Трагедія переможців

Такої книжки в Україні ще не було... Не завжди подібні високі слова цілком відповідають реальності — незрідка трапляються і перебільшення. Але зараз мова піде саме про таке видання — без жодного перебільшення, унікальне.

Майже 1200-сторінковий том «Голод 1946—1947 рр. в Україні. Колективна пам’ять» є результатом копіткої, тривалої праці та спільних зусиль фахівців Інституту історії України НАН України, Асоціації дослідників Голодоморів в Україні та Дослідної фундації ім. О.Ольжича (США). Це — перше в нашій країні археографічно-меморіальне видання, яке безпосередньо відтворює причини, обставини та соціально-демографічні наслідки повоєнного голоду 1946—1947 рр. в Україні. Структура збірника включає археографічно-оглядову передмову доктора історичних наук, професора Василя Марочка (упорядник та науковий редактор тому), ще дві статті його ж авторства — «Голодомори в Україні: порівняльний соціально-антропологічний дискурс» та «Олександра Веселова: свідок і дослідник повоєнного голоду» (про виняткову людину, яка віддала всі сили й присвятила своє життя вивченню цих страшних сторінок нашої історії), а також роздуми очевидця голодного лихоліття, журналіста й громадського діяча Андрія Бондарчука «Повоєнний голод: непокаране зло і забуте милосердя» — про те, як жителі Західної України, зокрема Волині, рятували потерпілих від голоду. Книжка випущена у світ видавцем Марком Мельником, який є власником виключних прав на неї.

Доктор історичних наук Василь Марочко у передмові до видання зазначає, що основний корпус тому становлять «спогади жертв та очевидців голоду 1946—1947 рр. (селян, військових, службовців, дорослих і дітей), авторизовані перекази почутого від близьких і рідних, інтерв’ю у формі запитальника, публіцистичні статті окремих дослідників та журналістів, написані на основі бесіди з живими свідками, поетичні рефлексії наших молодих сучасників. Це є перше в українській історіографії поєднання «усної історії» та комеморативної публіцистики. Археографічну складову, яку ми звикли ототожнювати лише з класичними архівними документами, становлять спогади безпосередніх носіїв історичної інформації про голод, його причини, обставини та наслідки».

Василь Марочко наголошує: «Голод виявився третім за чверть століття, причинами та обставинами нагадував ленінський людомор 1921—1923 рр., але вирізнявся за соціально-демографічними наслідками від Голодомору-геноциду 1932—1933 рр. Жертвами усіх трьох трагедій були мирні люди. Вони чинили опір, але не могли здолати систему послідовного і зухвалого позбавлення їх продовольства, відтак і життя. Голодне лихоліття, яке випало на долю людей, лишалося у пам’яті, передавалося від покоління до покоління, ніби сакральний заповіт нації».

Пан Василь упевнений: «Устами покоління, травмованого війною й голодним лихоліттям, промовляє істина. Прискіпливий читач, а тим паче опонент, безтурботно зазначить: спогади — джерело суб’єктивне, упереджене, відносне. Вони різні, позаяк вплив голоду на людський організм мав тілесні особливості: одна людина страждала від безбілкового набряку тіла, опухнувши до очей, а інша перетворювалася на ходячий скелет. Так, особисті спогади дуже індивідуальні, враховуючи специфіку людської психіки, рівень освіти, вік, але викладена у них інформація правдива і праведна, психологічно вичерпна, соціально значима».

Основний корпус матеріалів становлять спогади, записані студентами Чернівецького та Дніпропетровського університетів, активістами Асоціації дослідників голодоморів в Україні, надіслані безпосередньо свідками тих подій. Вони надходили від початку 1990-х років, особливо активно впродовж 1996—1997 років. Організований збір меморіальних свідчень, їх системне і послідовне упорядкування здійснювала Олександра Михайлівна Веселова, інтелектуальними зусиллями якої підготовлено і видано близько тридцяти збірників спогадів та архівних документів про голодомори в Україні. Не стало винятком і подане видання.

Ще один дуже важливий аспект книжки — це істинно християнське милосердя, виявлене так званими «західниками» (волинянами, галичанами) щодо жертв голоду у Великій Україні. Василь Марочко пише: «Села західних областей не були житницею ні Європи, ні Сходу, адже селяни також голодували, особливо у Чернівецькій області. Західна Україна в очах голодних селян вважалася «хлібною коморою», позаяк там не було колгоспного ладу, окрім невдалих спроб колективізації у вересні 1939 р. — червні 1941 р. Однак «голодна міграція», а насправді рух біженців від голоду, мала свою специфіку і на західноукраїнських землях: гуцули з Буковини їхали за хлібом до Івано-Франківської області, на Волинь, а десятки тисяч «східняків» рушили «на Западну» за продовольством, порятунком. Вони отримували помірну допомогу від родин, чиї батьки, сини, брати і доньки перебували у загонах УПА, у бандерівському підпіллі, тому що до них прийшли без зброї, а з порожніми торбами голодні українці. Біженці від голоду бачили вояків УПА, які приходили з лісу до родин, відчули співчуття, справжнє християнське милосердя від православних, греко-та римо-католиків. Спогади засвідчують дивну історичну колізію: серед каральних загонів НКВС були батьки і брати тих прохачів, які приїхали на «товарняках» до сіл Волині за порятунком від голоду. Дивне поєднання каральної експедиції окупантів з гуманною місією звичайних українців».

Безперечно, найважливішим обов’язком є відповісти на засадниче запитання: чому, як міг трапитися — втретє за 25 років — Великий Голод на українських землях? Василь Марочко підкреслює, що це страшне лихо було обумовлене не стільки природними (посуха), скільки соціально-політичними чинниками. Бо «людей системно і послідовно позбавляли засобів існування. Посилання на руйнівні наслідки війни, які спричинили бідування, виглядали цинічно в умовах жахливого податкового тиску, відвертого позбавлення селян хліба, молока, м’яса. Травневі дні перемоги над фашизмом, які в повоєнні роки не відзначали, не супроводжувалися квітучими садами, тому що селяни вирізали їх, щоб уникнути податку на фруктові дерева... Свідки називають і дещо іншу соціально-політичну колізію: на окупованих територіях у роки війни не було подібного голоду. Жінки і діти, люди похилого віку сподівалися на заможне і щасливе життя після перемоги над фашистською Німеччиною. Не дочекавшись із фронту чоловіка, солдатська вдова Ксенія Азаренко із села Булахівка на Дніпропетровщині згадує: «Не приведи, Господи, в голод зостатися одній без чоловіка». Подібна доля спіткала мільйони українських жінок, по кілька сотень у кожному селі».

Пан Марочко переконаний, що «серед обставин голоду 1946—1947 рр. найуразливішими постають драматичні й трагічні долі остарбайтерів, солдатських вдів, інвалідів війни, ветеранів фронтових баталій, які повернулися до виморених голодом родин, поруйнованих сіл. Не сурогатна їжа, яку вимушено вживали голодні люди, гнітить душу і вражає розум сучасника, адже її асортимент відомий з 1932—1933 рр. Їх переповнює гнівом і нестерпним болем усвідомлення небувалого приниження переможців, гноблення нещасних вдів і дітей-сиріт, безрадісне і голодне повсякдення інвалідів війни. Без ніг, однорукі, напівсліпі солдати війни «окупували» залізничні вокзали, вуличні притулки, просили милостиню, а дома на них чекали дружини, голодні діти, виснажені від очікувань матері».

І далі: «Глибина соціально-гуманітарної катастрофи в умовах повоєнного голоду зумовлена драматичним двобоєм солдатських вдів із нестерпним голодом. Фронтові похоронки на їхніх чоловіків лягали поряд з довідками сільських рад про смерть від голодного виснаження їхніх малолітніх дітей. Подібного соціально-демографічного явища не спостерігалося у попередні роки, починаючи від завершення Першої світової  війни. Вражаючим є факт смерті від голоду воїна-визволителя, який звільнив Європу від фашизму, але не врятував власної родини від фізичних тортур, непомірних грошової та натуральної повинностей. Усі без винятку очевидці називають глобальні причини голоду: війна, господарсько-економічна руїна, податки, хлібозаготівлі, соціальна політика радянських органів влади, посуха, недорід. Однак війна прокотилася країнами Східної та Центральної Європи, але у Румунії, Польщі, Чехословаччині, у зруйнованій і демонтованій Німеччині населення не помирало від голоду, тифу, дистрофії, від отруєнь так званим їдлом. Чому це сталося в Україні, яка була засновником ООН 1945 року? Запитання історичне, а не риторичне», — наголошує В. Марочко.

Упорядник книжки стверджує: «Спогади — не статистичне джерело, а сакральна пам’ять народу, його морально-етична сповідь» (спогади очевидців і жертв трагедії з Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Кіровоградської, Одеської, Луганської, Миколаївської, Харківської — словом, практично з усіх областей України та з міста Києва займають 95 % від 1200-сторінкового обсягу тому!). І, в розвиток цієї думки: «...майже усі очевидці цієї національної трагедії засвідчували відмінність втрат у 1932—1933 рр. від повоєнного голоду. Статистика жертв суттєво відрізнялася, але спостерігалася трагічна спадковість: ті, яким судилося вціліти протягом Голодомору-геноциду, помирали лютою смертю весною 1947 р.».

Незабутній Джеймс Ернест Мейс не боявся досліджувати біблійного масштабу трагедії й осмислювати їх. Візьмемо на себе відповідальність стверджувати, що Василь Марочко, Андрій Бондарчук, покійна Олександра Веселова, видавець Марко Мельник, без сприяння якого ця книжка, яку мають прочитати якомога більше українців, просто не з’явилася б на світ, — всі вони є гідними послідовниками Мейсової справи. Щира повага і безмежна подяка їм за це.