Московія, яку розбудовували волиняни

Відносно об’єктивної історії початків Московії, яка з часом почала іменуватися Росією, ми, певно, так і не маємо. Занадто важлива й дражлива ця тема в плані ідеологічному. І занадто вона міфологізована.

Для російських правителів ХVIII ст. потрібно було довести «слов’янське коріння» своєї держави. З цією метою на їхнє замовлення не лише окремі історичні факти отримували відповідну інтерпретацію, а й фальсифікувалися джерела, здійснювалася їхня «зачистка». Для можновладців Російської імперії важливо було довести, що їхня держава веде свої початки не від Московії, яка була васалом Золотої Орди, а від Русі Київської — могутнього державного утворення на теренах Східної Європи, де домінуючим було слов’янське населення.

Проте навіть після «зачистки» й фальсифікації давніх джерел залишалося зрозумілим, що сучасний російський етнос початково творився не на слов’янській, а на фінській основі. Й лише міграція, зокрема культурна, з теренів сучасної України, Білорусі, також Новгородщини, яка була насильно приєднана до Московії, надала цьому етносу слов’янського обличчя. Помітна роль у цьому належала вихідцям із Волині, які посприяли становленню Московії, зокрема розвитку в ній релігійного життя, військової справи й культури.

ПЕТРО РАТЕНСЬКИЙ — МОСКОВСЬКИЙ СВЯТИТЕЛЬ

Видатним церковним діячем, який відіграв важливу роль у розвитку церковного життя в Московії, був Петро Ратенський, якого невдовзі після смерті канонізували. Народився він на Волині — так принаймні говорить його «Житіє». Точна дата народження не відома. Але можна припустити, що це були 70-ті рр. ХІІІ ст. — якраз той час, коли на Волині правив князь-філософ Володимир Василькович, за часів якого помітно розвинулася освіта й культура в краї. Петро Ратенський мав можливість отримати непогану освіту. Судячи з усього, він походив із заможної та культурної родини. У віці семи років майбутній митрополит починає «вчитися книгам», а у дванадцять іде в монастир, де навчається іконопису. З часом він стає відомим іконописцем. Деякий час Петро був настоятелем Спасо-Преображенського монастиря на річці Рата. Судячи з усього, він назви цієї річки він і отримав своє прізвисько. Рата — це невелика річка, яка впадає в Західний Буг. Вона протікає в основному на території нинішніх Жовківського й Сокальського районів. Зараз ці землі сприймаються як терени Галичини. Але в давні часи вони належали до Белзького князівства, яке тяжіло до Волині, до його стольного міста Володимира.

Тобто дитячі й молоді роки Петра Ратенського були пов’язані з Волинню, де він виріс і сформувався. У той час Волинь була частиною державного утворення, яке в літературі часто іменується Галицько-Волинським князівством, хоча його варто називати Руським королівством. Це були непрості часи. Більшість земель колишньої Київської Русі опинилися в залежності від влади татарських ханів. Щодо Руського королівства, то його правителі намагалися дистанціюватися від Золотої Орди. Коли зверхником цієї держави був Юрій Львович (1252/1257—1308), королівство фактично проводило самостійну політику. Показово, що Юрій Львович для означення свого владного становища використовував латинську титулатуру — regis Russiae, principis Ladimiriae («король Русі, князь Володимирії»). Тобто позиціонував себе як незалежний правитель.

Петро Ратенський жив саме в той час, коли правив у Руському королівстві Юрій Львович. Останній проводив свою церковну політику, яка передбачала усамостійнення в плані релігійному земель його держави. У 1303 р. він робить кроки для створення в Руському королівстві свого релігійного центру — Галицької митрополії.

Незадовго до того, у 1299 р., осідок Київської митрополії, тобто митрополії Русі, було перенесено із Києва у Володимир-на-Клязьмі. В історіографії поширена така думка, ніби це було обумовлено тим, що Київ був зруйнований татарами. Однак контекст цієї події видається дещо іншим. Митрополичий осідок із Києва до Володимира-на-Клязьмі був перенесений не через «руйнування Києва». На той час колишня столиця Русі поступово відновлювалася. І митрополит тут міг цілком перебувати. Зрештою, півстоліття після руйнування Києва Батиєм осідок митрополії й надалі знаходився в Києві. Але в останні роки ХІІІ ст. загострюється боротьба між золотоординськими ханами Токтою й Ногаєм, який, кочуючи зі своїми ордами в нинішніх степах України, контролював і Київ, і київського митрополита. Ногай фактично з 70-х рр. ХІІІ ст. став незалежним правителем. Він навіть карбував свою монету.

Татарські хани, які надали Православній церкві великі привілеї, розглядали її як один із важливих важелів свого впливу на руських землях. Токта, котрий збирав сили для боротьби з Ногаєм, був зацікавлений у «перенесенні» митрополичого осідку з Києва до Володимира-на-Клязьмі — міста, яке знаходилося в межах впливу ханів Золотої Орди.

