Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Свобода через гідність

Джон Стюарт Мілль про компетентну демократію
9 грудня, 2021 - 17:16
ДЖОН СТЮАРТ МІЛЛЬ — НАЙВПЛИВОВІШИЙ АНГЛІЙСЬКИЙ ФІЛОСОФ ХІХ СТ., ПРОВІДНИЙ ІДЕОЛОГ ЛІБЕРАЛЬНОГО РЕФОРМІЗМУ

«Не можна ані на крок просунутися до компетентної демократії, якщо народне врядування не бажає, щоб ті функції, які вимагають певної компетенції, здійснювали професіонали. Демократії ще досить багато слід зробити, аби забезпечити собі достатню інтелектуальну компетенцію для здійснення своїх функцій, а саме: нагляду та контролю».

Ці слова належать Джону Стюарту Міллю (1806 — 1873) — найвпливовішому англомовному філософу ХІХ ст., видатному економісту, публіцисту, громадському діячеві (був депутатом англійського парламенту), провідному ідеологу західноєвропейського соціального реформізму. Аж до кінця позаминулого століття ім’я Мілля (Yohn Stuart Mill, в українській транскрипції іноді вживається варіант прізвища — Міл) було загально шанованим і знаменитим, його фундаментальні праці — «Принципи політичної економії» (1848), «Про свободу» (1859), «Роздуми про представницьке правління» (1861), «Поневолення жінок» (1869) — були перекладені всіма основними європейськими мовами, що закріпило його високу міжнародну репутацію як «оракула лібералізму».

Проте внаслідок глибокої кризи самої ліберальної ідеології впродовж ХХ століття (кризи, аж ніяк не подоланої і в наші дні) ім’я та спадщина Мілля не те що були забуті, а певною мірою «відійшли в тінь» (утім повага до цього мислителя ніким не ставилася під сумнів). А тим часом дискусії щодо того, чим, власне, є свобода (хибна та справжня), як цю свободу виборюють, і ще важливіше, як її закріплюють, повною мірою залишаються на порядку денному. А стосовно України та нашої драматичної ситуації — навряд чи варто доводити, що саме компетентна (знову повторимо — компетентна!) демократія є тим, чого вкрай гостро бракує нашому суспільству. Отже, думка Мілля, оприлюднена 160 років тому, зберігає свою силу. Видатному англійському філософу належить чимало глибоких, гострих, часом незвичних й парадоксальних думок, які варті нашої пильної уваги. Наприклад: «Гідність держави залежить, врешті-решт, від гідності особистостей, що її утворюють». Далі: «Чи існувало будь-коли таке панування, яке не здавалось би природним тим, хто ним володіє?» Або ж: «Люди не бажають бути багатими — вони хочуть бути багатшими за інших». Ще одне висловлювання: «Одна людина з вірою є рівною за силою дев’яносто дев’яти людям, у котрих є лише інтерес». І, нарешті: «За недосконалості нашого розуму інтереси істини конче вимагають різниці думок».

Очевидно, варто, бодай дуже стисло, переповісти основні моменти біографії Джона Стюарта Мілля. Він народився у Лондоні в родині відомого економіста та філософа Джеймса Мілля, переконаного за своїми поглядами ліберала. Освіту Джон Стюарт здобув під контролем і керівництвом батька, який особисто опікувався його вихованням. Уже в трирічному віці хлопчик умів читати й писати англійською, а в чотири роки почав під наглядом батька вивчати давньогрецьку мову. Дитина знала змалку вражаюче багато, проте в зрілі роки Мілль зізнавався: «Я ніколи не був дитиною, як усі інші, ніколи, наприклад, не грав у крикет; краще було б, якби природа йшла своїм шляхом...» Філософ розповідав, що ніколи не мав іграшок, не слухав казок та не мав інших обов’язкових атрибутів щасливого дитинства. Бо Джеймс Мілль був суворим батьком і дуже вимогливим вчителем. Головною метою виховання дитини, на його думку, є привчити її до розумової праці. Найважливіше, вважав Мілль-старший, — це розвиток розумових здібностей і вміння інтелектуально працювати. І ще — треба звикати до самостійного мислення!

У 1820 — 1821 роках Джон Стюарт Мілль перебував у Франції, звідки, за його спогадами, виніс «найглибше співчуття до європейського лібералізму», а потім, у 15-річному віці, повертається до Лондона і, вже без втручання батька, продовжує займатися самоосвітою — аж до останніх років життя (офіційних чи приватних закладів він не закінчував).

Попри таке «своєрідне» виховання (а можливо, саме завдяки йому) Джон Стюарт Мілль володів рідкісною, цінною рисою — вмінням викласти доволі складну, обширну, часто навіть заплутану проблему із суто англійською чіткістю, ясністю, логічністю (проте не «простотою» — він не спрощував). У цьому читач зможе пересвідчитися, ознайомившись з основоположними фрагментами знаменитої праці мислителя «Про свободу», до розповіді про яку ми зараз ы переходимо.

