Молоді літа гетьмана Хмельницького: турецький і татарський досвід

Один із найвидатніших діячів козаччини першої чверті XVII ст. — П. Сагайдачний справив величезний вплив на суспільно-політичне життя тогочасної України. У його внутрішній і зовнішній політиці можна виділити два основні моменти. По-перше, Сагайдачний завжди виступав найпослідовнішим і найрішучішим захисником української православної церкви. За свідченням сучасників, він «обряд і релігію грецьку» увінчував «культом надзвичайно гарячим, більш ніж забобонним, і для тих, хто перейшов у лоно римської церкви, був він ворогом дуже завзятим і запеклим». Будучи гетьманом, Петро Конашевич разом з усім Військом Запорозьким вступив до створеного 1615 р. Київського Богоявленського братства, яке протистояло поширенню католицизму й уніатства в Києві та його окрузі. А 1620 р., коли Сагайдачний обіймав посаду козацького полковника, гетьман Яцько Бородавка доручив йому охороняти єрусалимського патріарха Феофана (Теофана), що повертався через українські землі з Москви на батьківщину. Сагайдачний блискуче скористався цією нагодою, щоб відновити в Україні церковну православну ієрархію, незадовго до цього ліквідовану поляками (з 1610 р. на всіх українських землях залишався один-єдиний православний єпископ — львівський владика Тисаровський). Полковник та його однодумці вмовляли патріарха висвятити для України вищих православних ієрархів. Після тривалих вагань (бо ж побоювався «короля і ляхів») Феофан восени 1620 р. та зимою 1621 р. висвятив ігумена Київського Михайлівського монастиря Іова Борецького на київського митрополита, а ще шість осіб — на православних єпископів.

По-друге, Сагайдачний належав до тих козацьких діячів, які були лояльними до Речі Посполитої та прагнули легальними політичними засобами добитися від її уряду визнання за козацтвом станових прав, аналогічних шляхетським. Він сподівався, що вірна служба Польській Короні дасть козакам змогу досягти своїх цілей. Такий політичний курс Петра Конашевича викликав невдоволення радикально настроєних козацьких кіл, які не вірили польському урядові й наполягали на застосуванні крайніх — аж до збройної боротьби — засобів впливу на нього. Саме через це козаки кілька разів скидали Сагайдачного з гетьманства, замінюючи його Дмитром Барабашем та Яцьком Бородавкою. Після того, як українське військо зробило Польщі чимало цінних послуг під час походу польсько-козацької армії 1618 р. на Москву, Сагайдачний сподівався, що Варшава піде назустріч проханням козаків. Однак, як показали перемовини наступного року з польською комісією, уряд Речі Посполитої не збирався ні в чому поступатися Україні. Чи не тому ошуканий козацький гетьман на початку 1620 р. вирядив до Москви посольство Петра Одинця?..

А тим часом наближалися події, трагічні для родини Хмельницьких. Усупереч умовам мирного договору 1619 р. з Портою, уряд Речі Посполитої вирішив послати свою армію на територію Молдавії, щоб у такий спосіб допомогти Габсбургам зламати опір повсталих чехів та угорців. Північніше Могилева-Подільського Станіслав Жулкєвський розпочав збирати військо. Йому не вдалося заручитися підтримкою значної частини козаків. За образним висловом автора Львівського літопису Михайла Гунашевського, роздратований коронний гетьман «без Козаков войну точил, мовил так: «Не хочу я з Грицями воєвати, нехай ідуть до ролі, альбо свині пасти». У складі 9-тисячного польського війська налічувалося близько 1,2 тис. козаків, і серед них — сотня під орудою Михайла Хмельницького. Важко збагнути, чому він наважився взяти участь разом із сином у цій небезпечній політичній авантюрі. Можливо, причиною тому став особистий наказ Жулкєвського.

Прибувши до польського обозу, Богдан уперше дістав можливість зблизька ознайомитися з похідним життям жовнірів, відзначити сильні й слабкі сторони їхньої підготовки до воєнних дій.

Дочекавшись прибуття полків під командуванням польного гетьмана магната Станіслава Конєцпольського й князя Кароля Самуеля Хорецького, коронний гетьман віддав наказ 22 серпня виступити в похід. Проте поява татар під Чернівцями дещо затримала форсування Дністра, і воно відбулося лише 24 серпня. Прикордонні молдавські фортеці з турецькими залогами, і серед них Хотин, не встояли перед їхнім натиском. Господар Молдавії Каспер Граціані порвав із Портою і через кілька днів на чолі 600 воїнів (замість обіцяних раніше кількох тисяч) з’явився в польському обозі, який зупинився біля с. Лозова.

29 серпня Жулкєвський скликав військову раду, де Граціані запропонував такий план: вирушити проти одного з найкращих турецьких полководців — Іскандера-паші та розгромити його до появи татарської орди, а потім і саму орду. Досвідчений коронний гетьман відхилив цей план і зажадав походу на столицю Молдавії Ясси. Там можна було б укріпитися в обозі й очікувати на турків. Рада погодилася з цією пропозицією. Наступного дня армія пішла в напрямі с. Цецора, розташованого на лівому березі Прута (на відстані 18 верст від Ясс). Разом із польською кіннотою Богдан зробив блискучий рейд. Пройшовши 120 верст, під вечір 2 вересня військо Жулкєвського зайняло під Цецорою старі окопи, вириті жовнірами ще 1595 р. На цей час чисельність війська становила вже понад 10 тис. жовнірів при 16—20 гарматах. Коронний гетьман не сподівався, що справа дійде до битви, а тому не збудував переправу через ріку. Як виявилося, це було серйозною помилкою.

Армія Іскандера-паші складалася з 4—6 тис. турків і молдаван, 5 тис. буджацьких і добруджських татар під проводом Кантеміра-мурзи і 6-8 тис. кримських татар, що підійшли 5 вересня на чолі зі старшим братом  хана — калга-султаном¹ Девлетом-Гереєм.

Уранці 8 вересня розпочалася запекла битва, яка не виявила переможця. Під час бою наступного дня молдавани перейшли на бік Іскандера-паші, внаслідок чого польське військо зазнало поразки, втративши вбитими 1 тис. жовнірів. Найімовірніше, саме в цей день загинув і Михайло Хмельницький. Згодом Богдан згадував: батько «голову свою поклав» на Цецорі. Щоправда, В. Пепа висловив думку, що Михайло Хмельницький не поліг у бою під Цецорою, а потрапив до турецької неволі, де й помер у листопаді 1627 р. Однак він не навів переконливих доказів на користь своєї версії.

Невдача викликала панічні настрої серед жовнірів. У ніч із 10 на 11 вересня в таборі поширилася чутка, нібито гетьмани втекли; хтось підпалив намети й вози. У цей час молдавський господар, кам’янецький староста та інші пани розпочали переправу через Прут. За ними кинулися жовніри. Чимало їх потонуло. А на тих, хто переплив ріку, на протилежному березі вже очікували татари. Мало хто залишився живим... За свідченням кам’янецького літописця Аксента, майже всі вцілілі вояки опинилися в татарському полоні. Загинуло ж близько 2 тис. чоловік. Серед полонених, імовірно, був і Богдан Хмельницький.

Трагічною виявилася доля всієї польської армії. Перемовини, розпочаті з Іскандером-пашею 12 вересня, було зірвано 18 вересня Жулкєвським, який зажадав у заручники Кантеміра-мурзу. Наступного дня польське військо почало відступ у напрямі Могилева-Подільського. Переслідуване турецько-татарською кіннотою, воно за тиждень пройшло з боями 165 верст. До Дністра залишалося вже близько 10 верст, коли біля с. Савки в таборі Жулкєвського 26 вересня сталася якась колотнеча, якою негайно скористався Іскандер-паша. Одним ударом він знищив військо супротивника. Врятувалося лише понад 2 тис. жовнірів і слуг. Решта загинули або потрапили в полон. Жулкєвського було вбито; Іскандер-паша надіслав його голову султанові. Син коронного гетьмана Ян Жулкєвський, польний гетьман Станіслав Конєцпольський, магнати Миколай Потоцький, Януш Тишкевич та інші опинилися у полоні.

Доля закинула Богдана до Константинополя, де, за повідомленням турецького літописця Наїма Челебі, він перебував у неволі в одного із офіцерів (адмірала?) султанського флоту (останній проживав у кварталі  Касима-паші). Як згадував потім Богдан, він пережив «два роки суворого ув’язнення». Є підстави стверджувати, що протягом цього часу він опанував основи турецької мови, знання якої пізніше не раз ставало йому в пригоді. Поза всяким сумнівом, суворі випробування загартували волю молодого козака, навчили володіти собою, мужньо зносити удари долі. Яким чином йому поталанило звільнитися з полону, сказати напевне не можна. За одними даними, його було викуплено матір’ю, за іншими — козаки, «вдячно згадуючи його батька», обміняли Богдана на  турецьких бранців. Я. Качмарчик звернув увагу, що в листі до короля Яна Казимира від 5 серпня 1649 р., згадуючи про своє перебування в полоні, український гетьман нічого не говорить про свій викуп: «Після того, як мене Господь Бог з цієї неволі визволити зволив, я завжди був при вірному війську Речі Посполитої...» Тому Качмарчик припускає, що бранець утік із турецького полону.

Повернувшись до рідної домівки, Богдан зайнявся господарством. Адже його овдовіла мати знайомиться із дрібним білоруським шляхтичем Петрикіївського повіту Василем Ставецьким, невдовзі виходить за нього заміж і, напевно, залишає Суботів. Через деякий час у неї народжується син, названий Григорієм; ставши дорослим, він із невідомих причин узяв собі прізвище не батька, а Хмельницьких, 1649 р. переселився до Бєлгорода, де одружився із українкою — вдовою, яка мала четверо дітей.

Богдан поновлює свою службу як реєстровий козак Чигиринського полку, хоча, як слушно зауважував І. Крип’якевич, він, будучи сином загиблого в бою чигиринського підстарости, мав можливість обійняти якусь із посад в адміністрації Чигиринського староства. Одружився він досить  пізно — десь у 30-річному віці — з Гафією Сомко з родини заможного переяславського козака (міщанина?). Вони побралися, ймовірно, в середині 20-х років. Можливо, це був уже другий його шлюб. Але поки  що це лише припущення, яке не підтверджено джерелами.

Знову ставши козаком, Богдан не міг не відчувати зростання невдоволення козацьких мас політикою правлячих кіл Речі Посполитої та намаганнями магнатів і шляхти звести нанівець козацькі права та вольності. Не міг він не помітити і зростання самоусвідомлення козацтвом своїх сил і ролі в житті Польщі. Зміцненню таких настроїв великою мірою сприяла знаменита Хотинська воєнна кампанія восени 1621 р. Як відомо, тоді під Хотином зійшлися 35-тисячна польська і 100-тисячна турецько-татарська армії. На допомогу полякам прибули українські козаки. Саме завдяки їм турецько-татарське військо після запеклих боїв зазнало поразки, і народи Східної Європи було врятовано від загрози османського поневолення.

Особливу роль у цій кампанії відіграв Петро Сагайдачний. Направлений у червні 1621 р. керівником козацького посольства до Варшави, 11 серпня він з’явився до обозу польського війська під Хотином і, довідавшись про затримку козацької армії, яку вів через територію Молдавії гетьман Бородавка, вирушив йому назустріч. Дорогою в одній із сутичок із ворогом його було поранено у плече.

В історіографії усталена думка, що по прибутті до козацького табору під Могилів-Подільський Сагайдачного було обрано козаками, невдоволеними Бородавкою, гетьманом, і він успішно привів 35—40-тисячне козацьке військо до Хотина на з’єднання з поляками. Однак дані «Кам’янецької хроніки» ставлять під сумнів вірогідність цієї версії. За цими даними, саме Бородавка з’явився 21 або 22 серпня з козаками під Хотин і лише 2 вересня внаслідок змови, організованої Сагайдачним, його було усунуто від влади, а згодом таємно вбито. Отже, потрібен пошук нових джерел, щоб об’єктивно розв’язати цю проблему й належно оцінити заслуги у Хотинській війні як Бородавки, так і Сагайдачного.

Так чи інакше, але Сагайдачний очолив українську армію і під час боїв із 100-тисячним турецько-татарським військом виявив себе блискучим полководцем. Завдяки його талантові й залізній витримці козаків, мужності польських жовнірів нарешті вдалося завдати поразки султанові Осману II та змусити його підписати мирний договір із Річчю Посполитою. Герой Хотинської війни ненадовго пережив свій тріумф: від поранення стан його здоров’я щодалі погіршувався, і 10 квітня 1622 р. він помер у Києві. Перед смертю гетьман заповів передати своє майно на потреби шпиталів, монастирів, шкіл, церков тощо.

Після Хотинської перемоги польський уряд постав перед необхідністю зробити серйозні поступки Україні: визнати козацтво як стан дрібних землевласників (тобто зрівняти його у правах із шляхтою); зберегти його органи управління на місцях, які одночасно були органами влади української державності (і таким чином надати їй автономію); нарешті, наважитися на ліквідацію унії та надання православній церкві рівних прав із католицькою. Позитивне вирішення цих проблем могло істотно вплинути на дальшу історичну долю Речі Посполитої. Однак її правлячі кола, виражаючи інтереси шляхти, виявилися неспроможними реально оцінити політичну ситуацію і запобігти наростанню руху українців за національне визволення. Прийнявши козацьких послів із зазначеними вище вимогами, король Сигізмунд III погодився лише на виплату винагороди козакам, а інші питання передав на обговорення сейму. Останній, що скликано 1623 р., відмовив козакам і православному духовенству в їхніх проханнях і в ультимативній формі запропонував скоротити чисельність реєстровців до 5 тис., а решті повернутися до своїх господарів.

Все це спричинило загострення відносин козацтва з польським урядом, що особливо виразно почало проявлятися після смерті Петра Сагайдачного. Усупереч укладеному з турками Хотинському договору, запорожці разом із донськими козаками протягом 1622-1624 рр. неодноразово нападали на турецькі міста і турецький флот. У відповідь на дії уніатів у Києві та спроби війта Федора Ходики закрити православні церкви, до міста на початку 1625 p. прибули полковники Яким Чигиринець та Антін Лазаренко з козаками, які разом із міщанами поклали край свавіллю щодо православної віри, а «церкви де хрестьянские роспечатоли». Одночасно робилися спроби заручитися підтримкою в цій боротьбі з боку православної Російської держави. Відомо, що в серпні 1624 р. київський митрополит Іов Борецький звернувся з чолобитною грамотою до російського царя Михайла Федоровича, прохаючи надати допомогу православному населенню України, яке намагалося запобігти поширенню католицизму та уніатства. На початку січня 1625 р. новобраний гетьман Каленик Андрійович вирядив посольство до Москви. На жаль, ми не знаємо, які питання воно там мало порушити.

Звернемо увагу на появу ще одного нового аспекту в діяльності козацької старшини, який торкається відносин із правлячими колами Кримського ханства. Річ у тім, що хан Мехмед-Герей, який прийшов до влади 1623 р., та його енергійний брат Шагін-Герей вирішили вийти з підданства Порти і почали шукати підтримки в іранського шаха Аббаса І Великого та в козаків. Останні погодилися, і вже наступного року кілька їх тисяч разом із татарами взяли участь у розгромі турецького карального корпусу капудан-паші² Реджеба і військ Ібрагіма-паші. А з грудні 1624 р. після тривалих переговорів уперше в історії козацького-татарських відносин було укладено в письмовій формі наступально-оборонне перемир’я, що передбачало надання взаємної воєнної допомоги. Невідомо, чи брав Богдан Хмельницький участь у цих подіях і як поставився до укладення угоди, але, зокрема, він переконався: за певних обставин можна домовитися з Кримським ханством про спільні дії. Не виключено, що, укладаючи перемир’я, козаки сподівалися на допомогу татар у разі зіткнення з польськими військами (а така загроза ставала дедалі реальнішою). Зі свого боку польський уряд прагнув не допустити втручання Криму у свої відносини з козацтвом і намагався схилити його до союзу проти Росії.

У червні 1625 р. король висунув перед козацькою старшиною вимоги: скоротити число реєстровців до 4 тис., прогнати із Запорожжя всіх виписаних із реєстру козаків, припинити походи проти Туреччини й Криму. У разі непокори король погрожував зруйнувати Січ. Козаки відмовилися прийняти цей ультиматум та, знаючи про зосередження польської армії на Поділлі (що засвідчувало серйозність наміру уряду), почали у відповідь збирати свої сили. Гетьманом обрали популярного серед запорожців Марка Жмайла. Він розгорнув активну підготовку до можливої боротьби. У серпні з польського обозу з тривогою повідомляли: від козаків «для Речі Посполитої загрожує велика небезпека», адже вони вже самому королеві відповіли з погордою, і в «тій Україні абсолютно панують і не мають таких сміливих задумів, яких би не спробували [здійснити]».

5 вересня польське військо під командуванням польного гетьмана Станіслава Конєцпольського вирушило в похід, проминуло Паволоч, Таборівку, Білу Церкву, Рокитне і наприкінці вересня зупинилося під Каневом. До козацького гетьмана вирядили ротмістра Стефана Хмелецького та слугу Мізина, пропонуючи вступити в перемовини з польськими комісарами та визначити місце для їх проведення. Проте Жмайло не відповідав, затягував час (очевидно, очікуючи підходу татарських загонів, бо до Шагіна-Герея неодноразово виїздили посли). Ця пасивна тактика, на нашу думку, була помилковою, оскільки протягом вересня до Конєцпольського постійно прибували нові полки, і чисельність його армії врешті зросла з 4,5 тис. до майже 13 тис. (при 30 гарматах).

2 жовтня 1625 р. 3 тис. канівських козаків покинули місто й пішли в напрямку Черкас. Спроба польських корогов³, очолюваних Яном Одживольським, розгромити їх зазнала невдачі. Під захистом табору⁴ вони прибули до Черкас, а звідти разом із 2 тис. черкаських козаків 4 жовтня поспішили в район Крилова, де збиралися їхні основні сили, і куди мав підійти із запорожцями гетьман Жмайло (на початку жовтня він вийшов із Січі). Козаки заклали табір у «сильному місці» біля гирла р. Цибульник неподалік Крилова і кілька разів виряджали до Конєцпольського послів, прохаючи його припинити наступ і зачекати на прихід Жмайла. Однак польний гетьман із жовнірами, спустошуючи на своєму шляху села, міста і містечка, пройшов Черкаси й Боровицю і 14 жовтня зупинився недалеко від козацького табору. Поява польського війська на Чигиринщині змушувала місцевих козаків визначатися, на чий бік пристати. Ми не виявили джерел, які б свідчили про їхній перехід до поляків, тому можемо стверджувати, що вони перебували в таборі повстанців. Найімовірніше, в їхніх лавах знаходився також Богдан Хмельницький.

Уранці 15 жовтня Жмайло з «арматою» (гарматами) прибув до табору, що збільшило чисельність козаків до 20 тис. Наступного дня комісари передали старшині «Декларацію волі його королівської милості», в якій козаків було звинувачено у зв’язках із Росією, нападах на Туреччину, підтримці різних «сумнівних» духовних осіб, які прибувають із-за кордону, в захопленні та привласненні шляхетських земель, підбурюванні підданих не коритися шляхті, у вбивстві київського війта й насильствах над уніатами. Тому від них вимагалося видати отаманів морських походів, здійснених після Хотинської війни, організаторів «безчинств» у Києві, учасників нападів на шляхетські садиби, членів посольств до Москви; спалити човни; припинити походи на Чорне море; істотно зменшити кількість реєстру, більше нікого туди не вписувати; проживати лише в королівських містах; вірно служити Речі Посполитій та визнати за свого старшого особу, призначену королем; повернути захоплені землі старостам; не вступати у відносини з іншими країнами тощо. Для обговорення цих вимог козаки скликали раду, яка тривала весь день 17 і 18 жовтня і врешті-решт відхилила запропоновані поляками умови, спростувавши висунуті звинувачення. Про це опівдні 18 жовтня повідомили польного гетьмана, після чого той вирішив атакувати повстанський табір. Ранком наступного дня він відпустив козацьких послів зі словами: «Якщо не хочете як вірні піддані зажити через замирення милосердя й ласки й[ого] к[оролівської] м[илості], маємо в Бога надію, що за ваш непослух і свавільство незабаром відчуєте силу наших шабель над своїми шиями, і пролиття крові, яке відбудеться, впаде на ваші душі».

Зайнявши вигідні позиції, польська армія почала наступ. Її просування на деякий час було зупинено мужнім опором козацької кінноти та окремих підрозділів піхоти. Потім вони відійшли до табору, міцно укріпленого кількома рядами возів, зчеплених ланцюгами й наповнених мішками із землею та піском. Звідти вони відкрили сильний вогонь. Розгорілася битва, що тривала до вечора. Якщо Богдан Хмельницький був її учасником, то вперше мав можливість переконатися в перевазі козацької піхоти над польською. Конєцпольський був змушений відвести свої полки. 20 жовтня він готував армію до вирішального приступу. Довідавшись від гайдука⁵ Сивницького про задум Конєцпольського, Жмайло вирішив відступити. Оскільки через високі хвилі на Дніпрі форсувати його було неможливо, повстанці під прикриттям табору вночі стиха перейшли в старі окопи, зроблені в урочищі Ведмежі Лози біля Курукового озера (напроти сучасного Кременчука). Тут вони розташувалися табором, за словами польного гетьмана, «в міцному місці, в густому лісі, між болотами і дніпровськими озерами, й поки надійшло все [польське] військо, вчинили добру оборону».

Прагнучи якнайшвидше покінчити з козаками, Конєцпольський пішов на приступ табору, однак його вояки потрапили в непрохідні болота. Щільний вогонь козаків завдавав великих втрат жовнірам. Польний гетьман був змушений  відступити, а 22 жовтня погодився на переговори з повстанцями. Під час цих переговорів, які тривали до 26 жовтня, обидві сторони зробили взаємні поступки. Заможне козацтво, яке групувалося навколо полковника Михайла Дорошенка, за домовленістю з Конєцпольським усунуло Жмайла з його посади й обрало гетьманом Дорошенка. 27 жовтня козацька старшина й рядові козаки присягнули на вірність умовам укладеної угоди, відомої в історії як Куруківська. Вона передбачала чисельність козацького реєстру (складання якого мало завершитися до 8 грудня) в 6 тис. чоловік. За реєстровцями зберігалися їхні права та вольності, однак проживати вони могли тільки в королівських маєтностях, куди мусили переселитися протягом 12 тижнів, продавши свої садиби та землі. Хто волів залишитися в шляхетських або монастирських маєтках, мав отримати на це згоду їхніх власників і віддавати їм «послушенство». Козаки не мали права судитися своїм судом, приймати до своїх лав осіб, виписаних з реєстру, створювати «купи» (загони). Одночасно вони зобов’язувалися карати «свавільників». Їм заборонялося ходити в морські походи, приймати й відправляти послів з інших держав, укладати з останніми угоди. За свою службу козаки мали отримувати платню — 60 тис. злотих на рік. Окрему платню було визначено для старшини.

Куруківська угода не розв’язала конфлікту між польською владою та козацтвом, оскільки десятки тисяч козаків залишалися поза реєстром і мусили повернутися у підданство до своїх панів, з чим вони, звичайно, не могли погодитися. Заразом під час виконання цієї угоди сформувалися шість козацьких полків як військово-територіальні одиниці (козаки записувалися до них за місцем проживання): Канівський, Переяславський, Чигиринський, Білоцерківський, Корсунський і Черкаський. їхня назва походила від назв міст, де перебувало управління полком і проживала полкова старшина на чолі з полковником. Полки натомість поділялися на сотні, якими керував сотенний старшина. Таким чином, було зроблено ще один крок на шляху становлення органів управління Української держави, виник зародок її адміністративного поділу.

¹ Калга-султан — перший спадкоємець престолу в Кримському ханстві; під час походів, у яких не брав участі хан, калга-султан командував військом.

² Капудан-паша — адмірал, головнокомандувач морських сил Османської імперії.

³ Корогва — підрозділ кінноти в польській армії чисельністю від 100 до 200 вершників. Назва походить від того, що кожен такий підрозділ мав свій прапорець (корогву).

⁴ Козацький табір — тактичний бойовий порядок українського козацького війська в XVI—XVIII ст., коли головні сили під час маршу чи стоянки оточували себе рядами возів для захисту від нападів ворога.

⁵ Гайдуки — назва легкої піхоти угорських панів; у польській армії їхні підрозділи було створено у другій половині XVI ст.; на озброєнні мали сокири та самопали.