Земля і воля

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»

Єдине зрозуміле селянству гасло — земля. Щодо волі — вони чомусь втратили віру, але землю їм подай усю...

Гетьман Павло Скоропадський. Спогади

Земля — це життєвий простір українського і взагалі будь-якого народу. Незалежно від того, яка політична сила перебуває при владі в ту чи іншу добу. І від того, чи живе українець у сучасному мегаполісі, невеликому містечку чи в селі — адже асфальт не прогодує...

В усі епохи — від давньої Русі-України починаючи, через польсько-литовську добу, часи Козацької держави, імперської Росії, визвольних змагань 1918—1921 років, панування радянського тоталітаризму і, безумовно, уже за незалежної України — гострі соціальні суперечності між інтересами великих та особливо великих земельних власників (феодалів, магнатів — часто іноземного походження, дворян-латифундистів), з одного боку, та основної маси середніх та дрібних земельних власників, з іншого, не раз — занадто часто! — вступали у фатальній, непримиренній конфлікт. Це згубним чином позначалося на консолідації українців, руйнувало можливість соціального компромісу між консервативним і радикальним сегментами суспільства й відтак завдавало страшного удару по українській державності.

Думається, саме з огляду на зазначені обставини просто неможливо переоцінити всю колосальну важливість правильного втілення концепту «Землі і Волі» в українських реаліях сьогодення. Почнімо з того, що поняття «Земля» (а це — і конкретна ділянка, і країна, держава загалом, і тверде опертя під ногами) і концепт «Воля» (про це взагалі можна й треба писати сотні томів) — є не лише якнайтіснішим чином взаємно пов’язаними між собою, що й підтверджує вся наша історія. Більше за це — йдеться про сакральні, магічні, ще дохристиянського походження речі в українській свідомості. «Земля — мати» (саме про це писав Франко), за землю позбавляли життя, навіть брат брата (Кобилянська), у володінні землею і є сенс життя, проте часто далі цього зір людини не сягав (Коцюбинський, Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Стефаник), — словом, уся українська класична література застерігає: аграрна проблема — це не питання економічної ефективності й прибутку, ні, це питання духовне, свідомісне і, безперечно, основне з усіх політичних (саме політичних) питань.

Згадаймо лише давні українські прислів’я: «Чоловік без землі — як піна на воді», «Народ без свободи — як безплідна земля», «Земля дає все і забирає все». Є серйозні побоювання, що ці застереження пройдуть повз увагу тих урядовців, котрі зараз напружено працюють над різними проектами відкриття ринку землі (ще й, зауважимо, в умовах жорсткого зовнішнього тиску, а це не можна ігнорувати!). Може, в кабінетах вважають, що ментальність українців третього тисячоліття вже докорінним чином змінилася й земля є для суспільства лише об’єктом купівлі-продажу, і не більше того? Історичний досвід промовисто доводить, чого можуть коштувати Україні прорахунки в цій сфері (бо йдеться про справжню «гру з вогнем»). Особливо досвід 100-річної давнини, часів Гетьманату Павла Скоропадського та УНР. Ось про це далі й поговоримо.

Суперечності між консервативною та радикальною течіями в підході до аграрної реформи (або — принципово — до аграрної революції!) чітко проявилися ще до проголошення УНР, у середині 1917 року. (Слід ще раз наголосити, що ці суперечності мали об’єктивний характер, бо відображали різні соціальні інтереси сторін.) Так, у резолюції установчого з’їзду Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР — саме ця партія заявляла, що боронить інтереси всього українського селянства) у квітні 1917 року обстоювалась ідея створення Українського земельного фонду, користування яким мало би здійснюватися «на основі трудового принципу», а також наголошувалося, що основи аграрної реформи мають бути схвалені майбутніми Всеукраїнськими Установчими зборами (які фактично так ніколи й не розпочали роботу). Крім того, зважаючи на специфіку селянського землеволодіння, УПСР, хоч і вважала «конечним ідеалом повну соціалізацію землі» (давня есерівська ідея!), проте заявляла, що прагне здійснити аграрну реформу, виходячи з реальних інтересів українського селянства як такого. Ми побачимо, що вельми скоро підходи українських соціалістів-революціонерів суттєво змінилися. Саме такі, доволі абстрактні і вкрай суперечливі заяви впливали на політику соціалістів Центральної Ради.

З іншого боку, уже тоді, у травні 1917 року, провела установчий з’їзд Українська демократично-хліборобська партія, в майбутньому — важлива союзниця гетьмана Павла Скоропадського, яка, навпаки, виступала за однозначне збереження приватної власності на землю і за розв’язання земельного питання майбутнім українським парламентом на основі парцеляції за викуп. Отже, дві абсолютно різні стратегії окреслювалися вже цілком чітко.

...Кінець 1917-го — початок 1918 року. Трагічний, важкий для України час. Селянство, захоплене переділом поміщицької землі (слід визнати, що у більшості своїй це селянство підтримувало на той час Центральну Раду), «не помітило «агресії більшовиків — за що згодом настала жорстока розплата. Саме в цей момент керманичі УНР та Центральної Ради приступили до розв’язання проблеми Землі. Ясно, що вони робили це поспіхом, під тиском «поточного моменту» і з лівих (подеколи — крайньолівих, наближених уже до більшовицьких) позицій. Так, уже за тиждень після проголошення ІІІ Універсалу (листопад 1917 року) Генеральний Секретаріат від імені Центральної Ради оприлюднив офіційне повідомлення до цього документа, з якого випливало, що «скасування приватної власності на землю і перехід її до трудового народу слід розуміти так: право власності на ці землі переходить до народу Української Республіки». Отож, від дня опублікування ІІІ      Універсалу колишнім власникам заборонялося продавати, купувати, дарувати чи передавати будь-кому у власність землю, оскільки ці землі «визнаються Українською Центральною Радою такими, що належать не окремим особам чи інституціям, а всьому трудящому народу».

Цим документом встановлювалося, що земля має особливу цінність і є загальносуспільною власністю. Проте власність на землю до 50 десятин не скасовувалась (вимушений компроміс!). Слід додати, і це дуже показово, що видатний український історик, голова Центральної Ради Михайло Сергійович Грушевський взагалі рішуче виступав проти самого поняття «святість прав на землю». Особливе заперечення викликала в нього ідея приватної власності на землю. Михайло Сергійович сподівався, що настане час, коли «власність на землю, торгівля землею» вважатимуться явищем таким же ненормальним, як «власність на людину-раба» (зауважимо, що Кремль невдовзі вніс ясність щодо цього і, якраз скасувавши «назавжди «приватну власність на землю, більшовики воістину перетворили українських селян на рабів!). Справедливості заради відзначимо, що серед урядовців доби Центральної Ради були й такі, котрі не поділяли думки про скасування земельної власності (що за тих конкретних умов тягло за собою насильницьке захоплення поміщицьких земель, їхній хаотичний переділ, а відтак і хаос у державі). Приміром, такої позиції дотримувався Борис Мартос.

На підставі ІІІ Універсалу 18 січня 1918 року було ухвалено Тимчасовий земельний закон, що складався із трьох розділів та 33   параграфів. Було задекларовано скасування права власності «на всі землі з їхніми водами, надземними й підземними багатствами», бо відтепер все це переходило у власність народу УНР. Право користування землею мали всі громадяни, без обмежень щодо віросповідання, статі й національності (але, слід розуміти, саме громадяни України!), при цьому вони мали обов’язок дотримуватись правил цього Закону. Плата за використання земель не стягувалася. Відповідно до статті 4 Закону міські землі були передані в розпорядження місцевому самоврядуванню, а інші — сільським громадам, волосним, повітовому і губернському земельному комітетам у межах їхньої компетенції (між іншим, перше, що зробив гетьман Скоропадський, прийшовши до влади, — це розпустив ці комітети). За бажанням громадян зазначені органи мали гарантувати їм право на користування землями. Землі надавалися під забудову окремим особам, товариствам, громадським установам для розміщення торговельних та промислових підприємств, а також приватних господарств. У разі невикористання земель за призначенням вони переходили у підпорядкування громад і земельних комітетів. У разі зміни господарів тих чи інших наділів землі всі заведені попереднім господарем і не використані земельні поліпшення (меліорація в тому числі) сплачувались його основним господарем.

*  *  *

Звісно, в такій редакції закон ще більше загострив конфлікти в суспільстві. Розглянемо тепер, як поставився до розв’язання земельної проблеми гетьман Павло Скоропадський — людина з діаметрально протилежними поглядами на це питання.