Витоки путінської окупації та...

Розпочавши свою агресію проти України, Путін, намагаючись ідеологічно виправдати свою поведінку, заговорив про її «південний схід». Цю умовну територію Путін назвав «Новоросія», посилаючись на буцімто історичні джерела. Насправді сам термін «Новоросія» є історичним міфом, вигаданим за часів імператриці Катерини II для позначення частини її володінь. Проте інтерес зараз становить не так питання вигаданих російською історіографією назв, як сам географічний пояс, про який заговорив Путін, — це майже десяток українських областей від Харкова до Одеси, включно з центральними та східними регіонами України.

ЧОМУ САМЕ ДО НИХ У КРЕМЛЯ ВИНИК ІНТЕРЕС?

Саме населення згаданих регіонів в електоральному плані вважалося найбільш проросійським. Тут з 90-х років збирали «урожай» голосів на виборах комуністи, тут плодилися проросійські партії для тих, хто не сприймав комуністичних ідей, та все ж тяжів до союзу з Росією. Упродовж кількох десятків років таким настроям потурали конкретні олігархічні сили, які створювали свій капітал на газових корупційних схемах із РФ. Російський газ і нафта стали джерелом збагачення для конкретних олігархів і, відповідно, вербування тисяч і тисяч агентів у середовищі українських спецслужб, чиновників, журналістів і бізнесменів. Події в Україні 2014-го — анексія Криму, окупація частини східних областей, криваві провокації в Харкові та Одесі — виявили і цих осіб. Зараз не є таємницею, хто став на бік окупанта і зайняв ключові посади в новій «владі» в Луганську, Донецьку, Криму, і хто прямо чи опосередковано підтримав окупаційний режим. Проте агресія РФ проти України виявила не лише антидержавну поведінку проросійських сил, а й продемонструвала абсолютно несподіване досі національно-патріотичне піднесення, зокрема у згадних областях. Наприклад, три українських міста, які заведено вважати «російськомовними» — Харків, Дніпропетровськ (нині Дніпро) та Одеса — не просто зупинили провокації російських спецслужб, а й масово поповнили лави добровольців. Саме чинник можливого національно-патріотичного піднесення не врахував Кремль.

Нагадаємо, що за останніх 20 років перед подіями на Майдані в Україні фактично було знищено збройні сили, а на ключових посадах, зокрема оборонного сектора, стояли особи, що мають російські урядові (!)нагороди.

ЩО Ж ВІДБУВАЛОСЯ ДО ЦЬОГО?

Як давно в Україні утворився цілий географічний пласт (так званий «червоний пояс») із проросійськими настроями?

Саме схід, центр і південь України зазнали максимального знищення у 1932—1933-х роках. Тоді з голоду за півроку померла третина населення країни, що становила близько 8 млн українців — цифра, співмірна із втратами всієї Європи у Першій світовій війні. Загинути такій кількості людей у XX столітті на території, одвічно багатій на чорнозем, яку називали «житницею Європи», було неможливо без штучного створення умов для цього.

А ЯК ЖЕ ЗАХІД?

Примітна реакція Заходу на трагічні події в Україні того часу.

Тоді до СРСР приїхав відомий Бернард Шоу і після сталінського прийому розповів у пресі, що ніколи в житті він так ситно не обідав, як у Росії (так само, як і через кілька років німецький письменник Ліон Фейхтвангер після поїздки до Москви «не помітить» репресій 1937 року). Кореспондент The New York Times Волтер Дюранті, у свою чергу, зробив цілу серію репортажів, в яких переконував, що в Україні справді існують проблеми з продовольством, але ніякого голоду немає. Врешті-решт, Дюранті отримав Пулітцерівську премію за написану 1931 року серію нарисів про першу Сталінську п’ятирічку індустріалізації СРСР.

Проте в березні 1933 року, у момент розпалу жахливих наслідків Голодомору в Україні, молодий журналіст з Уельсу Гарет Джонс починає публікувати статті під заголовками: «Немає хліба», «Мільйони умирають», зокрема у виданнях Manchester Guardian і New York Evening Post. Сам Джонс приїхав в Україну і став свідком жахливої картини болісного знищення мільйонів людей. Це був час, коли в Німеччині до влади ще не прийшли нацисти, але в Європі вже існували сталінські концтабори і масово знищували людей за класовою та національною ознакою. Згодом сталінські методи було доповнено ще й масовим переселенням народів.

Незабаром радянська історіографія виправдовуватиме ці дії, стверджуючи, що неврожай стався не лише в Україні, а й в інших регіонах тодішнього СРСР. Фактично радянські історики маніпулювали датами і масштабами голоду в різних частинах СРСР, а також приховували методи компартії, які вона використовувала для реалізації своїх злочинів. Ніхто з цих істориків не згадував про те, що в період Голодомору 1932—1933-х років з території України в Росію вивозилися цілі ешелони продовольства. Здавна відомою є фраза «Допомога голодуючим Поволжя» (територія Росії, де був голод спочатку 1920 років), проте ніхто при цьому в жодному свідченні чи документі не знайде фрази «Допомога голодуючим України» щодо голоду початку 1930-х років.

Штучно ізольована Україна вимирала від цілеспрямованої політики Москви щодо знищення українського народу, який не підкорився сталінським намірам створити так звані колективні господарства. Існує так само безліч свідчень того, як навіть на нинішній території Росії, де поруч жили російські й українські села, останні в період голоду ізолювали органи НКВД. Наприклад, у нинішній Білгородській області РФ деколи ціле українське село могло вимирати з голоду, тоді як за кілька кілометрів російське село не зазнало катастрофічних наслідків. Потрапити ж з українського до російського села було фізично неможливо — людей відловлювало НКВД.

Усе це дає підстави говорити про геноцид українського народу, в результаті якого на території України утворилася величезна кількість порожніх сіл, будинків, земельних ділянок. На територію сходу і півдня країни з дозволу Сталіна переселялися цілі родини з убогої Росії, які безплатно займали будинки і майно загиблих. Голодомор вселив страх у мільйони людей, які до того чинили опір сталінському режимові, зломивши їх волю. Репресії, заслання і розстріли здавалися далеко не такими жахливими випробуваннями, як страх перед насильницьким голодом. Голодом, який перетворює людину на істоту з набором інстинктів, яка, аби вижити, здатна їсти собі подібних (процвітав канібалізм). За таких умов у свідомості людей повністю стирається і атрофується питання національної самосвідомості, національної ідентифікації, патріотизму, усвідомлення своєї суб’єктності як народу, нації. Таке завдання повністю входило до планів Сталіна щодо штучного створення так званого радянського народу. І, що важливо, такі самі плани має наразі Кремль, який намагається довести, що ніякого українського народу не існувало і що є єдиний «російський народ», а територія України нібито виткана з «дарованих» їй земель.

***

Гарета Джонса 1935 року викрали у Внутрішній Монголії (нині — автономний район на півночі Китайської Народної Республіки) і застрелили напередодні його 30-річчя, ймовірно, агенти НКВД. Волтер Дюранті благополучно дожив до свого 73-річчя і помер 1957 року. Газета The New York Times визнала те, що статті останнього не були об’єктивними, проте не розгледіла в цьому злого заміру і залишила за ним згадану Пулітцерівську премію.

ЗЛОЧИНИ ТРИВАЮТЬ

Що ж відбувається нині? Кілька десятків країн визнали Голодомор геноцидом українського народу. Український історик американського походження і журналіст Джеймс Мейс, який тривалий час працював в Україні, у газеті «День» детально описував злочини комуністичного режиму. Мейс зібрав безліч доказів того, що Голодомор 1932—1933-х років був не випадковим збігом обставин, а цілеспрямованою політикою Москви — геноцидом українського народу. В Україні, як відомо, існує Премія імені Джеймса Мейса, яку заснувала газета «День» за громадянську позицію в журналістиці.

7 листопада 2017 року в парламенті Великої Британії на батьківщині Гарета Джонса відбулися спеціальні парламентські слухання щодо визнання Голодомору в Україні геноцидом. З ініціативою визнати Голодомор геноцидом виступила депутат від правлячої Консервативної партії Полін Латам. Проте після слухань міністерство закордонних справ Британії повідомило, що уряд вирішив не змінювати своєї позиції, згідно з якою термін «геноцид» Лондон офіційно застосовує лише до злочинів в Сребрениці, Руанді, а також щодо Голокосту.

Де-факто знищення українців в географічному центрі Європи за національною ознакою триває й нині. Ми маємо справу не лише з геноцидом, а й з етноцидом, коли головне завдання агресора полягає не стільки у фізичній ліквідації народу, а, передусім, у знищенні його національної пам’яті.

Росія окупувала українські території, які 80 років тому, зокрема, зазнали Голодомору. Кремль продовжує свої «селекційні досліди» на окупованій частині Луганської та Донецької областей. Із цих територій виїхала більшість активної частини населення — підприємці, вчені, вчителі, лікарі, діячі мистецтва.  Залишилися або лояльні до окупаційної влади, або ті, хто з об’єктивних причин не може залишити свій дім. Проукраїнські патріотичні сили та їхні представники залишили Донбас в результаті репресій. У регіоні триває і економічна, і культурна стагнація. Про політичне волевиявлення не йдеться взагалі, що вкотре довела нещодавня зміна «влади» в Луганську за допомогою російських військ і спецназу. Населення окупованого Донбасу значною мірою «постарішало» й існує виключно за рахунок штучної підтримки з Росії, а так само за рахунок українських пенсій. Загнані у глухий кут убогості українці на Донбасі зазнають регулярної інформаційної обробки. Метою цієї обробки є ліквідація у них національної самосвідомості, ідентифікації себе як частини єдиного українського народу, що вельми нагадує радянську пропаганду: «Только советская нация будет, и толко советской расы люди» (поет Михайло Кульчицький, 1941 рік).

За український прапор в окупованому Луганську і Донецьку досі можна потрапити за ґрати. Були випадки, коли українцям відрізали руки з татуюванням українського герба. Це все відбувається зараз на очах усього світу, але коріння ці події мають історичне. На території, де було фактично проведено жахливий «селекційний добір» людей у 1930-х роках через масове знищення Голодомором і потім навмисне заселення росіянами, Росія впевнено проводила кремлівську пропаганду і за радянських часів, і навіть під час вже незалежної України. Так Кремль готував подальшу окупацію держави Україна, але вже у XXI столітті. Це дає всі підстави вважати, що без належного втручання Заходу на окупації Криму і частини Донбасу російський агресор не зупиниться.