Прямостояння. В зоні й поза зоною-2

Продовження. Початок читайте «День» № 166-167

Неподалік Біломорсько-Балтійського каналу в Онезькому концтаборі валила ліс Ізидора Косач — рідна сестра видатної української поетеси Лесі Українки. 49-річну викладачку київського вишу заарештували у вересні 1937 р. «Косач налаштована націоналістично. Каже, що Україною та її багатством розпоряджається Москва, що видатні українці сидять, і що людям нема за що купити одяг», — написав у доносі студент.

Чоловіка Ізидори, вченого-агронома Юрія Борисова, засудили як члена вигаданої чекістами Спілки визволення України і заслали на Північ, звідки він не повернувся. Ізидору вислали в Архангельську область через 8 років після нього.

«Найтяжчу роботу виконують політичні в’язні, що становлять головну масу каторжан... Люди довго не витримують, виснажуються вщент, умирають. На їх місце приводять нових, а прибутки НКВД від визискування невільничої праці все зростають», — згадувала Ізидора. З нагоди 25-річчя смерті Лесі Українки громадськість вимагала відпустити сестру поетеси. Так знесилена Косач повернулася до Києва на початку 1940 р.

Чотири десятки російських міст повністю постали завдяки смертельним трудовим нормам. Серед них — Норильськ, Тайшет, Воркута, Магнітогорськ, Магадан. У 12 містах зеки збудували житлові квартали, водогін, дороги, школи, лікарні — це Челябінськ, Якутськ, Хабаровськ.

Вісім гідроелектростанцій, три штучні канали — Біломорсько-Балтійський, імені Москви та Волго-Донський, — Норильський нікелевий комбінат, Нижньотагільський комбінат, об’єкти ядерної програми, Трансполярна, Кольська і Печорська залізниці, шляхи Сибірської магістралі, тунелі на Сахалін, Караганда — Моінти — Балхаш, Тайшет — Лена, автострада Москва — Мінськ...

Норильський нікелевий комбінат виник за ідеєю Йосипа Сталіна. Після Постанови РНК СРСР від 23 червня 1935 р. «Про будівництво нікелевого комбінату» організовано виправно-трудовий концтабір. Сюди привезли тисячі ув’язнених українців. Щодня по 10 — 12 годин каторжної роботи. Люди вмирали з голоду, втікали, хворіли, проте табірне виробництво зростало, а в’язнів привозили все більше. Сьогодні «Норнікель» — один із найбільших у світі виробників кольорових металів. Виробничі підрозділи компанії групи ГМК «Норильський нікель» розташовані в Росії, Фінляндії та ПАР.

МАКСИМ ГОРЬКИЙ З ЧЕКІСТАМИ НА СОЛОВКАХ.

Цілком таємне будівництво залізниці Чум — Салехард — Ігарка закодували як будови №501 і №503 ГУЛАГу. Сім років у вічній мерзлоті виключно політичні в’язні прокладали 1263 км шляхів. Після смерті Сталіна будівництво зупинили. Побудовані залізничні полотна — закинули. Діючою залишилася лише одна ділянка — Чум — Лабитнангі. У 1948 р. Лабитнангі стала залізничною станцією. Восени 2017 року до цього містечка етапували українського режисера Олега Сенцова, засудженого Росією з політичних міркувань на 20 років. У 2019 р. Сенцов за обміном повернувся в Україну.

Радянська модернізація відбувалася за рахунок рабської праці ув’язнених, серед яких — викладачка Ізидора Косач та агроном Юрій Борисов з України. З примітивними знаряддями ефективність праці голодних і виснажених людей становила лише 3% порівняно з вільнонайманими працівниками. Згодом деякі з каналів закрили, не використовувалися залізничні гілки.

Під час Другої світової війни Ізидору Косач заарештували нацисти — і теж за проукраїнську діяльність. У той час вона була членкинею Української національної ради, заснованої ОУН. Після звільнення, восени 1943 р., остерігаючись репресій радянської влади, сестри-біженки Ізидора і Ольга Косач виїхали в Європу, згодом до Америки. У 1971 р. радянська влада запросила Ізидору на відзначення сторіччя Лесі Українки, але вона рішуче відмовилася: «Не поїду в Україну, поки там панує неволя і заарештовують невинних людей».

15 травня 1930 р. за циркуляром Вищої ради народного господарства і ОГПУ виникли особливі в’язниці для науково-технічної інтелігенції. Їхньою діяльністю керував 4-й спецвідділ НКВД-МВД. Близько двох десятків таких секретних бюро й інститутів із ув’язненими інтелектуалами працювали на радянський військово-промисловий комплекс. У народі такі трудові колонії здобули назву «шарашки» (від «шарашкіна контора» — сумнівна, шахрайська організація). Їх розформували лише у 1950-х роках — після смерті Сталіна.

Талановитий український інженер-авіатор Сергій Корольов відбував строк за статтями «тероризм» і «підрив промисловості, транспорту, торгівлі, грошового обігу й кооперації». Його арештували в 1938 р. Вирок: 10 років табору на Колимі. Покалічений допитами (його били так, що переламали лицьові кістки), працею на золотих копальнях, Корольов був на межі смертельного виснаження.

За полегшення його долі боролася сім’я, відомі авіатори. У 1940 р. місце ув’язнення замінили на «шарашку» — ЦКБ-29 у Москві. Особливим конструкторським бюро № 16 при Казанському авіазаводі завідував капітан держбезпеки Бекетов. Співробітники не мали права залишати територію, а за роботою наглядала озброєна варта. Колектив складався з інженерів та науковців, засуджених за політичні злочини.

У 1940 — 1942 рр. Сергій Корольов узяв участь у розробці літака Ту-2 та спроєктував реактивний літак РД-1. Перейшовши до Казані, Корольов почав розробляти ракетні двигуни та готувати проєкт створення бойових ракет далекої дії. Його керівником став давній колега у справі ракетобудування Валентин Глушко, який відбував вісім років ув’язнення. У серпні 1944 р. Корольова звільнили достроково. Загалом він відбув шість років примусової праці в таборі та закритих конструкторських бюро.

Радянські здобутки у підкоренні космосу забезпечили репресовані вихідці з науково-технічних тюрем НКВД. Попри поневіряння, покалічені допитами та каторжною працею, українці Корольов і Глушко увійшли в історію як люди, які запустили перший штучний супутник і першого космонавта.

ВІЙНА

Із початком німецько-радянської війни в червні 1941 р. для багатьох в’язнів ГУЛАГу з’явився шанс вийти на волю. Відбулося кілька хвиль звільнення, але вони стосувалися засуджених на малі строки. Відтак, політв’язнів з України, які мали покарання на 10 — 25 років, це не торкнулося Але звільнено і відправлено на фронт було дуже невелику кількість людей. Серед них були репресовані радянські офіцери, яких Сталін напередодні Другої світової війни запроторив у ГУЛАГ, а потім «великодушно» дав можливість реабілітуватися у боротьбі з нацистами.

Для в’язнів концтаборів настали ще важчі часи: робочий день зріс, а продуктову пайку зменшили. За відмову від роботи карали, як за державну зраду, листування з рідними і читання газет заборонили. Тих, кого мали звільнити, — вирішили не відпускати до кінця війни. Стрибок смертності став найвищим за всю історію таборів. Упродовж 1942 — 1943 рр. загинули відповідно 25% і 20% в’язнів. У 1943 р. спалах епідемій тифу та інших хвороб зачепив майже чверть зеків.

ОСТАННІЙ КОМАНДУВАЧ ЗБРОЙНИХ ФОРМУВАНЬ УПА ВАСИЛЬ КУК.  КОЛИ ВІН ВОЮВАВ З БІЛЬШОВИКАМИ, НКВД КАТУВАЛО ЙОГО МАТІР, 61-РІЧНУ ПАРАСКЕВІЮ

Першим масовим звільненням політв’язнів стала лише амністія для польських громадян. У 1941 р. із таборів, тюрем і спецпоселень їм дозволили повернутися додому. Влітку 1941 р. СРСР погодився на формування Польської армії з заарештованих чи депортованих із Західних України й Білорусі. У Польську армію на Сході під командуванням генерала Андерса вступило кілька тисяч українців. Основу формування склали амністовані на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1941 р. в’язні ГУЛАГу та спецпоселенці. Серед них було чимало українців із Волині, Галичини, Холмщини й Надсяння, які скористалися польським громадянством для звільнення. Відповідно, на кінець 1944 р. під началом Андерса служило 2326 православних вояків і 455 греко-католиків. Історики вважають, що більшість із них були українцями, решта — білорусами.

