Нехай думки, укладені в книгах, будуть твоїм основним капіталом, а думки, які виникнуть у тебе самого – відсотками з нього.
Тома Аквінський, теолог, святий католицької церкви

Українець, бо європеєць

Життєвий і творчий шлях Ольгерда Бочковського
12 березня, 2015 - 17:18
ОЛЬГЕРД БОЧКОВСЬКИЙ (ФОТО 1918 р.) БУВ ВОДНОЧАС І ПЕРЕКОНАНИМ УКРАЇНСЬКИМ ПАТРІОТОМ, І СПРАВЖНІМ ЄВРОПЕЙЦЕМ

Західні науковці не раз «позичали» в українських колег ідеї для розбудови своїх теорій: фізик Вільгельм Конрад Рентген — в Івана Пулюя, економіст Джон Мейнард Кейнс — у Михайла Туган-Барановського, а антрополог Ентоні Сміт, філософ Ернст Ґеллнер, історик Мирослав Грох і політолог Бенедикт Андерсон — в Ольгерда-Іполіта Бочковського.

У ЦЕНТРІ УКРАЇНИ

Ольґерд-Іполіт Бочковський (01.03.1885—09.11.1939) народився на залізничній станції Долинській (сьогодні — у складі міста Долинська на півдні Кіровоградської області). Його батько, службовець Харківсько-Миколаївської залізниці Аполлон Бочковський мав польське коріння, а мати Анна походила з литовського роду Раєцьких. Батьки охрестили Ольґерда-Іполіта і його молодшого брата Тадеуша у костьолі та виховали у польській культурі, і Тадеуш у зрілому віці навіть став ксьондзом.

За кілька років Аполлона Бочковського перевели по службі спочатку до Катеринослава (нині Дніпропетровськ), а потім до Єлисаветграда (нині Кировоград). Брати Бочковські навчалися в Єлисаветградському земському реальному училищі, учнями якого в різний час були Микола Садовський (Микола Тобілевич) і його брат Панас Саксаганський (Панас Тобілевич), Кароль Шимановський, Євген Чикаленко, Густав Нейгауз, Гнат Юра, Юрій Яновський та Євген Маланюк. В училищі Ольґерд-Іполіт виявив особливі здібності до французької та німецької мов, натомість дорослим він вільно володів загалом двома десятками мов, у тому числі грузинською, есперанто, каталанською, кельтською, польською та чеською.

Після закінчення училища 18-літній Ольґерд Бочковський виїхав до Петербурга і там упродовж двох років навчався одночасно на економічному відділенні Політехнічного інституту та у Лісовому інституті. Однак на початку 1906 року він, не завершивши навчання, поспіхом виїхав до Кракова (деякі дослідники припускають, що він остерігався арешту). Через чверть століття Бочковський згадував про це так: «Європа від молодих років була моєю духовною батьківщиною. Я ніколи не поділяв ні слов’янського, ні революційного месіанізму Росії. З московської в’язниці царату я тікав у Європу, немов додому».

КНЯЗЕМ НАРОДЖУЮТЬСЯ, УКРАЇНЦЕМ СТАЮТЬ

Спочатку Бочковський збирався їхати до Парижа, але врешті-решт оселився у Празі. Саме там, поза Україною, він почав усвідомлювати себе українцем. Бочковський став регулярно дописувати до київської газети «Рада», яку видавав Євген Чикаленко, до львівського часопису «Економіст», який редагував Кость Паньківський, і до московського журналу «Украинская жизнь», який редагував Симон Петлюра. Він також переклав чеською мовою збірку з восьми оповідань Михайла Коцюбинського «З глибин душі», а після виходу книги з друку переслав на прохання письменника по одному примірнику Василеві Стефанику до Відня, Альфредові Єнсену до Стокгольма та Максимові Ґорькому на Капрі.

Бочковський писав статті й для чеських часописів — про творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Котляревського, Ганну Барвінок, Михайла Грушевського, про діяльність товариства «Просвіта» та про український театр (через чверть століття він використав свій журналістський досвід при підготовці підручника «Основи журналізму» та хрестоматії «Часописна читанка»). А на сторінках авторитетного журналу «Slovansky prehled» Бочковський опублікував серію статей під назвою «Українське питання» (1910 року вона була видана окремою збіркою).

Навчаючись упродовж 1906—1909 років на філософському факультеті Карлового університету, Ольґерд-Іполіт Бочковський заприятелював із тамтешнім професором, філософом і політиком Томашем Ґарріґом Масариком. Відтак Бочковський почав перекладати українською мовою історико-соціологічні праці Масарика, а згодом присвятив кілька своїх статей аналізу його наукових і політичних поглядів, написав його біографію та спогади про нього. Роботи Масарика, за свідченням Бочковського, стали для нього «увертюрою до дослідів питання поневолених народів взагалі, зокрема, на сході Європи».

На дев’ятий день Першої світової війни австрійська поліція провела обшук у квартирі Бочковського у Празі, вилучила низку його книг і листів, а самого науковця як підданого ворожої Російської імперії заарештувала і вивезла до міста Хеб на кордоні з Німеччиною. Завдяки заступництву Масарика Бочковський був невдовзі звільнений з ув’язнення, але до кінця війни мусив перебувати у Хебі як інтернований. Звідти він налагодив співробітництво зі Союзом Визволення України у Відні, писав статті для тамтешніх видань «Вістник СВУ» та Ukrainische Nachrichten.

У НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСАХ

Свої наукову діяльність Ольґерд Бочковський розпочав із дослідження розвитку національних рухів в європейських колоніях Росії — білоруського, вірменського, єврейського, латиського, литовського, польського, татарського та фінського. Пізніше, 1916 року у Відні українською мовою вийшла його монографія «Поневолені народи царської імперії. Їх національне відродження й автономічні прямування». В ній автор прагнув показати широкому загалові поведінку царату щодо «своїх власних народів», завдяки чому Росія зажила в цивілізованому світі  сумної слави «тюрми народів». Бочковський сподівався, що Російська імперія зазнає поразки у світовій війні, відтак від неї відокремляться насамперед її західні, економічно найбільш розвинуті провінції, і це загальмує відродження російського імперіалізму. Не дивно, що за кілька років цю книгу як «одіозну» привселюдно спалювали і вояки Білої армії, і російські емігранти в Європі.

Поступово дослідницьке поле Бочковського розширювалось, і від аналізу національних рухів поневолених народів Російської імперії він перейшов до виявлення закономірностей, за його словами, «несподіваного воскресіння з мертвих» низки «малих» або «недержавних» народів Європи (їх тоді ще називали «приспаними» чи «неісторичними народами», або й «народами-покидьками»): басків, болгар, бретонців, греків, ірландців, ісландців, каталонців, лужицьких сербів, македонців, провансальців, португальців, румунів, словаків, фламандців і чехів. Бочковський розглядав національне відродження цих народів як перший етап прискореного формування із них модерних націй. І не випадково, зауважував український науковець, більшість дослідників національних рухів походили саме із цих «неісторичних» народів — вони потребували теоретичного обґрунтування своїх культурних і політичних вимог.

За два тижня до завершення Першої світової війни, 28 жовтня 1918 року була проголошена незалежна Чехо-Словацька республіка, а її президентом став Томаш Масарик. Отримуючи паспорт громадянина нової держави, Бочковський домігся запису у графі «національність» — «українець». Незабаром він долучився до організації у Празі Надзвичайної дипломатичної місії Української Народної Республіки, очолив її пресовий відділ, працював аташе з питань культури. За підтримки посольства УНР Бочковський заснував українсько-чеське видавництво «Всесвіт», яке у рамках проекту «Пізнаймо Україну» видало чеською мовою 14 науково-популярних брошур про Україну (дві з них він написав сам).

ВОЛЯ БУТИ НАЦІЄЮ

Продовженням першої монографії Бочковського стала його книга «Національна справа (статті про національне питання у зв’язку з сучасною війною)», видана у Відні 1918 року. У наступні роки виходять друком його монографії «Націологія і націографія як спеціяльна соціологічна дисципліна для наукового досліду нації» (1923), «Націологія і націографія» (1927), «Національне пробудження, відродження, самоозначення» (1931), «Боротьба народів за національне визволення» (1932), «Вступ до націології» (1934) та багато інших (загалом науковець опублікував близько півтисячі публіцистичних і наукових праць).

Свою увагу до національних проблем Бочковський пояснював тим, що у перебігу світової війни міжнародна спільнота під тиском визвольних рухів була змушена визнати право націй на самовизначення. Відтоді саме нація, а не церква і не держава, є вирішальним фактором політичного та історичного розвитку, і недаремно ХХ століття іноді називають «століттям націй».

За Бочковським, у пробудженні «приспаних» чи «неісторичних», а насправді просто поневолених, народів і подальшому формуванні з них модерних націй вирішальну роль відіграє суб’єктивний чинник. Він полягає у наявності у народу національної свідомості та національної волі, які виявляють себе у прагненні нації до політичної та державної самостійності: «Нація — це воля бути нацією».

«До визначальних ознак або критеріїв нації відноситься також і культура в найзагальнішому розумінні цього поняття», — зазначав Ольґерд Бочковський. «...Перша фаза національного пробудження має суто культурний характер. Отже, якщо культура, переважно масова, вважається критерієм нації, ... [її] самобутності та окремішності, то в цьому є певна рація. Нація настільки і тому постає нацією, наскільки вона виявляє культурно-творчу здатність та хист. Для нації культура є тим, чим для людини — її особовість». І далі: «Культура — це свого роду мірило своєрідності й вартості нації. Ступінь поширення і, головне, поглиблення культури в масах — це одна із передумов перетворення народу в націю. Нація як така немислима без власної культури. Культура перший і вирішальний етап на шляху національного самовизначення кожного народу».

Нація, зазначав Бочковський, не тотожна мові, мова є лише однією з багатьох її ознак, проте і без власної мови нація утворитися не може. Релігія так само відіграє важливу роль в процесі етнічної самоідентифікації особистості, а отже і у формуванні простору національної культури: «Можна припустити, що між релігійними і національними почуваннями людини існує певна аналогія. Обидва належать до найінтимніших і водночас до найфантастичніших проявів людської душі. Хронологічно національна свідомість пізніша за релігійну. Та в релігійних почуттях вже підсвідомо криються зачатки майбутньої національної відрубності».

Нація, за Бочковським, «є дуже складний суспільний витвір», це результат політичної консолідації народу. Вона утворюється внаслідок поєднання всіх елементів культури у цілість почуттями, свідомістю та волею людей, їхнім бажанням жити разом і творити спільне майбутнє. Відтак, дослідник називає модерну націю психоволюнтаристичною спільнотою, яка об’єднана минулим, живе теперішнім і спрямована у майбутнє.

Слідом за українським правником, професором Володимиром Старосольським (який чи не першим у Європі виголосив свій курс націології) Бочковський починає опрацьовувати нову соціологічну дисципліну — теорію нації або націологію, теоретично обґрунтовуючи правомірність її існування (сам термін «націологія» він запровадив до наукового обігу ще 1918 року). Предметом його досліджень стає широке коло маловивчених питань — методологія націєзнавчих студій, природа і структура нації, етно- та націогенеза, історичний розвиток національних теорій та ідеологій.

В УНІВЕРСИТЕТІ ТА В АКАДЕМІЇ

У розпал цих студій, 1923 року стипендіат Фонду президента Томаша Масарика Ольґерд Бочковський був обраний доцентом соціології в Українському Вільному Університеті у Празі й почав викладати там соціологію та націологію. Його колегами стали Дмитро Дорошенко, Дмитро Антонович, Степан Рудницький, Володимир Старосольський та інші відомі українські науковці.

Наступного року Бочковський почав викладати соціологію, націологію та націографію і в Українській Господарській Академії у Подєбрадах (неподалік від Праги); вона була створена за підтримки президента Макарика й існувала на дотації уряду Чехо-Словаччини. Згодом Бочковський ввійшов до складу Сенату Академії, здобув звання професора й очолив кафедру соціології та націології. Серед його студентів були Євген Маланюк, Леонід Мосендз і Михайло Теліга. Один із його студентів згадував ті лекції: «Слухав би його безконечно. Це енциклопедія знання. А його добірна літературна мова впливає на слухача, як музика».

Досліджуючи проблеми етнополітики як складової націології, Бочковський звертав увагу на необхідність осягнення тенденцій націо-державних взаємин для того, щоби передбачити ймовірні форми розвитку цих взаємин у конкретних випадках. Цікавим є також розгляд дослідником проблеми «держава-нація-партія». Він гостро критикував спроби певних політичних сил монополізувати представництво нації та виступати, так би мовити, від її імені. Тотальне підпорядкування народу партійному проводу вело, на думку Бочковського, до руйнування цілісності нації, до її розпаду на привілейовану касту партійних членів та касту «членів народу».

Новочасна національна ідея, за Ольґердом Бочковським, народжується лише під знаком демократії. Саме демократія сприяла національному пробудженню і відродженню історично «приспаних» або «забутих» народів. Нація є леґітимною дитиною демократії та демократичного націоналізму, які дали правову та громадянську рівність поневоленим суспільним станам. Демократичний націоналізм є поступовою, гуманістичною доктриною, реакційний же націоналізм (або паннаціоналізм) є різновидом імперіалізму, фанатизму і насильства, заперечення можливості співжиття і співпраці народів.

«Народи не асимілюються» — так назвав Бочковський одну зі своїх праць. Справді, у сучасному світі, наголошував він, примусова асиміляція є політичним анахронізмом й обертається проти самого поневолювача, «бо гартує сили переслідуваного народу, спрямовані на рішуче протистояння в національному визволенні». Намагання «народів-панів» насильно асимілювати поневолені народи, придушити чи хоча б загальмувати їхнє національне пробудження спричиняють опір останніх і сприяють перетворенню тих національних рухів на визвольні: «Маю на увазі боротьбу поневолених народів проти «історичних» чи «державних» на  етнографічній території перших». До речі, зразком національно-визвольного руху український дослідник уважав фінський.

У своїх працях Бочковський дає приклад розуміння національних потреб інших народів. Він пише про боротьбу народів за своє визволення, аналізує спадщину Томаша Масарика, досліджує загальноєвропейський націєтворчий процес. Та головним для Ольґерда Бочковського залишалося вироблення і реалізація українською інтелектуальною й політичною елітою власного етнополітичного курсу. Він уважав, що їй конче потрібно «пройти школу національного реалізму», і при цьому посилався на досвід чеського національного відродження, який оцінював як класичний.

Для Бочковського народ як етнічна спільнота ще не є нацією, це радше «націєтворчий сирівець, з якого може розвинутись нація». У перебігу цього розвитку члени народу (етносу) усвідомлюють свою духовну спільність, історичну окремішність та культурну неповторність. Це розуміння зазвичай поширюється від центру до периферії — від аристократії до шляхти і городян (саме так після Великої Французької революції творилися сучасні європейські нації). Модерна нація успадковує від народу, з якого вона сформувалася, низку об’єктивних ознак: територію, довкілля, етнічну основу, історичну долю, унікальну культуру («культура — критична ознака самобутності нації») і власну мову («по-своєму без труда думається»). Однак ні нація, ні, тим більше, окрема людина не тотожні цим складовим і не вичерпуються ними, і приклад самого Ольґерда Бочковського це переконливо підтверджує.

У липні 1933 року професор Бочковський очолив Громадський комітет порятунку України, тоді ж він почав редагувати заснований ним двотижневий інформаційний бюлетень «Голод на Україні». А у вересні того року Бочковський опублікував свій «Одвертий лист» до прем’єр-міністра (згодом — президента Сенату) Франції Едуарда Ерріо. Як і низка інших західноєвропейських інтелектуалів і політиків, Ерріо під час відвідання підрадянської України не побачив тут жодних слідів штучного голоду, натомість привселюдно порівняв її з квітучим садом. «Щоб почути справжній голос українського народу, — писав Бочковський до Ерріо, — Ви повинні були б об’їхати та побачити вимираючі села України; Ви мали би побувати на Соловках та засланнях совітської держави, Ви мали б відвідати в’язниці та льохи більшовицької людожерної ҐПУ».

Влітку-восени 1936 року Бочковський відвідав США, Канаду і Велику Британію, а наступної осені — Францію. У тих країнах він виступав із лекціями для українських громад і збирав пожертви для Українського науково-технічного інституту, співзасновником якого був.

ПЕРЕДБАЧАЮЧИ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ

Навіть у середині 1930-х років Бочковський був переконаний, що «сучасний паннаціоналістичний психоз згодом мине так само, як минув релігійний фанатизм» початку Нового часу. Немає народів вищих і народів нижчих, наголошував український науковець, народів великих і народів малих — є народи вільні та народи тимчасово поневолені. Так само немає народів історичних і народів неісторичних — кожен народ має свою історію (хоч і не завжди досліджену) і право на незалежність, і «кожна нація у відповідному для себе природному і суспільному оточенні може розвинутись у гарну квітку людства».

Бочковський вважав, що, попри виклики та загрози, «історія сприяє нині емансипації знедолених народів, якими вона досі нехтувала й які приспала». Він передбачав у близькому майбутньому обмеження «святого еґоїзму» народів: одні з них зречуться свого месіанізму, інші — власного нарцисизму, ще інші — своїх мрій про світову гегемонію.

Бочковський прогнозував, що національні держави незабаром поступляться частиною свого суверенітету на користь континентальних спілок. І саме Європа, яка була, на його думку, батьківщиною націй, має стати першим таким об’єднанням — «Пан-Європою», союзом незалежних, вільних, різних, проте рівних націй. Ольґерд-Іполіт Бочковський вірив у те, що ці «відроджені народи здивують світ наймогутнішим своїм твором — «Дев’ятою симфонією» людської історії».

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, Віталій ПОНОМАРЬОВ
Газета: 
Рубрика: