ ОГОЛОШЕНИЙ ОФІЦІЙНИМ ПІСЛЯ ЗДОБУТТЯ КРАЇНОЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ВІД ОСМАНСЬКОЇ ІМПЕРІЇ 140 РОКІВ ТОМУ, ЗБЕРІГАВ СВІЙ СТАТУС І ВПРОДОВЖ ХХ СТОЛІТТЯ
«Турецьке» муляло очі болгарській владі й після Другої світової війни. Уже в 1970-х роках комуністична влада країни розпочала, так би мовити, процес «відродження», змусивши національну меншину помаків (ісламізовані болгари) змінювати свої прізвища й імена з турецьких на слов’янські. Офіційно це обґрунтовувалося таким чином, що за часів Османської імперії предків помаків було ісламізовано, тож настав слушний час відновити справедливість і повернутися до свого справжнього — слов’янського, ортодоксального, болгарського — коріння. Цього виявилося замало, і в другій половині вісімдесятих було розпочато процес «відродження» також місцевих турків, найбільшу національну меншину держави (10% від загальної кількості населення). Перейменовували навіть померлих: дітей-піонерів змушували на суботниках ходити на цвинтарі й збивати з нагробків турецькі імена, винищуючи таким чином сліди турецької присутності. З турками, яких було справді багато і які проживали компактно, цей процес уже не відбувався так легко (мітинги, сутички з поліцією, ба навіть теракти), тож 1989 року комуністичний вождь Тодор Живков фактично вигнав їх із країни. Майже треть турецької меншини — 360 тисяч людей — стали біженцями й емігрували в Туреччину.
ТЕПЕР НАРІКАТИ НІ НА КОГО
Після падіння комуністичного режиму права турків було відновлено, і частина з них навіть повернулися у свої болгарські домівки. Османська імперія давно відійшла в минуле, комуністична диктатура, яку можна вважати радянською окупацією, також була повалена, але виявилося, що збудувати нове життя не так просто — навіть без «ярма». Болгарія стала на шлях євроатлантичної інтеграції, й десятиліття тому стала членом НАТО і ЄС (хоча експерти стверджують, що значною мірою членство було здобуто «авансом» і завдяки стратегічному геополітичному розташуванню). Сьогодні це відкрита, сучасна, європейська країна, найгірші часи якої, здається, позаду.
Упродовж двох останніх десятиліть Болгарія долала проблеми, спільні для всього регіону Центрально-Східної Європи: нечесну приватизацію, перефарбування комуністичних еліт на демократичні, безробіття, корупцію на всіх рівнях, але мала місце також психологічна боротьба — з демонами і протиріччями у власній душі. Як і більшість народів, які називають себе «мостом між Сходом і Заходом», болгари часом намагаються бути більш «західними», аніж сам Захід; легковірно ставляться до обіцянок популістів, вимагають демократії, а потім тужать за «сильною рукою», вважають комунізм злом і водночас плекають за ним мазохістичну ностальгію; мріють про німецькі стандарти життя й водночас відкриті до російської — як слов’янської, православної — пропаганди.
Виклики, які сьогодні постають перед Болгарією, — серйозні та глобальні. Передусім — депопуляція, яка поряд із доволі напруженими відносинами з найбільшими національними меншинами (турки та роми) може становити реальну загрозу для країни. За оцінками американської аналітичної агенції Stratfor, до 2050 року населення цієї невеликої країни може скоротитися із 7,2 мільйона аж до 5,2 мільйона — це 28% населення, абсолютний європейський рекорд за депопуляцією; далі йдуть Україна й Румунія — із загрозливими показниками скорочення на 22%; не надто відстають Молдова (-20%), Латвія (-19%) та Литва (-17%). Звернімося знову до мапи: мінусові цифри спільні для всіх країн між Чорним і Балтійським морями, тож загалом негативні демографічні показники всієї Центрально-Східної Європи і тенденція до певної «поляризації» ЄС схиляють до думки, що в близькому майбутньому логіка доби згрупує ці держави в єдиний Балтійсько-Чорноморський союз.
А доки глобальні справи ще можуть зачекати, Болгарія намагається знайти шлях до внутрішнього порозуміння. Так, 2011 року Болгарська православна церква канонізувала жертв різанини в Батаку й таким чином опосередковано засудила дії турецьких душогубів. А в липні 2015-го болгарський суд постановив: нащадки перейменованих раніше і вже померлих турків можуть офіційно змінити імена своїх предків, і в цьому символічному жесті країна визнала власний злочин. Поволі, дуже поволі, але до болгарських політичних еліт і народу таки приходить усвідомлення, що ані уявний Схід не є причиною їхніх бід, ані уявний Захід не стане манною з неба. Покладатися можна лише на себе та своїх громадян — незалежно від віри і крові пращура в тринадцятому коліні. Зрештою, на болгарському гербі так і написано: «Съединението прави силата» — «Єдність творить силу».