У 1305 р. помер київський митрополит Максим. Відповідно, постало питання про обрання й висвячення нового митрополита. Почалася боротьба за митрополичу кафедру. Одним із претендентів став Петро Ратенський, який був ставлеником Юрія Львовича. Зрозуміло, руський король, маючи «свого митрополита», міг би поширити вплив на руські князівства, що перебували під владою Золотої Орди.

У 1308 р. константинопольський патріарх Афанасій висвятив Петра Ратенського на митрополита Київського і всієї Русі. Однак того ж року помер Юрій Львович. Наступні правителі королівства Руського не були такими діяльними, як цей можновладець.

Становище Петра Ратенського не було простим. Йому необхідно було знайти підтримку з боку руських правителів. Він сподівався зберегти свою духовну владу на руських землях. Спочатку Петро Ратенський відвідав Київ та Галичину. Однак він мав заручитися підтримкою князів Північно-Східної Русі, які знаходилися під великим впливом Золотої Орди. Без підтримки золотоординських ханів Петру Ратенському було би складно утриматися на митрополичій кафедрі. У 1309 р. митрополит поїхав до Володимира-на-Клязьмі, але там до нього вороже поставився місцевий князь Михайло Ярославич.

Однак Петро Ратенський знайшов підтримку в московського князя Юрія Даниловича. Взагалі Москва в той час не була сильним, владним осередком. Проте її князь намагався піднятися. Він шукав підтримки з боку хана Узбека, який опинився на золотоординському престолі в 1313 р. Юрій Данилович у 1317 р. одружився з Узбековою сестрою. Він отримав ярлик (дозвіл) на збирання данини для Золотої Орди. Петро Ратенський, зі свого боку, теж шукав підтримки хана Узбека. Все це робило його союзником московського князя. Тому митрополит часто бував у Москві.

Тут почали будувати перший мурований храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці, який освятив Петро Ратенський. Це, до речі, була перша кам’яна будівля у тодішній Москві! Сама ж Москва була невеликим містом із дерев`яною забудовою. Протягом шести століть Успенський храм московського кремля був державним і культовим центром Московії, а потім Росії. Тут освячували князів, вінчали на царство, коронували імператорів, зводили у сан єпископів, митрополитів та патріархів тощо.

Петро Ратенський показав себе талановитим церковним адміністратором. Принаймні він у непростих умовах зумів зберігати духовну владу, єдність Київської митрополії.

Після себе митрополит залишив певний культурний спадок. Передусім він відомий як іконописець. Його навіть вважають основоположником московської школи іконопису. Дослідники дотримуються думки, ніби митрополит Петро сприяв проникненню західноукраїнських впливів у російське образотворче мистецтво.

Відомий він і як книжник-письменник. До нас дійшло шість послань Петра Ратенського. Хоча їх могло бути й більше. В них він часто звертався до етичної проблематики, засуджував гріховну поведінку. Уявляв світ таким, що сповнений «неізреченної» краси. Але цю красу хочуть зіпсувати «сатанинські діла». До них відносив ідолослужіння, обман, гнів, заздрість, злість, ненависть, розбої, татьбу, об’їдання, пияцтво, образи, бісівські пісні й танці, хуління, срамослів’я, волхвування (чаклунство), вбивство дітей, гордість, порушення клятви.

Помер Петро Ратенський у Москві в 1326 р. і був похований в Успенському храмі. За свідченням його «Житія», митрополит, знаючи про наближення смерті, роздав своє майно жебракам, священикам, ченцям і черницям, «усім церковникам та домочадцям». Тобто завершив шлях благочестивим християнином — так само, як князь Володимир Василькович, про якого йшлося вище.

ДМИТРО БОБРОК-ВОЛИНСЬКИЙ — ВИДАТНИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ МОСКОВІЇ

Про Дмитра Михайловича Боброка-Волинського знаємо небагато. Як, до речі, й про багатьох інших діячів нашої середньовічної історії. Належав він до князівського роду Гедиміновичів-Коріатовичів, які мали литовське походження. Однак Коріатовичі закорінилися в Україні, зокрема на Поділлі.

Ці князі розбудували подільську землю, заснували тут низку міст, побудували замки в Смотричі, Бакоті, Вінниці, Кам’янці тощо. Коріатовичі навіть претендували на володіння майже усіма українськими землями. Вони відіграли не останню роль у розгромі татар у битві на Синіх Водах у 1362 р., яка передувала Куликовській битві 1380 р.

Дехто з Коріатовичів опинився на Волині. Таким, зокрема, був Дмитро Михайлович. Звідси його прізвисько — Волинський.

Можна не сумніватися, що молоді роки Дмитра Михайловича пройшли у Волинському краї. Тут він виріс, освоїв ратну справу. Не виключено, що Дмитро Михайлович брав участь у битві на Синіх Водах. Але з якихось причин покинув рідну землю. Чому це сталося — можемо лише гадати. Можливо, спадковий уділ, що дістався йому, не був багатий і великий. До речі, в Дмитрового батька було десять синів. І, звісно, кожен претендував на частку батьківського спадку.

Як це часто тоді траплялося з малоземельними князями, вони шукали собі службу в більш заможних правителів. І ось тоді Дмитро подався служити князю московському. З 70-х рр. ХІV ст. його ім’я фіксується в московських документах. Він стає радником князя Дмитра Івановича (Донського) з військових питань.

Російські дослідники І.Б. Греков та Ф.Ф. Шахмагонов дають таку характеристику цього полководця: «За Дмитрием Волынским неизменно остаются дела ратные, а на Куликовом поле ему было доверено руководство всем сражением. Он нигде не обозначен иначе как воевода, ...но природа средневекового боя такова, что тот, кому отдан под начало резерв, тот и руководит боем. Резерв, засадный полк, был поставлен под началом Дмитрия Волынского. Это ли не знак того, что всеми ратными делами в Москве занимался Дмитрий Волынский? ...Стало быть, мы имеем право предположить, что именно он играл ведущую роль в переустройстве московского войска, в подготовке его к решающей схватке с Ордой».

Ці ж дослідники вказували, що Боброк-Волинський, вихований на військових традиціях, котрі існували в західноукраїнських землях, приніс чимало нового у військову справу Московії. Ніби завдяки йому в московському війську почали більш широко використовувати піхоту. Це стало одним із чинників, який забезпечив перемогу на полі Куликовому в 1380 р.

Справді, реально військами Московії під час цієї битви командував не так великий князь Дмитро, прозваний пізніше Донським, як інший Дмитро — Боброк-Волинський.

Певно, не варто переоцінювати значення Куликовської битви, як це робить російська історіографія. Це була одна із сутичок між правителями на великому золотоординському просторі. І все ж ця подія засвідчила протистояння між руськими силами й татарами.

Дмитро Донськой високо цінував Боброка-Волинського. Про це, зокрема, говорить факт одруження цього полководця з сестрою московського князя. Нам не відомо, як закінчив життя цей славний стратег. Однак він започаткував рід Волинських у Московській землі. В першій половині ХVIII ст. цей рід досяг найвищого піднесення, а його представники займали високі посади в Російській імперії. Наприклад, таким був Артемій Петрович Волинський — кабінет-міністр цариці Анни Іванівни.

ВОЛИНЯНИН АНДРІЙ РУБЛЬОВ?

Андрій Рубльов (бл. 1375 — 17.10. 1428), безперечно, — одна з важливих фігур російської культури. Відомий він як видатний іконописець. А його ікони, зокрема знаменита «Трійця», вважаються шедеврами світового значення. Власне, немає особливої потреби говорити про творчість Рубльова. Про цього іконописця в Росії чимало писали й пишуть, переважно концентруючи увагу на характеристиці його ікон та фресок. Однак російські мистецтвознавці, заявляючи, що творчість Рубльова сформувалася на ґрунті художніх традицій Московського князівства, ігнорують той факт, що й за своєю колористикою, й за своїм світлим, оптимістичним «настроєм» ікони та фрески цього живописця явно дисгармоніюють із тодішнім московським іконописом, та й з російським живописом загалом. Водночас ці ікони на диво гармоніюють із волинським іконописом. Достатньо відвідати Музей волинської ікони в Луцьку або Острозький краєзнавчий музей, де знаходяться ікони Острозької школи, щоб помітити певні «рубльовські мотиви». Не забуваймо, що волинським іконописцям у Московію проклав дорогу ще Петро Ратенський. Не виключено, що Рубльов міг потрапити з Волині в Московію завдяки Дмитру Боброку-Волинському. Адже ці двоє людей жили приблизно в один і той самий час.

Ведучи мову про Рубльова, дослідники не можуть сказати напевно про його походження — звідки він, ким були предки іконописця. Висловлюються припущення, що Рубльов народився в Московії або в Новгородській землі й що, можливо, його батьки були ремісниками, а його прізвище походить від слова «рубель» — інструмента, який використовували ремісники для накатування шкір.

Ще на один момент варто звернути увагу. Рубльов, ставши ченцем, дотримувався ісихастських поглядів, зокрема практикував мовчання. Ісихазм як релігійно-філософська аскетична течія набув значного поширення в Болгарії в ХІV ст., звідти він проник на українські землі. Саме межа ХІV—ХV століть — це період утвердження цієї течії в Україні. Власне, ісихазм може розглядатися ще як один аргумент щодо українського чи волинського походження Рубльова.

Але найбільшим аргументом на користь цього все ж таки є згадувана колористика ікон та фресок живописця.

Ми зупинилися лише на деяких, достатньо відомих, постатях волинян, які вплинули на розвиток церковного, політичного й культурного життя Московії. Насправді, таких фігур було набагато більше. Зрештою, один із найбільш знаних у світі російських письменників — Федір Достоєвський — мав волинське коріння. Адже родове село його предків, Достоєво, знаходиться на Волинському Поліссі.