«Предметом цього есе, — зазначає Мілль, — є Громадянська, або ж Соціальна, Свобода: природа та межі влади, яка може бути законно вжита суспільством відносно індивіда. Це питання рідко ставилося і навряд чи коли-небудь обговорювалося в загальних рисах, але воно глибоко впливає на практичні протиріччя нашого часу, оскільки постійно присутнє в прихованому вигляді, й, цілком імовірно, воно ще постане як нагальне питання незалежного майбутнього» (це передбачення, висловлене ще 1859 року, виявилося пророчим. — І.С.).

«Боротьба між свободою і владою, — пише філософ, — є найпомітнішою рисою перших відтінків відомої нам історії, особливо історії Греції, Риму та Англії. Але в давні часи це змагання відбувалося між підданцями або певними класами підданих та урядом. Під свободою мався на увазі захист проти тиранії політичних правителів. Вважалося, що правителі (за винятком деяких популярних урядів Греції) неминуче антагоністичні до народів, якими вони правлять».

Чому? Тому що, вказує автор есе «Про Свободу», «правителі — це правляча Особа або правляче плем’я чи каста, які здобували свою владу як спадок або через завоювання і вже ніколи не отримували її за бажанням своїх підданих, тоді як підпорядковані їм достойники не наважувалися, а, можливо, й не воліли відстоювати хоч би які можливі заходи проти виявів деспотизму. Їхня влада вважалася необхідною, але водночас і вкрай небезпечною: як зброя, яку проти своїх підданців вони могли вжити так само, як і проти зовнішніх ворогів. Аби запобігти полюванню незліченних хижаків на слабших членів суспільства, потрібно було, щоб з’явилася дужча за інших хижа тварина, уповноважена їх стримувати (суттєва думка. — І.С.). Але, оскільки цар хижаків бував не менш, ніж інші гарпії, схильний до полювання на стадо, доводилося завжди бути готовим до захисту від його пазурів і дзьоба».

Саме з цієї причини, робить висновок Мілль, «метою патріотів було накладання на владу обмежень, що їх був би змушений дотримуватися, керуючи спільнотою, правитель. Саме під цими обмеженнями й розумілася свобода. Спроби їх установити відбувалися двома шляхами. Перший шлях полягав у здобутті визнання певних меж недоторканності, названих політичними свободами або правами, і коли правитель їх порушував, він тим самим перевершував свої повноваження. Якщо це відбувалося, то вважалися виправданими поодинокий опір або загальне повстання».

«Другий, — розвиває свою думку Джон Стюарт Мілль, — і, взагалі, пізніший шлях полягав у запровадженні засобів конституційного контролю, які ставили за необхідну умову певних важливих дій чинної влади згоду спільноти або якогось органу, що мав представляти її інтереси. Більшою чи меншою мірою підкоритися першій із цих моделей були змушені (саме змушені! — І.С.) правлячі влади більшості європейських країн. З другою моделлю справа стояла інакше, і її встановлення, або — якщо ця модель вже певною мірою діяла — встановлення її в повнішому обсязі, повсюдно стало головною метою свободолюбів».

Але історія рухалася вперед. І «настав час, — підкреслює Мілль, — коли, з розвитком людських стосунків, люди перестали вважати за природну необхідність, щоб їхні уряди були незалежними силами, які протистоять їхнім інтересам. Їм здалося, що буде набагато краще, коли різноманітні посадові особи стануть їхніми орендаторами або делегатами, яких, за бажанням, можна буде відкликати (завдання, про ступінь вирішеності якого в сучасній Україні може судити читач. — І.С.). «Поступово цей новий попит на виборних і тимчасових правителів став важливим об’єктом зусиль популярних партій всюди, де такі існували; і ці зусилля значною мірою перевершили попередні намагання обмежити владу правителів... Це (як могло здатися) було засобом проти дій правителів, чиї інтереси традиційно протиставлялися інтересам народу. Тепер прагнули того, щоб правителі ідентифікувалися з народом, щоб їхні інтереси й воля були інтересами й волею нації. Нація не потребує захисту проти власної волі. Отже, не може бути й остраху, коли б вона не стала тиранити себе саму (отут виникають поважні проблеми! — І.С.). «Хай правителі будуть дійсно відповідальними перед нацією, легко зміщуваними нею, і тоді нація зможе дозволити собі повністю довірити їм владу, щоб стосовно неї вона сама диктувала, яких результатів вона від неї чекає. Влада правителів стала (точніше — мала би стати. — І.С.) не більшою за владу самої нації, сконцентрованою і оформленою таким чином, щоб її було зручно здійснювати».

Які небезпечні перепони бачив Мілль на цьому шляху? В чому полягає значення представницького (парламентського) правління і як його необхідно вдосконалити? Про це читачі дізнаються далі.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: