У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

Олена ОТТ-СКОРОПАДСЬКА: «Всі складнощі нашого життя були пов’язані з політикою»

10 серпня, 2001 - 00:00


Олена Отт-Скоропадська — наймолодша дочка останнього гетьмана України. Щороку вона приїжджає в Україну, і зовсім не для того, щоб нагадати нам про своє монархічне минуле чи повернути маєтки батьків. Пані Олена розповідає про життя своєї сім’ї у вигнанні; про те, як крах надій отруював життя сім’ї. Адже епоха, в яку українців учили, що вони — нація одних холопів, обернулася для людей, котрі своїм існуванням доводили зворотнє, справжньою трагедією. Олена Скоропадська — останній очевидець цієї трагедії.

ОЛЕНА ОТТ-СКОРОПАДСЬКА

— Уперше я приїхала в Україну на початку 90-х років. Раніше я була в Україні тільки в утробі своєї матері. Батьки зачали мене у 1918 році — під час тріумфу гетьмана, коли батько повернувся з Німеччини з визнанням Української держави. А народилася я вже після її краху — в Німеччині. Мама сказала батькові, що вагітна, тільки коли вони перетнули кордон.

Я дуже любила батька, але він ніколи не був для мене іконою, на яку сліпо молилася. Одного разу в дитинстві він накричав на мене, але я не була винна. І як тільки дізнався про істинні причини, відразу ж прийшов до мені, заплаканої, у кімнату і сказав: «Вибач». Я була приголомшена. Мій великий батько, гетьман України, прийшов і сказав своїй маленькій дочці, що він помилявся!...

Звичайно, я поважаю свого батька за те, що він зробив для народу протягом 7,5 місяців свого гетьманства у 1918 році, особливо в галузі науки та культури. І за те, що він завжди намагався допомогти українцям у вигнанні. Коли Друга світова війна закінчувалася, батько говорив мені у Німеччині: я не здамся Совітам живим — застрелюся. Сталося так, що він помер через 10 днів після поранення під час бомбардування під Мюнхеном у 1945 році.

— Потім писали: гетьман Скоропадський помер, як солдат, — на полі бою...

— Смерть не буває хорошою. Але я вважаю, що така смерть краща, ніж смерть донських козаків, яких англійці видали Совітам. Багато з них наклали на себе руки, інших — стратили.

— Ви постійно підкреслюєте, щоб вас сприймали не як втілення української монархії, а тільки як наймолодшу дочку свого батька та українку. Ви байдужі до ідеї гетьманської України?

— В Україні час для відродження гетьманства ще не прийшов. Люди повинні відчути себе власниками.

— У еміграції вашій сім’ї довелося пережити важкі часи. Чим запам’яталася вам гітлерівська Німеччина?

— Ми жили біля Берліна, але це для мене був куток України. До батька постійно приходили люди «з українських питань», і я постійно чула — Грушевський, Дорошенко, Винниченко... Я не знала значення цих слів і навіть назвала свого ведмедика Петлюрою.

Коли німці не підтримали Карпатську Україну в 1939 році, мій батько написав Гітлеру довгу телеграму. Звісно ж, він обурювався зрадою німецького керівництва. Я диктувала цю гнівну телеграму по телефону. Пам’ятаю, як телеграфістка постійно запитувала: «А таке можна писати?» Я твердо відповідала: «Можна!»

— Це було небезпечно — розмовляти з нацистами на підвищених тонах?

— Батько користувався великим авторитетом у німців, особливо у військових колах, у нього були зустрічі на дуже високому рівні. У ці часи батькові часто доводилося рятувати людей різних національностей з лап нацистів. Для їхнього звільнення він користувався своїми зв’язками. Після приходу фашистів до влади, батько вважав, що у Гітлера немає шансів довго правити. Як і всі українські емігранти, він вірив, що внаслідок війни Україна здобуде незалежність, і в ім’я цієї мети українцям варто співпрацювати з німцями. Розчарування прийшло потім, і воно було дуже хворобливим для батька. Він вважав, що німці — головні союзники українців, але ж війна принесла Україні стільки бід!

— Ваш батько отримував від німців гроші?

— Так, але не зарплату, а пенсію з Державної канцелярії німецького президента. При Ебертi, Гінденбурзi, а потім — і при Гітлерi. Фрідріх Еберт був соціал-демократом, одним iз керівників революції проти кайзера, що призвела до встановлення Веймарської республіки. А батько був якраз консерватором, союзником кайзера. Але в Німеччині ніхто не розумів національних інтересів, тільки як партійні.

Ця тисяча марок батьківської пенсії ніколи не використовувалася тільки на особисті потреби Скоропадських, за її рахунок велися «українські справи», ми допомагали іншим людям. А тим часом фінансове становище нашої сім’ї не було благополучним.

— Але ж ваші батьки були з найбагатших сімей?

— Так. Скоропадські мали багаті маєтки на Полтавщині, Чернігівщині. Батько матері, Петро Дурново, був одним iз найбагатших людей Петербурга, у нього також були маєтки в Україні. Мама розповідала, як їм привозили гроші з українських маєтків. Але після революції і захоплення України більшовиками, які могли бути доходи? Виїжджаючи з України, а, вірніше, тікаючи (батька врятували німці — вивезли як пораненого, всього забинтованого, щоб його не впізнали), моя сім’я взяла iз собою величезний ящик із срібним сервізом для чаю та кави — мамі його подарував брат на весілля. І якщо якась покупка у Німеччині підточувала наш бюджет, ми віддавали його в ломбард. Це срібло дозволяло нам не один раз переживати фінансові труднощі. Ми не були дуже бідними, але доводилося у всьому себе обмежувати. Мама професійно шила; продуктів ми майже не купували: мали сад, город, курей, свиней, козу. Моя мама працювала як селянка, і батько їй допомагав.

— Для них це була каторга?

— Та що ви! Я ніколи не чула, щоб вони нарікали на своє становище. Вони робили те, що вважали своїм обов’язком. До нас приходили знедолені українці, росіяни, німецькі жебраки. Вони знали, що Скоропадські завжди дадуть їжу. Ніколи не скаржилися, іншим допомагали.

— І все ж важко повірити, що ваша мама — дружина гетьмана — була щаслива працювати на городі та годувати курей.

— Зараз я розповім, як ми жили у часи гетьманату. Батькові запропонували, щоб сім’я гетьмана переїхала в Маріїнський палац. Але батько відразу відмовився. Він сказав: «Не хочу, як Керенський, жити у палаці». Шик, розкіш для нього не були важливими. Скоропадські жили у колишньому будинку київського губернатора на вулиці Інститутській. Цей будинок не зберігся. А всі торжества, прийоми проводилися у Маріїнському, мама також часто їх відвідувала. Господарством вона тоді не займалася. Але навряд чи можна сказати, що моя сім’я жила у Києві в гарних умовах. Людей у будинку на Інститутській жило багато — охорона, вiйськовий штаб, прислуга. А сам будиночок був маленький. До батька в кабінет на наради приходили міністри. Мої сестри і няня жили у маленькій кімнатці над дахом. А брату Данилу доводилося спати у ванній кімнаті.

— Адже ваш батько був гетьманом України, а його діти...

— Не дивуйтеся. У нас завжди було так — на першому плані державні справи, а уже потім — сім’я. Такий був стиль життя моїх батьків. Пам’ятаю, в Німеччині у нас був великий будинок, завжди було багато людей, велися дискусії. Батько завжди голосно говорив про українську політику і мама часто просила його: «Павлику, не так голосно». Мама гостей годувала смачними стравами, а потім батько запрошував їх до себе в кабінет. Очевидно, там і вирішувалася більшість поточних українських питань.

— У Німеччині були тоді представники російської еміграції, білогвардійці. Вони спілкувалися iз Скоропадським?

— Це були неполітичні контакти. Мій батько завжди говорив, що він українець і не буде брати участі в жодній російській емігрантській організації. Правда, у нього був зв’язок зі своїми товаришами по кінній гвардії, з якими він разом воював за царя. Я також спілкувалася з росіянами, наприклад, з князем Трубецьким.

— Вашу маму росіяни, очевидно, сприймали як свою співвітчизницю, хоч вона походила від Кочубеїв, Волконських — аристократичних прізвищ iз українським корінням.

— Мама усвідомлювала себе українкою. І не тільки тому, що вона була дружиною Скоропадського. Правда, вона так і не вивчила добре українську мову, і завжди про це жалкувала. Вдома ми чули і українську, і російську мови.

— До вас у Швейцарії також ставилися як до дочки гетьмана України?

— За кордоном я завжди була просто Оленою Скоропадською. Іноземці мало знали про країну, яку більшовики розчинили в СРСР. Для молодих людей, в оточенні яких я знаходилася, це нічого не означало, українців ровесників там майже не було. А зi старими консерваторами я не спiлкувалася. Інша річ — мій батько, гетьман України. До нього всі ставилися з повагою.

— Життя емігрантів у Швейцарії за післявоєнний час дуже змінилося?

— Звичайно. Зараз не потрібно на всьому економити. Наприклад, коли ми з моїм чоловіком Людвігом починали спільне життя, у нас був великий письмовий стіл, возик, у якому ми возили страви, і ліжко, що належало тітці чоловіка. Перші місяці ми жили у сестри Людвіга. У будинку не було навіть ванної кімнати — ми милися на кухні. Туалет був поверхом нижче. Потім ми жили у батьків чоловіка, де умови були кращими. Декілька разів міняли житло, поки, нарешті, у 1969 році не придбали свій будинок. Тепер це наша власність.

— Ваш будинок нагадує чимось будинок ваших батьків?

— Так, у нас також завжди багато гостей. У чоловіка чимало родичів, вони часто до нас приїжджають. Ми любимо, коли у нас хтось гостює. Умови дозволяють. За швейцарськими мірками, у нас маленький будинок — сім кімнат. Дочки жили у двох кімнатах на другому поверсі. Зараз ці кімнати призначені для гостей. Нам вистачає й п’яти кімнат. Тому можна сказати, що живемо по-буржуйски (сміється). У Швейцарії ми є представниками середнього класу, точніше, доброго середнього класу. У нас немає великих заощаджень, живемо на пенсію Людвіга, але це хороша пенсія. Наша власність — будинок у Цюріху. Він розташований у дуже гарному місці й коштує чималих грошей. Ось і все, що у нас є.

— Ваш чоловік, Людвіг Отт, також «блакитної крові»?

— За однією лінією предки Людвіга — священики, за іншою — селяни, і тільки його батько був викладачем. Ось і В’ячеслав Липинський, ідеолог українського консерватизму, писав: еліта — це кращі представники кожного класу. Так воно і є.

— Пані Олено, у вас були дві сестри і брат. Як склалося їхнє життя?

— Мої сестри були набагато старшими, їх молодість пройшла в Україні. Крах гетьманату став для них катастрофою. Вони жили надіями повернутися в Україну і завжди були сумними. Старша — Марія, лікар за освітою, працювала у Варшаві, вийшла заміж за графа Адама де Монтрезор. Цей чоловік був українцем не за походженням, але за духом. Дітей у них не було, і я не можу сказати, щоб сестра була щасливою. Під час Другої світової війни граф пропав безвісти на території Польщі, вже захопленій «червоними». Єлизавета (скульптор- портретист, а потім — секретар батька) була дуже популярною серед українців у еміграції, організовувала допомогу для України, зокрема, під час Голодомору. Тільки після смерті батька вона вийшла заміж за старого гетьманця пана Кужим. Але через дев’ять років овдовіла. Найбільшим потрясінням для мене була смерть брата Данила. Він так уміло керував гетьманським рухом, був у сім’ї найбільш перспективним. За освітою Данило був інженером-машинобудівником, працював у фірмі «Сіменс». Данило мав талант до політики, за що, ймовірно, і постраждав. Якби не помер у 56 років, можливо, він зміг би об’єднати всіх українців поза Україною. Смерть сталася при загадкових обставинах, хоч у нас немає прямих доказів, що до його смерті причетна радянська розвідка.

— І у вас немає племінників по лінії Скоропадських?

— Ні у Данила, ні у сестер не було дітей. Брат довго зустрічався з однією українкою, вдовою. Але вони не могли одружитися, все не вдавалося знайти доказів, що її чоловік загинув. Це тривало дуже довго. Коли нарешті проблема вирішилася, Данило помер. Ось таке нещастя...

У мене є дві дочки — Олександра та Ірена, але вони вже не Скоропадські, у них свої сім’ї. Ми виховували їх як швейцарок, щоб дочки були щасливі на тій землі, на якій живуть. Я ж бачила, як страждали мої рідні. З дитинства я відчувала, що всі складнощі нашого життя були пов’язані з політикою, з діяльністю на благо України. Але батьки, брат і сестри знали, що таке Україна, вони тут жили, а для мене це була усього лише мрія. Хоч... я також страждала, що немає у світі країни, до якої я можу належати. У французів, у італійців ця країна була, а у мене — ні. Була тільки мрія про неї.

— Тобто ви не хотіли, щоб ці мрії псували життя вашим дітям?

— Я ніколи нічого не приховувала від дітей: ким був їхнiй дід, чому ми опинилися за кордоном. Вони шанують історію свого роду. Але я не виховувала їх як українок. Я завжди задумувалася: наскільки може бути щасливою людина без батьківщини? Дев’ять років тому я вперше приїхала в Україну і тільки тоді відчула себе українкою.

— Тоді вам було вже за сімдесят... Ваше життя за останні роки дуже змінилося?

— Так. Тепер всі наші помисли пов’язані з Україною. Чоловік веде велике листування з українцями, але російською мовою. Говорить, що пізно вже переучуватися. Мені здається, що він уже став українцем — для нього це вже не чужа країна. Раніше ми з ним були звичайними старими швейцарцями: подорожували, їздили на велосипедах, читали, ходили в гості. Зараз наше життя набагато цікавіше. Я багато читаю про Україну, про її політику та економіку. Простудіювала навіть праці В. Липинського. Щороку приїжджаємо в Україну, спілкуємося з ученими, молоддю...

— Ви не шкодуєте про колишній спокій?

— Аніскільки. Завдяки Україні та українцям ми помолоділи.

Бесiду вела Наталя КЛЯШТОРНА, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments