Повернути країну собі

Читаємо сухі, лаконічні рядки з енциклопедій: Нельсон Мандела (18.07.1918 — 05.12.2013) — видатний південноафриканський державний, політичний та громадський діяч, перший президент вільної, нерасової Південної Африки у 1994 — 1999 роках, людина, яка внесла колосальний вклад у демонтаж системи апартеїду в ПАР, один із найбільших моральних авторитетів ХХ століття...

Але що стоїть за цим? Перед нами — хай правильна, але лише схема дивовижного життя. Якщо ми хочемо осмислити історію Південної Африки останніх шести або семи десятиліть (у контексті історії світової, достатньо важливою складовою котрої вона є), якщо бажаємо збагнути, як саме і якою ціною стають «моральними авторитетами», як герой нашої розповіді знайшов у собі сили, попри соціальне походження, попри спокуси «успішного», комфортного життєвого шляху (він здобув європейську освіту), все ж таки знову й знову говорити «ні» антигуманній, варварській системі расового пригнічення та сегрегації, якщо, зрештою, маємо намір зрозуміти схоже й відмінне (а схоже було — про це згодом) у системі класичного, расового колоніалізму в Південній Африці та системі колоніального правління в Україні ХVІІ — ХХ століть, то треба починати серйозну розмову. І насамперед варто розібратися, чим була система апартеїду в ПАР, боротьбі проти якої присвятив своє життя Нельсон (Роліхлахла) Мандела.

Апартеїд (точніше, «апартхейд» — мовою «африкаанс», котрою говорять нащадки перших голландських колонізаторів Південної Африки, це означає «окремішність», «роздільність», «окремий розвиток (рас)» — це державна політика расової сегрегації та дискримінації, яку проводили уряди Націоналістичної (або, як вона сама себе йменувала, «Національної») партії Південної Африки у 1948 — 1994 роках. Треба мати на увазі, що ця земля була колонізована двічі: спочатку в 40-х — 50-х роках ХVІІ століття голландськими переселенцями, а згодом, на початку ХІХ століття, після поразки Наполеона в Європі, вже Великою Британією. Нащадки голландців — бури (від boer — «селянин») та британська адміністрація (котра в серії жорстоких колоніальних воєн 30-х — 80-х років ХІХ ст. впокорила корінний, сильний та войовничий субетнос зулусів, до одного з відгалужень якого, народу «коса», належав Мандела) конфліктували поміж собою (згадати хоча б знамениту англо-бурську війну на початку ХХ століття ), проте поступово утворилася така собі «коаліція» білої колоніальної меншості, де бури, які переважали кількісно, мали політико-ідеологічне домінування, а нащадки британців певною мірою визначали економічний курс.

Ситуація якісно змінилась у 1948 році, коли на парламентських виборах (звісно, цілком «демократичних» — право голосу майже скрізь мали лише білі громадяни, ну, то й що з того) перемогу здобула Національна (Націоналістична) партія на чолі з Даніелем Маланом. Саме ця політична сила — потім її очолювали Йоганнес Стрейдом, Хендрік Фервурд, Бальтазар Форстер, — яка спиралася на підтримку радикальної білої меншості, особливо націонал-расистськи налаштованих бурів, і заклала, вже наприкінці 40-х — на початку 50-х років ХХ століття, політико-ідеологічні засади системи апартеїду.

Про що конкретно йшлося? Дуже швидко були ухвалені колоніальні «расові» закони, згідно з якими корінна африканська більшість (утім, бури заявили про те, що вони ще більшою мірою є в ПАР корінним народом, бо освоювали ці землі, «дикі» до їхнього прибуття; між іншим, Національна партія в 1940 — 1945 роках різко критикувала антигітлерівську коаліцію та її курс — цікавий факт) позбавлялася прав на громадянство ПАР (фактично це стало привілеєм); права брати участь у виборах і бути обраною (ця дискримінація була доведена до «краю»); на свободу проживання й пересування (африканцям було заборонено виходити на вулиці після заходу сонця, а також з’являтися у «білих» районах без дозволу властей; на «змішані» шлюби — за це передбачалася жорстка кримінальна відповідальність; на нормальне медичне обслуговування (заборонено користуватися сучасною «медициною для білих»); на освіту (основні якісні освітні заклади перебували у «білих» районах); на працю (за роботодавцями було офіційно закріплене право застосовувати расову дискримінацію при прийомі на роботу). Зрештою, було взято курс на виселення значної частини африканської більшості у менш плодородні землі, які потім були проголошені «незалежними державами» («бантустанами»). Звісно, офіційно все робилося «задля блага самих африканців»...

Одним із наслідків системи апартеїду став колосальний розрив між нащадками європейців, які жили за кращими соціальними стандартами Західного Світу (проте зауважимо: саме тоді, особливо у 1960-х роках, у США політика расової сегрегації була поступово поставлена поза законом), та корінною більшістю, яка бідувала (щоправда, не настільки жахливо, як в інших державах Африки). Важливо, що ООН неодноразово у своїх резолюціях кваліфікувала апартеїд як «південноафриканський фашизм» і вимагала від урядів ПАР припинити цю політику.

А тепер нам необхідно, бодай коротко, висвітлити ось яке питання: що є спільного між системою апартеїду в Південній Африці та колоніальним правлінням Московського царства, імперії Романових та СРСР в Україні? Звісно, тут не може бути тотожності за принципом «а» дорівнює «а» (історичні паралелі — взагалі річ доволі умовна), проте на деяких моментах хотілося би зупинитися. Це, зокрема: а) ставка на корумпованих, підкуплених представників африканської більшості, на «верхівку» (владні племінні прошарки корінного населення, до яких, зауважимо, за народженням належав і Мандела, жили в ПАР порівняно непогано); б) зверхність (в одному разі — расова, в іншому — великодержавна) до корінного населення, яке одвіку жило на своїй рідній землі; в) прагнення витіснити носіїв культури цього населення на «край», на «маргінес» соціальної системи (в Україні таким собі «бантустаном» фактично багато в чому стало село — в умовах русифікації великих міст основний носій нашої мови та культури); г) прагнення стерти, нівелювати, навіть за потреби — фізично знищити національну свідомість в особі її реальних носіїв (у нас діапазон методів був вельми широкий — від теорій про «единый общерусский народ» до Голодомору й репресій проти дисидентів; читач може повірити, що білі колонізатори в Південній Африці теж пролили ріки, океани крові людей корінного населення — без чого був би неможливий «тріумф» апартеїду). Викладені вище суб’єктивні міркування автора підводять нас до іншої важливої проблеми: порівняльні особливості політики деколонізації в Південній Африці та в Україні. Але про це — декілька слів уже в другій частині статті.

***

Пора вже, проте, перейти до розповіді власне про Нельсона Манделу. Майбутній перший демократичний президент Південної Африки народився не у родині африканського селянина-жебрака, не у родині міських чорношкірих слуг пануючої білої меншості. Він був нащадком молодшої гілки династії правителів (вождів, якщо завгодно, навіть королів) народу коса, яка впродовж довгого періоду була владною в регіоні Транскей Східно-Капської провінції Південної Африки. Після народження хлопчик — раніше «вестернізованого» ім’я Нельсон — отримав африканське родове ім’я «Роліхлахла» (за однією версією, це означає «той, хто зриває гілки», за іншою, більш цікавою, — «той, хто сам собі приносить неприємності, клопоти»). Від народження мав статус вождя племені тембу народу коса.

Біографія цієї людини переконливо свідчить, що визначальним у житті справжніх моральних авторитетів дуже часто є не соціальне походження, не різноманітні зовнішні обставини, зазвичай, м’яко кажучи, достатньо несприятливі, а духовний (важливіший за політичний) вибір вищої мети. Для Мандели це була вселюдська і соціальна справедливість у його країні. Нельсону була призначена доля представника традиційної, лояльної до «білих» африканської еліти, за цієї умови він міг жити в умовах добробуту й благополуччя, користуватися відповідними благами — бо був нащадком вождів. Проте він зробив інший вибір. У своїх автобіографічних нотатках наш герой згадує: «Мій інтерес до політики пробудився ще в юності, коли я слухав оповіді старійшин племені рідного села (до речі, саме там, у селі Мфезо, Мандела й заповів себе поховати — не в Йоганнесбурзі, Кейптауні або інших мегаполісах. — І.С.). Старійшини розповідали про добрі старі часи до приходу білої людини. Наш народ жив тоді мирно, під демократичним урядуванням свого короля і радників, вільно пересувався своєю країною. Тоді земля була нашою. Старійшини розповідали нам про свободу, про те, як воювали їхні предки, захищаючи свою країну, про героїв та полководців у ті епічні дні. Я сподівався, що буду служити своєму народу і зроблю свій скромний внесок у справу боротьби за свободу. Я поклявся зробити це».

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»