Публіка виявляє ненаситну цікавість до всього, за винятком того, що дійсно варто знати.
Оскар Уайльд, видатний ірландський англомовний поет, драматург, прозаїк, есеїст

Свобода, виборена Словом

До 150-річчя геніальної письменниці. Леся Українка: як «зробити Україну вже тепер політичною силою?»
19 лютого, 2021 - 10:59

Липень 1897 року. Нарешті Леся Українка разом зі своєю «тьотею Єлею» — Оленою Тесленко-Приходько — змогла виїхати з Києва на лікування до Криму. Ходить вона вже краще, хоча із паличкою, але без людської помочі, не те, як у Києві. У травні зовсім не могла ходити, навіть без сторонньої допомоги, й підвестися було несила. Леся надіялася «поїхати куди-небудь у чужий край», у снах бачила усякі мандрівки, але про це вона могла лише мріяти. Сподівається на поїздку до Криму. Запрагла знайти для відпочинку й лікування «добру і красиву дачу» десь між Ялтою і Алупкою, серед зелені над морем.

Нарешті Леся з тіточкою в Криму, спочатку в Ялті, згодом, після від’їзду тітки Єлі, неподалік Ялти — в Чукурларі. У листі до батьків хвалить «олімпійське повітря Чукурлара», «спекоту євпаторійську», почувається «в своїй стихії» — в жаданому, спекотному, напоєному благодатними пахощами трав, квітів і морських водоростей «доброму кліматі».

Біль у нозі поволі відступає, «під впливом сього повітря і моря» настрій поліпшується, сили фізичні й духовні, хоча вкрай повільно, але відновлюються.

Правда, Лесю гнітить відсутність серед відпочиваючих земляків — одні росіяни, переважно москвичі. Але з’явився, повідомляє Леся Українка в листі до матері О.П. Косач, «новий знайомий панич Мержинський»1, якого, за її словами, направив до неї її приятель Павло Тучапський. Старший за Лесю на два роки, Павло Тучапський, такий же, як і Сергій Мержинський, соціал-демократ, за активну пропаганду марксизму неодноразово заарештовувався поліцією, згодом навіть потрапив і на каторгу.2

Павло Тучапський намагався  залучати Лесю Українку до підпільної діяльності в київському «Союзі боротьби за визволення робітничого класу». Чи не за його порадою Сергій Мержинський передав Лесі Українці «Капітал» Карла Маркса. Гадаємо, й іншу нелегальну літературу, можливо, й перший номер «Рабочей газеты», видання якої він готував до друку.

Ще до знайомства з Сергієм Мержинським Леся Українка в листі від 26 серпня 1897 р. до сестри Ольги Косач просить її бути «посредником при знайомстві Тучапського з Лідою» Драгомановою і влаштувати все так, «щоб, коли він буде говорити про те, як передати мені належні речі etc., то щоб сього ніхто не чув, і внуши Ліді, щоб вона теж про се нікому не говорила, щоб ніхто собі даремне крові не псував» (10,379).

На той час, особливо після проведення в березні 1897 р. конференції представників українських соціал-демократичних груп і петербурзького «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», в Києві було неспокійно, тривожно — відбувалися обшуки й арешти активістів із середовища соціал-демократів. Царській охранці було відомо, що ця конференція прийняла ухвалу скликати з’їзд партії і розпочати видання нелегальної соціал-демократичної «Рабочей газеты». Доручено це завдання тому ж Павлу Тучапському — одному з редакторів нової газети, перший номер якої з’явився у вересні 1897 р.

Леся Українка ще до виїзду з Києва в листі до батьків звертається з проханням знайти у Колодяжному її листи — «се чималий пакунок у газетному папері, зав’язаний шнурком з написом «Лесині листи» — і заховати їх так, «щоб москалі не доступились»... (10,368). Інакше — загроза арешту.


ЛЕСЯ УКРАЇНКА ВВАЖАЛА, ЩО НЕОБХІДНА ВАЖКА, НАВІТЬ ЖЕРТОВНА ПРАЦЯ НА СПОТВОРЕНОМУ КОЛОНІАЛЬНИМ ПЛУГОМ НАЦІОНАЛЬНОМУ ДУХОВНОМУ ПОЛІ

Леся не забувала, як у грудні минулого року Києвом прокотилося багато обшуків і арештів, було ув’язнено, писала вона в листі до дядини Л.М. Драгоманової 19 грудня 1896 р., «одного нашого доброго знайомого», а саме Михайла Кривенюка: «Се вже третій погром за сей рік!..» (10,360).

Звісно, Леся Українка не знала тоді, що Департамент поліції Петербурга на основі перехопленого її листа до Осипа Маковея від 12 листопада 1893 р. та зібраних раніше документів оформив на неї справу: «Дело Департамента полиции №176: О дворянке Ларисе Петровне Косач. Начато 18 марта 1984 года».3

І саме з цього листа Лесі Українки й було зроблено виписку для Департаменту поліції, на якому якийсь високий жандармський чин наклав резолюцію: «Собрать сведения о Косаче, имеются ли данные о Маковее. Сообщить генералу Новицкому для сведения. 10. ХІ» (10, 476).

Що ж так стривожило жандармів у цьому листі? Очевидно, оцінка Лесею Українкою критичної ситуації з українською мовою, школою, громадянськими правами в підросійській Україні: «... якби у нашої мови були такі права в Росії, які є в Галичині, то я твердо вірю, що й ми не зосталися б позаду, а тепер хто хоче кидає камінь на українців, пригнічених школою, урядом, громадськими інституціями, тільки я сього каміння не зважуся здійняти. Щоб Ви вірили в мою безсторонність, я мушу сказати, що вихована я в українській мові і що до нашої сім’ї той камінь патріотичний все одно не долетить, хоч і буде кинутий» (10,180).

Тут, у Ялті, в цьому, за її словами, благодатному «татарському краї», де Леся сподівалася набратися «сили і крові», вона почувається в певній безпеці, тому має намір залишитися в Криму й на зиму: «Скажу тільки одно, що мені не хотілося би бути сю зиму в Києві, се мені було б во многих отношениях вредно» (10,374), — не без підстав натякаючи в листі до батька про небезпеку жандармського переслідування.

Леся Українка пам’ятала свої дитячі переживання, спричинені арештом у Петербурзі в 1979 році дорогої, душевно лагідної тітоньки Єлі, яку було заслано спочатку в Олонецьку губернію, а 1881 році відправлено етапом до Сибіру.

Тепер тьотя Єля змушена була від’їхати, полишивши Лесю в Криму одну. Наближається осінній сезон, самотність пригнічує, і Леся намагається знайти собі компанію. Знайомиться із слухачкою московських фельдшерських курсів і запрошує її пожити з нею — так буде Лесі дешевше. Адже скромні заощадження на лікування і відпочинок нестримно згасають, хоча гроші тратяться тепер з більшою економією. Лесю розчаровує ця молода дівчина, «великороска», родом з Орла, де проживає її дядько Іван Петрович Драгоманов. Особливо прикро вражає Лесю те, повідомляє в листі свою сестру — «любу, дорогу Лілечку», що ця її «товаришка» «має в натурі певну дозу «безалаберності» й «зовсім не в стані розрізнити поняття «шовінізм і національне самопізнання», «автономія і сепаратизм», «політична солідарність і централізм», гірше того, що вона не розуміє сього раз назавжди і що такий незломний «гвіздок» є, здається, в головах більшості росіян з «центральних губерній» (10, 381-382).

У цьому листі Леся Українка зізнається, що почала читати «Капітал» Карла Маркса, «от тільки половину «Кapital`y» «проштудирувала»(«читати» його не можна) і, знаєш, чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики цієї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато для мене зостається темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї» (10,381).

На той час Леся Українка мала вже власний погляд, абсолютно відмінний від фанатичного увірування в можливість завдяки марксизму розв’язати соціальні, політичні й економічні проблеми. Ще за два роки до ознайомлення з «Капіталом» — цією «novum evangelium» (новою євангелією), яке, за її словами, «потребує більшої безпосередньої віри», ніж вона має, Леся Українка працює над статтею «Джон Мільтон», готуючи як популярну брошуру для поширення її серед народу. А в 1898 році, після розчарування «Капіталом», розпочала «писати одну брошурку на політичну тему» під назвою «Державний лад». Ці дві статті так і залишилися незакінченими і за її життя неопублікованими. Тоді Леся замірялася попрацювати на ниві підвищення національно-політичної свідомості українського люду, його політичної культури, як це робив її вчитель і порадник Михайло Драгоманов. Вона намагається організувати складання таких популярних книжечок на політично-економічні теми, замовляючи рукописи і вишукуючи кошти на їх видання. Її завдання, мета літературно-мистецької і громадської діяльності — це «вирощення», плекання культурно-національної свідомості підневільної нації, виборення Словом духовної та національної свободи для української людини.

Леся Українка вважала, що необхідна важка, навіть жертовна праця на спотвореному колоніальним плугом національному духовному полі, інакше «абсолютній невільній Україні» не вирватися з культурного й політичного простору Російської імперії. І цю роботу має здійснити національна еліта, передусім люди культури, інтелектуали. Її надія — молоді культурно-духовні сили, хоча поетеса з великою шаною ставиться до тих небагатьох жертовних «перших робітників», що працювали на «невправленому, дикому ще ґрунті», до яких належав, зокрема, Михайло Старицький.

Вітаючи Михайла Старицького з 30-річчям літературної діяльності, Леся Україна зараховує його до тих робітників української літератури й культури, хто «увесь вік свій дбав, «щоб наше слово не вмирало». Леся Українка усвідомлює, як важко і відповідально «працювати на непочатому перелозі, на неораній ниві»: «Мені судилося жити й працювати у тяжку добу — хто зна, чи діжду я кращої! Я знаю, яка тяжка й терниста путь українського літератора, і через те я можу добре розуміти і признавати Вашу працю і Ваші заслуги» (10, 232), — наголошує молодша товаришка по роботі, щира прихильниця його талану і праці на користь Україні.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»


1 Українка Леся. Зібр. тв.: У 12-т. — К.: Наук.думка. 1975. — т.10.с.377.  Далі в дужках вказано том і сторінку з 12 т. видання 1975-1979 рр.

2 Тучапский П.Л. Из пережитого. Одесса. 1923.

3 Мороз М.О. Літопис життя та творчості Лесі Українки. К.: Наук. думка. 1992 . — С. 128.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України
Газета: 
Рубрика: