При майстрах якось легше. Вони — як Атланти, держать небо на плечах. Тому і є висота.
Ліна Костенко, українська письменниця-«шістдесятниця», поетеса

Вибух Дніпрогесу

Хвилини чорного літа 1941 року
16 вересня, 2011 - 00:00
СУЧАСНЕ ФОТО ДНІПРОГЕСУ / ФОТО З САЙТА PANORAMIO.COM
ТАКИМ БУВ ДНІПРОГЕС ПІСЛЯ ВІДНОВЛЕННЯ. 1947 р. / ФОТО З САЙТА MISTO.ZP.UA

18 серпня минуло 70 років з початку оборони Запоріжжя. Навмисно не вживаю слово «героїчної» через те, щоб зрештою розібратися і з героями, і з тими, хто вже потім назвався героями. За великим рахунком оборона Запоріжжя складається із подвигу 105 бійців III батареї 16-го зенітно-артилерійського полку, а потім героїчної праці на демонтажі та завантаженні обладнання заводів тисяч запоріжців і відряджених до міста робітників та інженерів Донбасу. А ще — зі справжнього подвигу залізничників, які під ворожим вогнем творили дива і майже без втрат вивезли все заплановане для евакуації майно. Не можна залишити поза увагою й героїчні дії червоноармійців із визволення острова Хортиця. Але це вже завдяки вмілому командуванню генерала Харитонова, який у стислі строки зробив досить розхристаний запорізький гарнізон цілком боєздатною одиницею.

Пропоновані нотатки базуються виключно на загальнодоступних енциклопедичних джерелах та на спогадах запорізьких ветеранів, з якими автор спілкувався майже всі 15 останніх років. Особлива ж подяка відомому в Запоріжжі краєзнавцю Олександрові Олійнику.

НЕ ПАНІКУВАТИ?

Розмову про оборону Запоріжжя, а простіше про ті додаткові півтора місяця (з 18 серпня по 4 жовтня 1941 року), які були отримані на евакуацію промислових гігантів міста, потрібно почати з двох вибухів. Одним був зруйнований міст через Новий Дніпро (з лівого берега на острів Хортицю), а іншим — гребля Дніпрогесу. Без цих двох подій Запоріжжя спіткала б доля всіх інших міст Придніпров’я, тобто і його втратили б уже в серпні 1941 року. І не через те, що тоді бракувало героїв. Ні — бракувало червоноармійців. Точніше, їх майже не було...

Подивіться хроніку, радянські війська залишають міст Придніпров’я: Кривий Ріг — 15 серпня, Миколаїв — 16-го, Нікополь — 17-го, Херсон — 19-го. Дніпропетровськ захищала наче ціла Резервна армія із трьох дивізій. Однак 25 серпня гітлерівці не тільки захопили правобережне місто, а ще й плацдарм на лівому березі. Причина, яку вказують історичні хроніки, у тому, що «дивізії не завершили формування і не мали необхідного озброєння». Одне слово, трагедія військ Червоної армії у Центральній та Південній Україні стала наслідком загибелі у відомому «Уманському котлі» двох армій — 12-ї і 6-ї. До полону там потрапили 103 тисячі бійців, обидва командувачі армій, 5 командирів корпусів, однієї дивізії, ще 3 комдиви — загинули. З «котлом» остаточно було покінчено 10 серпня. Фронт оголився, і німецькі танки без будь-якого опору котилися на Схід із зупинками на спочинок, обслуговування техніки і харчування...

Тим часом, у Запоріжжі були дислоковані тільки авіаційні частини, які, зрозуміло, можна задіяти лише для підтримки наземних операцій. 16-й зенітно-артилерійський полк (зап) теж мав завданням захист із повітря Дніпрогесу, залізничного вузла та проммайданчика. На 157-й охоронний полк НКВС була покладена охорона Дніпрогесу. Власне, стрілецька дивізія — 274-а, на папері теж була. Згідно з директивою ставки від 3 серпня її формування проводилося у приміській зоні Запоріжжя — селищах Кушугумі та Балабиному. Але станом на 18 серпня це ще було абсолютно небоєздатне з’єднання. І за озброєнням, і за політико-моральним станом, і за вмінням. Адже із тих ветеранських розповідей, які довелося чути, під час першого ж бою на пшеничному полі, що на місці сучасного Хортицького району, війська побігли до переправи...

До речі, напередодні підходу гітлерівців до Запоріжжя будь-які чутки про наближення німців вважалися панікерськими і каралися розстрілом. Робилося це без суду і слідства озброєними патрулями, прямо у дворах будинків. Та й коли передові підрозділи того ж 16 зенітно-артилерійського полку доповідали телефоном, що ввечері 17 серпня із заходу чують звук «автівок», котрі наче «буксують» (так, на перевантажених великими обертами двигунах, рухалися, як з’ясувалося пізніше, німецькі танки), то їм теж погрожували карою за «панікерство». У той же час, коли 18 серпня німці увійшли на Хортицю, то першим — від рук власних співробітників — злетіло в повітря управління НКВС, що містилося тоді на вулиці Грязнова. Щодо обласного партійного керівництва, то воно теж спішно покинуло місто. Із цієї миті Запоріжжя вступило в період триденного мародерства і грабежів. Користуючись відсутністю на вулицях міліції, громили крамниці і пекарні, тягли, одним словом, усе, що могло «згодитися в господарстві».

Тим часом гинула 3-я зенітна батарея на чолі з молодшим лейтенантом Захарченком, а після його важкого поранення і смерті — лейтенантом Чумаковим. Бійці батареї ще о 5-й ранку 18 серпня не «здрейфили», а, опустивши зенітки на пряму наводку, вразили три німецькі танки і зупинили рух танкової колони. Сталося це на правому березі Дніпра, в районі, де після війни було збудоване відоме на весь світ підприємство «Запоріжтрансформатор». До Дніпрогесу лишалося менш ніж два кілометри...

Німецьке командування воювало «за підручником», тому «гнати коней» не збиралося. Відступивши і перегрупувавши сили, воно запросило допомогу авіації та артилерії. Зрештою, все для 3-ї батареї закінчилося приблизно о 15 годині 18 серпня. По завершенні бою, з десяток уцілілих бійців на чолі з Чумаковим відступили до ГЕСу. Додам, що всю цю інформацію свого часу по крихтах зібрали ветерани 16 зенітно-артилерійського полку, на чолі із нині вже покійним Євгеном Денисовичем Борисовим...

Таким чином, 105 зенітників 3-ї батареї, і не здогадуючись про ту велику справу, яку вони звершили, подарували Запоріжжю 10 годин. Це багато чи мало? Це все! Бо тоді хвилини вирішували, чи бути гітлерівцям у місті, чи ні.

ЩАСЛИВЕЦЬ ЕПОВ

Ось, наприклад, міст з правого берега на Хортицю. Ветерани пригадували, що 18 серпня, коли вони вибігли сюди з уже згадуваного пшеничного поля, мостом «мирно» рухалися відступаючі бійці, евакуйовані цивільні, з великою кількістю колгоспної худоби, і... німецькі мотоциклісти... Простіше кажучи, цей міст, який навіть підготували для вибуху, ніхто не підірвав. Бо, як стверджує Олександр Олійник, а він не один рік вивчав це питання, керівництво місцевого управління НКВС узялося ретельно виконувати наказ товариша Берії про розстріл в’язнів тюрем, кинутих на риття окопів. І, виїхавши на правий берег для виконання кривавого завдання, наказало ні за яких обставин до їхнього повернення міст не підривати. Так він дістався гітлерівцям.

Далі, вже виправляючи свою помилку, батальйон НКВС, спасибі йому, підірвав міст через Новий Дніпро. Сталося це в авральному порядку — шляхом розгону паровозом цистерни із вибухівкою на міст. Страшний вибух розніс у друзки мостові металеві конструкції. Відрізані на Хортиці бійці добиралися до своїх вплав на дошках й різних підручних засобах. І були впевнені, що підірвали міст перевдягнуті диверсанти...

Із Дніпрогесом — інша історія. Ще за кілька днів до підходу гітлерівців начальник військово-інженерної служби Південного фронту полковник Шифрін ударив на сполох. Бо командування «виключало саму можливість підриву флагмана радянської гідроенергетики». Тому Шифрін звернувся до начальника Головного військово-інженерного управління Червоної Армії генерала Котляра. Той вже наступного дня не тільки організував відповідну шифровку за підписом Сталіна і начальника генштабу маршала Шапошникова, а й два літаки із вибухівкою. Ми користуємося спогадами Тимофія Саламахіна, учня підривника Дніпрогесу — військового інженера другого рангу Бориса Епова. Свого часу вони були опубліковані у «Московском комсомольце». Вже через те, що це «переспів», до тих спогадів варто ставитися критично. І ось чому. У спогадах «Диверсія з іменем Сталіна» йдеться про два бомбардувальники ТБ-3, якими до Запоріжжя завезено 20 тонн вибухівки. Ніяких інших свідчень, що до міста прилітали на початку війни гігантські чотиримоторні крилаті машини, немає. Крім того, корисний вантаж ТБ-3 — 5 тонн (злітна вага 17,5 тонни). Тобто 5+5 — не може дорівнювати 20-ти тоннам жодним чином.

Ми чому сумніваємося в деталях? Та тому, що на спогадах Саламахіна, а ще на заяві командувача Південного фронту Тюленєва базується відома теза про 100 тисяч загиблих і змиття всіх прибережних сіл бурхливим потоком, викликаним вибухом Дніпрогесу. Ми готові з цим посперечатися, але поки все ж звернемося до спогадів Епова, переказаних його учнем: «Вантажівки з вибухівкою з розгону заїхали у верхню потерну (тунель в тілі Дніпрогесу. — Авт.)... Усі розуміли, що має бути такий вибух, щоб він завадив німецьким військам, а з іншого боку — залишав можливість після війни швидко відновити електростанцію. Практики подібних вибухів у спеціалістів не було... Прикинули, що 20 тонн вистачить для невеликої руйнації греблі. Щоб вибухова хвиля пішла в потрібному напрямку, місце закладки вибухівки вирішили заложити мішками з піском із двох боків. Однак німці почали ураганний обстріл електростанції із мінометів, і зі східного боку мішки з піском установити не встигли — заряд залишився відкритий»...

До речі, у спогадах окремо наголошується, що 157-й полк НКВС був охоронним і до кінця виконував саме ці функції. З командою на вибух його підрозділи залишили правий берег. У «святцях» же, залишених ще обкомом Компартії, полк НКВС — один із головних (коли не головний) оборонець Запоріжжя, чого не могло бути за визначенням...

І ще про одне. Коли вже горів бікфордів шнур, прибіг посильний від члена військової ради фронту генерала Запорожця із... забороною на вибух. Мовляв, десь на підході танки, які контратакують гітлерівців. «Та було пізно — всі побігли з потерни. О 18.00 пролунав вибух». (Ми подаємо спогади за газетою «Город новостей», Новокузнецьк).

Епова і ще одного «москвича», Петровського, теж військового інженера другого рангу, заарештували і, за різними даними, від 10 днів до місяця «молотили» смертним боєм в особливому відділі НКВС Південного фронту. За цей час Шифрін лише бомбував телеграмами Котляра, а той не міг пробитися до Сталіна. Зрештою йому це вдалося: про Петровського невідомо нічого, а ось Епова відпустили, вибачилися і навіть переодягли в інший одяг. Згодом він повернувся до Москви, здійснив іще кілька важливих вибухів на різних фронтах. Пережив війну, став викладачем військової академії та автором підручника з вибухової справи.

Залишається підсумувати, що із вибухом Дніпрогесу на запорізькому напрямку фронт зупинився. Лише не дуже певні джерела розповідають про німецький десант на лівий берег, скинутий комендантською ротою 274 дивізії у Дніпро.

А 21 серпня до міста прибув голова Раднаркому (уряду) УРСР Леонід Корнієць та двоє заступників союзних наркомів. За ними до міста повернулася і влада, були подолані безладдя і грабежі, й почалася просто титанічна робота з евакуації обладнання заводів союзного значення. Таких у Запоріжжі тієї пори було 22. Цікаво, що деякі виробництва дали першу продукцію на Уралі та в Сибіру вже в грудні 1941 року. Крім того, було вивезено на схід 6000 вагонів чорного металу. Можливо, що саме все це стало тією соломинкою, котра й зламала хребта гітлерівському «верблюдові»?

Але щоб те все добро вивезти без втрат, потрібно було щось робити з артилерією гітлерівців на Хортиці. З відстані в шість кілометрів вона палила по залізничних станціях проммайданчика без упину. І тут у місті з’явився заступник начальника штабу Південного фронту генерал Федір Харитонов. Саме він із деморалізованих «оточенців», з яких формувалася 274 стрілецька дивізія, протягом кількох тижнів створив боєздатне з’єднання, яке, за підтримки всіх інших частин гарнізону, протягом 2 — 4 (за іншими даними 3 — 6) вересня вибило гітлерівців із Хортиці. Зауважимо, що у 1943 році німці Хортицю залишили самі — після форсування радянськими військами Дніпра в районі села Розумівка (південніше Запоріжжя). А майже тримісячні спроби розширити хортицький плацдарм лише коштували нашим дивізіям тисяч убитих і поранених...

ОДНА СМЕРТЬ — ТРАГЕДІЯ, 100 ТИСЯЧ — МІФ?

Ми вже згадували генерала Тюленєва і його невдоволення вибухом Дніпрогесу. До речі, зауважимо, що оборона Запоріжжя — це єдиний позитивний підсумок діяльності Південного фронту в 1941 році. Однак, усе ж послухаємо думку його командувача: «Вибух греблі різко підняв рівень води в нижній течії Дніпра, де на той час почалася переправа двох наших армій і кавалерійського корпусу».

Простіше кажучи, дві армії та корпус були відрізані Дніпром і, за логікою, потрапили до полону... Щось не схоже на те, правобережний Херсон було залишено 19 серпня, у самий пік паводку, який ніхто в місті не помітив і який абсолютно не завадив військам переправитися на лівий берег. До речі, а скільки всього армій було у складі Південного фронту? Дві — це не рахуючи 12-ї армії, яку, вже приречену, «підсунули» Тюленєву під час уманської катастрофи. Але 18-а і 9-а армія, вкотре наголосимо, не просто успішно переправилися через Дніпро (і ніде не скаржились на вибух Дніпрогесу), а ще й перейшли до наступу в кінці вересня, намагаючись «закрити» війська майбутнього фельдмаршала Манштейна у Криму. Та не вийшло... Ставка, а з нею і поранений Тюленєв, «проґавили» рішучий марш на південь танкової армії Клейста. (Це той Клейст, який доклав руки і до Умані, і до загибелі п’яти армій Південно-Західного фронту під Лубнами — Лохвицею). Так ось, тилами вже 18-ї і 9-ї армій, які все ж відтягнули сили Манштейна і забезпечили Севастополю ще майже рік оборони, Клейст пройшов до Бердянська. Саме там фактично загинула 9-армія (формально збережена, бо командувача армії і прапор вивезли літаком), а під Чернігівкою загинула 18-а армія на чолі з командувачем генералом Смирновим. Тюленєв у цей час був у московському госпіталі, що його і врятувало від сталінського гніву.

Хоча Сталін усе ж оцінив ситуацію так: «Комфронту Тюленєв виявився неспроможним. Він не вміє наступати, але не вміє і відводити свої війська. Він втратив дві армії таким чином, яким не втрачають навіть полки... Мені здається, що Тюленєв деморалізований і не здатен керувати фронтом». Схоже, що саме у своє виправдання генерал і згадав Дніпрогес, а вже потім ті, кому належить рахувати, нарахували 100 тисяч жертв...

Тепер про села і цивільні жертви. Мовляв, ледь не знесло пів-Запоріжжя і всі навколишні села. Так, вода була: кажуть, що вона доходила до рівня теперішньої запорізької площі Свободи. Єдине зауваження: на великих ріках, таких як Дніпро, повінь — це не бурхливий потік, а висока вода. Яка до 1932 року бувала тут щовесни, і відповідно слугувала годувальницею мільйонів людей. Адже без весняних повеней риби на дніпровському Низу не було б. Не з’явилося б тут і козацтво, і багато чого іншого, чим славилися дніпровські плавні — легендарний Великий Луг. Одне слово, не те, що села вздовж берега не знесло водою, навіть села у плавнях ніяк не постраждали. Один із ветеранів, Григорій Острогляд, років десять назад пригадував, що його село посеред плавнів — приблизно за 30 кілометрів нижче від Дніпрогесу (зараз воно на дні Каховського водосховища — напроти залізничної станції Плавні-вантажні Придніпровської залізниці), не затопило. Інша річ, що вода принесла в плавні багато трупів коней, овець, а також вулики з мертвими бджолами. Ситуація навесні 1942 року була такою гострою, що селяни покидали все і через страшний сморід змушені були прикопувати ті трупи. До речі, жодного людського тіла знайдено не було.

Минуло 70 років. Після трагедії у японській Фукусімі тут же знайшовся якийсь дніпропетровський експерт, який почав лякати публіку ймовірним розломом Дніпрогесу з наступною катастрофою, як у Японії, але вже на Запорізькій АЕС. Як відомо, «друзів» в України дещо більше, ніж вона їх може пережити, тому російськомовний Інтернет був негайно переповнений панічними повідомленнями і про Дніпрогес, і про АЕС. На щастя, керівництво останньої швидко зорієнтувалоcя і надало розрахунки проектувальників: коли, не доведи Господи, водночас зруйнуються греблі ВСІХ ГЕС Дніпровського каскаду, то в цьому разі вода підніметься до рівня 19 метрів за Балтійською системою висот. Рівень АЕС — 22 метри. Тож і справді — без паніки...

Леонід СОСНИЦЬКИЙ, Запоріжжя
Газета: 
Рубрика: