Перші. Українські

Псевдо-вибори, як і будь-які інші спроби легалізувати штучне та протизаконне утворення фейкових держав «ДНР» та «ЛНР», не мають під собою не лише юридичного та морального, а й жодного культурно-історичного підгрунтя. Адже всі галасливі заяви про «исконно русские земли» та відсутність будь-чого власне українського на сході та півдні нашої держави, що упродовж всіх цих років не раз доводилося чути від сепаратистів, — здебільшого пустопорожні. В історичному контексті реальна «українська складова» (побут, звичаї, ментальність, мова, культура) легко нівелюють міфічні претензії сепаратистів та РФ на південно-східні регіони країни. Варто лише трохи копнути «углиб», як стає очевидним, що попри численні та цілеспрямовані перешкоди (зокрема залякування, розправи, цензурні утиски, переслідування, заборони та арешти) український дух на території тієї ж міфічної Новоросії був завжди. Інша річ, що про це сьогодні не розповість заангажоване російське телебачення, адже історія у нашого сусіда вже давно стала не гуманітарною наукою, а інструментом пропаганди.

Спробуємо ж на прикладі огляду коротких історій виходу у світ перших українських літературних альманахів  (передумови, персоналії редакторів, роль цих збірників) показати масштабність культурної тяглості українського компоненту на території Північного Причорномор’я.

ПЕРЕДУМОВИ

Передусім зауважимо, що в умовах безвідрадного цензурного гніту всякий, навіть зовсім безвинний, виступ українства, чи то з альманахом, розрахованим, як правило, на інтелігенцію, чи то з популярною брошурою для масового поширення, складав враження своєрідної демонстрації, нагадував нашим співвітчизниками та й зрештою зовнішньому світові про існування українства й про його обмежені права.

Перший український літературний альманах (колективний збірник авторів-сучасників) вийшов у Харкові (!) в 1831 році, коли в місцевому гуртку Ізмаїла Срезневського свідомо вирішили видати власне український збірник літературних та наукових праць під назвою «Украинский альманах». Видання на той час, коли будь-який прояв українства суворо заборонявся, стало єдиною легальною трибуною для українських авторів з Росії, яка давала можливість звертатися до широкої аудиторії. Збірник вийшов за редакцією проф. Опанаса Шпигоцького двома мовами — українською та російською.

Крім статей наукового і літературно-критичного характеру («О изящном в природе», «Несколько замечаний о критике», «Мысли и замечания»), у збірнику опубліковано низку українських народних пісень і дум, віршів та балад. Зокрема були надруковані твори  Л. Боровиковського («Маруся», «Молодиця»), О. Афанасія-Чужбинського («Ой, у полі, на роздолі», «Дівоцька правда», «Огнище»),  О. Шпигоцького («Малоросійська балада»), І. Срезневського (із циклу «Молдавские песни), навіть переклад українською творів А. Міцкевича, О. Пушкіна (уривок з поеми «Полтава»), зроблені О. Шпигоцьким тощо. Окреме місце в збірнику посідає творчість Євгена Гребінки, який у цьому виданні дебютував у літературі. В альманасі було надруковано також твори А. Яковлева, П. Морачевського, П. Іноземцева та інших авторів. «Украинский альманах», попри свою зовнішню скромність і непретензійність, ідейним спрямуванням уміщених творів засвідчив свій органічний зв’язок з українською культурою та історією. Крім цього, упорядники видання спиралися на відому та місцеву українську автуру, свідомо надаючи перевагу творам українською мовою.

Збірник І. Срезневського й І. Росковшенка став взірцем для упорядкування наступних українських альманахів, що вийшли у світ наприкінці XIX — на початку XX ст. В умовах заборони української журналістики та літератури в Російській імперії, ці збірники були тим природним річищем, у якому протікало бурхливе українське культурне життя.

«»Украинский альманах» не мав об’єднуючої ідеї. Попри схвальні оцінки читачів і критиків, складалося враження, що до видання потрапили усі матеріали, які вдалося зібрати упорядникам у довільному порядку і без жодної концепції — суцільна еклектика. Водночас книжка стала поштовхом до створення нових альманахів, довівши потрібність українознавчих видань на тогочасному культурному просторі» — зауважила дослідниця Тетяна Ткаченко. Дійсно, виразно окресленої концепції збірника не спостерігалося. Його упорядники намагалися видати під однією обкладинкою все, що взагалі їм вдалося «назбирати по-українськи». Однак важливим досягненням цієї книжки стало те, що вона засвідчила попит на запитуваність та конкурентоздатність української видавничої продукції.

Після «Украинского альманаху» традицію видання збірників продовжила «Утренняя звезда», що вийшла у двох книгах у 1833–1834 роках також у Харкові. Видавцем та редактором першого періодичного видання такого типу, що повністю складалося з українських творів, виступив І. Петров, якому допомагали Г. Квітка-Основ’яненко та І. Срезневський.

В альманасі було надруковано твори Є. Гребінки, П. Іноземцева, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Петрова, О. Сомова, І. Срезневського та ін. До першої частини уміщено праці російською мовою, а до другої — українською. Перше видання умістило «Отрывки из записок о старце Григорие Сковороде» І. Срезневського. Друге — кращі зразки тогочасної української літератури, зокрема тут вперше було опубліковано уривки із шостої частини «Енеїди» І. Котляревського, твори П. Гулака-Артемовського («Рибалка», «Батько та син», «Рибка», два послання «До Пархома»), байки Є. Гребінки («Пшениця», «Будяк і Коноплиночка»), українською мовою «Салдацький патрет» Г. Квітки-Основ’яненка, його «Супліку до пана іздателя», уривок з повісті «Маруся». У «Супліці...», яка, до речі, відкривала альманах, Г. Квітка-Основ’яненко спростував упереджене ставлення шовіністичних російських діячів до українського письменства, зауваживши, що кращі зразки нової української літератури засвідчують мовний потенціал, а їхній попит — потребу в таких авторах.

Другий український альманах ще раз продемонстрував попит на українську альманахову літературу в Росії. До речі, лише через три роки після збірника «Утренняя звезда» друком вийшов перший західноукраїнський альманах «Русалка Дністровая» (1837 р.).

Загалом із числа наступних знакових українських літературних альманахів кін. ХІХ ст. помітну роль в історії української літератури та журналістики також відіграли альманахи «Сніп» (1841) та «Молодик» (1843–1844, у світ вийшло 4 книжки). Ці видання стали черговим оглядом сил літературної Слобожанщини та загалом підросійської України. У «Снопі» друкувалися М. Костомаров (під псевдонімом «Ієремія Галка»: драма «Переяславська ніч» та переспіви з Байрона), Порфирій Кореницький (сатирична поема «Вечерниці» і переклади з чеської народної поезії), Степан та Петро Писаревські (вірші, байки), Марфа Писаревська (переклади з Петрарки), Михайло Петренко (ліричні вірші), а також видавець та редактор збірника Олександр Корсун (українські повір’я, вірші).

Завершив двадцятиліття становлення та розвитку альманахової літератури в Україні у першій половині ХІХ ст. збірник А. Метлинського «Южно-русский сборник» (Харків, 1848 р.) До видання увійшли повість Г. Квітки-Основ’яненка «Щира любов», поема М. Макаровського «Наталя, або Дві долі разом», віршована повість «Гарасько, або Талан і в неволі», повір’я С. Александрова «Вовкулака», М. Петренка «Весна», «Дивлюсь я на небо», «Іван Кучерявий» та ін.

РОСІЙСЬКІ ЗБІРНИКИ ВАЖКО БУЛО НАВІТЬ ПОРАХУВАТИ

...У той час, коли траплялися поодинокі випадки цензурного дозволу на друк українських колективних збірників, російських виходило так багато, що дослідники навіть не могли їх перерахувати та класифікувати. «Перші із альманахів були аристократами, як, наприклад, «Северные цветы», «Альбом северных муз», «Денница», другі — міщанські, як наприклад, «Невский альманах», «Урания», «Радуга», «Северная лира», «Альциона», «Царское село» та ін.; треті — простим, чорним народом, як, наприклад, «Зимцерла», «Цефей», «Букет», «Комета» та ін. Альманахів останнього розряду не перерахуєш — так багато їх», — писав В. Бєлінський. І, дійсно, на початку XIX ст. було видано десятки російських альманахів, а наприкінці 1820-х — на початку 1830-х років в Росії щорічно виходило до двадцяти збірників. О. Пушкін у 1827 писав: «Альманахи зробилися представниками нашої словесності. За ними з часом стануть судити про її рух та успіхи». «Не купивши російських альманахів, ви не дізнаєтеся, що написали російські поети за минулий рік», — зауважував рецензент «Московського телеграфу» в 1829 році. Цю епоху згаданий уже літературний оглядач В. Бєлінський називав «альманаховим періодом» і зауважив, що донедавна «російська література була переважно альманаховою» «Маленькі, худенькі книжки в 16-ту долю аркуша щорічно з’являлися мало не десятками; у них вміщувалися переважно уривки від романів і повістей в прозі, драм і комедій в прозі та віршах, але найбільше уривки із поем у віршах, малі літературні твори, переважно елегії», — зазначав критик.

«ТАК ИСТОРИЧЕСКИ СЛОЖИЛОСЬ...»

Українські альманахи, перші з яких вийшли у світ на півстоліття пізніше російських (!), спочатку можна було перерахувати на пальцях рук. Ба навіть за таких умов царський уряд дуже швидко зрозумів, яким може бути наслідок вільного виходу та розповсюдження такої видавничої продукції. І ще більше «натиснув» на українське слово. Після прийняття сумнозвісних Валуєвського циркуляру (1863 р.) та Емського царського указу (1876 р.) в літературі наступила майже двадцятилітня «перерва». У цей час українською мовою практично не з’являлися ні періодика, ні літературні твори. Російський царизм не лише жорстоко придушував українську національну культуру та літературу, а й заборонив видання газет і журналів. «...Українське слово, прибите урядовим обухом, бачилось, завмерло зовсім, — писав Іван Франко. — Коли про людський сором і пропускала цензура дещо по-українськи, так то хіба крайні нісенітниці...».

Фактично першою книжкою, що відродила традицію української альманахової журналістики в Росії, перервану від видання збірника «Хата» (1860), — став альманах «Луна» (1881), який у Києві видав Лука Ільницький. Історію виникнення цієї книжки О. Дей описав так: «Поява була певною мірою випадкова. О. Кониський звернувся до цензури за дозволом видавати щоденну газету «Луна» зі щотижневим літературним додатком. Як зразок такого додатку О. Кониський подав матеріал, для котрого, за свідченням М. Старицького, «нарочито зібрав саме найсмирніше, щоб запобігти урядової нагінки». Коли ж цензура дозволила саме цей «мирний» додаток й то з деякими скороченнями, а на газету дозволу не дала, О. Кониський хотів відмовитися від цього задуму. Та київський видавець Ільницький випросив у нього матеріал, і так з’явився альманах «Луна». Книжка альманаху вийшла в світ наприкінці 1881 року у Києві. Її видавцем значився книготорговець Лука Васильович Ільницький.

«Луна» являла собою невеличку книжечку обсягом 120 сторінок. Сам процес її підготовки не обіцяв книжку високої ідейно-художньої якості. Утім, навіть за поміркованої редакторської політики, друга книжка альманаху так і не побачила світ.

Лещата цензури не слабшали... «Так исторически сложилось», що під кінець ХІХ ст. жорстокість цензури по відношенню до української літератури немала меж. У листі до свого побратима Трохима Зінківського від 27 лютого 1888 року письменник Борис Грінченко із сумом констатує: «До речі, статистика. Починаючи з 1881 року, заслав я до цензури 34 рукописи, з їх дозволено 11 (4 зосталися не надрукованими), 2 лежать у цензурі, а 21 рукопис заборонено! Факт! ...Рукопис вертається з цензури через 2–4–5 місяців»

У сьогоднішній риториці сепаратистів часто можна почути, що південь України, мовляв, ніколи ні культурно, ні ментально не належав власне Україні. Утім, другу хвилю альманахової традиції в Україні після збірника «Луна» успішно продовжили саме альманахи Півдня України.

НЕ НОВОРОСІЯ, А СТЕПОВА УКРАЇНА

Треба сказати, що термін «Новоросія» час від часу використовувався українською інтелігенцією, але, здебільшого, лише на позначення штучно створеної адміністративно-територіальної одиниці імперії. Між собою «Новоросією» українська інтелігенція називала степову Україну. «Коли часом єсть у вас з життя степової України (Новоросії) або з Ваших споминок і вражень з часів Вашого перебування в тутешніх місцях, то се було б дуже добре, а як не маєте сего, то, що маєте, — те і пришліть», — писав М. Комаров у листі до Б. Грінченка 1888 року, закликаючи його долучитися до упорядкування альманаху «Розмова». До речі, збірник у 1889 р. цензурою було заборонено.

Захисники «Русского мира» часто називають культурним центром Новоросії — Одеський університет, заснований 1865 року під назвою Імператорський Новоросійський університет. Утім, не зауважують на тому, що випускники та викладачі саме цього університету складали кістяк Одеської громади — літературно-політичного угрупування кінця XIX ст., свого роду національно-культурного осередку місцевої інтелігенції, основною метою якого було створення програми національного українського відродження. І одним із досягнень цього осередку можна назвати вихід у світ українського альманаху «Нива» (1885 р.), який І. Франко назвав «першою значною книгою, виданою в Одесі».

Важливо зауважити, що біля видання українських альманахів дуже часто знаходилися не літературні угрупування, а українські Громади, або окремі українські національно-культурні діячі. Видати альманах — було продемонструвати відчайдушний учинок національного рівня. Тому під кінець ХІХ ст. Херсон та Одеса, на які сьогодні «зазіхають» адепти Новоросії, говорячи, що там ніколи не було нічого українського, насправді являвся літературно-мистецьким центром України.

Так, у 1885 року в Одесі вийшов альманах «Нива» до якого було вміщено чимало цікавих художніх творів: вірші та оповідання Дніпрової Чайки — дебютантки; поезії В. Бабенка, Б. Грінченка; переклад VI пісні «Одіссеї» Гомера й оригінальна поезія «Порада» (з нотами) П. Ніщинського; оповідання І. Нечуя-Левицького «Чортяча спокуса»; добірка народних пісень, анекдотів, записаних на Одещині, а також лібрето Старицького до опери М. Лисенка «Утоплена». Збірник, виданий в «російській» Одесі, відкриває емблемний вірш Петра Панченка «Рідний край»:

...Ти завжди, пишний, любий краю,

Моя Вкраїно чарівна,

Мій злотосяйний, тихий раю,

Для мене в світі — ти одна

Написаний в народницькому стилі твір, виказує суто українську орієнтацією всього збірника. Вірш «Рідний край», у якому ліричний герой (а отже видавці «Ниви») зізнається в любові до України, називаючи її «золотосяйним тихим раєм», до певної міри виступає концептуальним та ідеологічним орієнтиром усього альманаху.

Примітно, що «Нива», редакторами якої були Д.Маркович та Л. Боровиковський була першим виданням такого типу, що вийшло не в центральному місті Києві чи Харкові, а в провінції.

Підтверджували тезу про південь — як культурний центр країни й діячі з Херсона. На початку 1885 р. саме до Херсона майже одночасно переїхали Олександр та Софія Русові, Теофан Василевський (майбутній чоловік Людмили Березіної — письменниці Дніпрової Чайки), Дмитро та Олена Марковичі, Андрій Грабенко-Конощенко, Борис та Марія Грінченки та ін. Всі вони працювали в губернському земстві та фактично відразу після переїзду створили Херсонський українофільський гурток (під неформальним керівництвом Олександра Русова), який існував неповних півтора роки, доки у 1887 р. його було заборонено.

Крім того, у Херсонській губернії проживала низка видатних українських інтелігентів та культурних діячів. Так, у губернії, окрім членів гуртка О. Русова, також жили і працювали брати Іван, Панас і Микола Тобілевичі, Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Микола Чернявський, Володимир Кедровський, Григорій Коваленко-Коломацький, Володимир Різниченко (Велентій) та ін.

Своєю професійною та громадською діяльністю вони популяризували серед степовиків українську ідею, сприяли піднесенню національної та громадської свідомості мешканців краю, поширенню видань рідною мовою, збереженню старовинних звичаїв та традиції. Незважаючи на різноманітні перешкоди, зокрема негласний нагляд поліції, активні громадські діячі продовжували літературно-мистецьку та просвітницьку діяльність. Зокрема члени херсонського українофільського гуртка організували у місті курси української мови, відкривали бібліотеки, курували аматорські мистецькі гуртки, а також збирали археологічні та фольклорні пам’ятки, займались видавничою справою. Своєрідним підсумком діяльності гуртківців стало упорядкування у 1886 році альманаху «Степ». Він вийшов у Петербурзі двома мовами: українською — художні твори; російською — наукові розвідки...». У скрутний для української мови та літератури час наклад «Степу» (391 сторінка) склав 1200 примірників та коштував 1 р. 25 коп.

Чи варто зауважувати, що підготовлені упорядниками до друку другі числа «Ниви» та «Степу» були цілковито заборонені цензурою?

Перші південноукраїнські літературні альманахи «Нива» та «Степ» стали помітним літературно-мистецьким явищем, адже були місцем вдалого дебюту для українських письменників та умістили на своїх шпальтах більшість творів українською мовою, чим засвідчили живий потенціал народної мови. А головне, як і решта перших збірників сходу та півдня, «Нива» та «Степ» довели, що навіть усупереч культурно-історичним обставинам, своїм авторським загалом, тематикою та проблематикою порушених у творах тем та, звісно ж, мовою — вони засвідчували незламний дух українства.