Однак із 1944 року табори ГУЛАГу масово поповнювали політичні в’язні з України та країн Балтики, де тривала національно-визвольна боротьба. На територіях, звідки вигнали нацистів, радянська влада розгорнула військову боротьбу з повстанськими арміями, які боролися за незалежність своїх держав. Окрім членів руху опору заарештовували й садили у табори навіть червоноармійців, щодо яких зуміли знайти інформацію про членство в націоналістичних організаціях в юності.

У 1944 р. радянська влада розгорнула війну з цивільним населенням України у вигляді депортацій. Великий потенціал національно-визвольного руху був серйозною загрозою політичній стабільності в СРСР. У березні 1944 р. постанова «Про спеціальні заходи у західних областях України» зобов’язувала НКВС СРСР виселяти родини активних учасників ОУН, УПА, УНРА у віддалені місцевості Радянського союзу, а їхнє майно конфісковувати. Перший ешелон № 1516 із жінками, дітьми та людьми похилого віку до Красноярського краю вирушив зі станції Здолбунів на Рівненщині 7 травня 1944 року. У 18 вагонах як небезпечних злочинців вивезли 451 родича повстанців.

Упродовж кількох діб травня 1944 р. НКВС зігнав у залізничні вагони майже все татарське населення Криму. 67 ешелонів із 183 155 особами відправили в Узбекистан та інші віддалені місця СРСР. Весь народ звинуватили у співпраці з нацистами, хоч чимало киримли воювали у Червоній армії, 8995 ветеранів якої теж депортували.

У кожному селі Західної України комуністи складали списки, за якими без слідства та суду прирікали тисячі родин на важкі поневіряння. Разом із батьками виселяли неповнолітніх дітей і немовлят. Потерпаючи від знущань та нелюдських умов існування, чимало людей гинули в дорозі до місць заслань. Найчастіше у місцях поселення не було жодних умов для життя.

61-річну Параскевію Кук арештували 1950 р., катували, морили голодом, тричі вішали й знімали з шибениці. Випитували, де перебуває її син Василь, головний командир УПА. Мати витерпіла всі знущання і не зламалася. «Покарання я відбувала в Іркутській області, Тайшетський район... Тут, у таборі, я вперше познайомилася з мамою Уляни [з Дніпропетровщини], дружини Василя. Ми дуже подружили», — згадувала Параскевія. Додому вона повернулася через шість років.

Радянська влада репресувала півмільйона українців. Депортації тривали до грудня 1952 року. У 1944 році вивезли 12 762 особи, 1945-му — 17 497, 1946-му — 6 350, 1947-му — 78 327 (така кількість репресованих за один рік не мала аналогів у історії радянського терору!), 1950-му — 46 208, 1951-му — 18 523, 1952-му — 3 229.

Із 206 664 засланих протягом 1944 —1952 рр. — 187 893 члени родин українських повстанців. За 1945 — 1950 рр. на спецпоселеннях у родинах членів ОУН і УПА народилася 2 181 дитина і померло 14 435 осіб.

Засуджені члени ОУН і УПА після відбуття покарання у концтаборах ГУЛАГу за Указом Президії ВР СРСР від 21 лютого 1948 р. також змушені жити на засланні. Зокрема, на 1 квітня 1948 р. із 2 209 454 спецпоселенців було 97 619 «оунівців» — так їх називали у документах.

Із 26 листопада 1948 р. указом Президії ВР СРСР втікачі з заслання, яких було чимало, «отримували» 20 років каторги. Постановою Ради Міністрів СРСР № 1398-508 від 6 квітня 1950 р. депортованим скасовували терміни й зобов’язували жити на чужині вічно. Цю норму повністю скасували лише 29 квітня 1964 р.

Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»