Жила українським життям...

Закінчення. Початок читайте в № 96

За такими висновками, зрозуміло, не забарився час нових антиукраїнських дій імперської влади: закривається київська філія Географічного товариства, припиняється друк українофільського «Киевского телеграфа» (редагування якого у 1874 — 1875 рр. перебрала на себе Київська громада, запланувавши при цьому різко збільшити тираж газети заради уможливлення її розповсюдження на всій українській території), і — у травні 1876 р. — з’являється Емський указ Олександра II. У відповідності до нього заборонялося друкування оригінальних і перекладних текстів українською; заборонялися й театральні вистави, публічні декламації, навчання будь-яких шкільних дисциплін українською. Крім того, до імперії не дозволялося ввозити україномовні твори й з-за кордону. Художні ж тексти мали друкуватися виключно «ярижкою» — російським прописом.

У таких умовах навчати дитину читати й писати рідною мовою було не просто складно: для українця освіта власних дітей перетворювалася на щоденний державний злочин. Проте діти в сім’ї Косачів навчалися саме українською.

Олені Пчілці довелося докладати неймовірних зусиль, адже вона намагалася створювати для своїх дітей такі обставини, щоб, як сама зізнавалася, українська мова була їм «найближчою», щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше. У такий спосіб матір’ю був здійснений не тільки вибір мови для своїх дітей, але й — промовистий факт — національної ідентичності.

Читаючи рядки, написані Оленою Пчілкою, мимоволі задумуєшся над тим, чого ця жінка так хотіла бачити дітей українцями? Чого їй так боліло це українство? Де, у чому загадка материнської душі? Звідки таке її завзяття чи затятість? Гортаючи сторінки спогадів, потрапляємо на прецікаві факти з дитинства самої маленької Олечки Драгоманової і — знаходимо відповідь: у гостях чи при гостях, і взагалі з «чужими» треба було говорити «по-московському», навіть з дітьми. Адже думалося, що, може, «ті Гриші, чи Анюти не тямлять добре говорити по-нашому, може, їм так незручно було. Нащо ж їх зв’язувати!» Це була, писала Лесина мати, «така нібито добрість, делікатність до чужих з руки дитини української; а тим часом дитина чужа ніколи не хоче доказати такої ж делікатності до дитини нашої, не хоче поступатися до неї своїм… Так починається з літ малих, так ведеться й далі, і, наостанку, мова українська лишається з тією делікатністю на боці, а згодом і зовсім з ужитку виходить…»

Напевно, добре пам’ятаючи своє власне примусове «подвійне» дитяче життя й багато передумавши про те уже в зрілому віці, Ольга Драгоманова зробить свій вибір, який і почне наполегливо втілювати у долі власних дітей.

А як же переживали свою українськість самі маленькі дворяни? Що відбувалося в їхніх душах? Як їм жилося не «великоросами» чи «малоросами», а українцями? Абсолютно адекватно, як думається, ці відчуття передала Людмила Старицька (згодом Старицька-Черняхівська), дочка Михайла Старицького, подруга Лесі. Вона зізнавалась, зокрема, що її покоління — виняткове: «…Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають у селі, в рідній сфері стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку». «О, — з гіркотою писала Л. Старицька, — багато довелося прийняти нашим маленьким серцям гірких образ, незабутніх… Ми були перші, у нас не було маленьких попередників».

Усвідомлюючи всі труднощі ситуації, мати-«пчілка» турбувалася, щоб «оберегти дітей від небажаних впливів», щоб ніяка сила не перешкодила виховати їх «в українській мові». Але інколи обставини виявлялися вищими, й у домі, приміром, з’являлася російськомовна нянька — з бувших кріпаків панів Урусових, що «розмовляла лише по-російськи». Тож, щоб, так би мовити, врівноважити ситуацію, мати навесні поспішала везти дітей в село — «на дачу», щоб «вони не одвикли од мови», щоб «проймалися українським народним духом». Відтак ще зовсім маленькою Леся побувала в селі Жабориця, де дитячий мозок чітко виконував поставлене завдання — «насичувався» мовою рідного народу. В Жабориці Леся чи не вперше почула веснянок, а ще при нагоді, коли блукали лісом, мама розповідала їй про загадкових мавок та інших лісових мешканців українських лісів, полів, водоймищ.

Згодом Леся побувала разом із своїми рідними в селі Чекна Луцького повіту, де знову й знову слухала й дивилась, як виконуються веснянки. Відтак у дитячій голівці назавжди залишилася «Подоляночка», «Женчичок-бренчичок», «Зайчик» та інші весняні пісні, що споконвіку співалися українцями в час зустрічі весни, звісно, рідною мовою.

Усе українське, почуте, побачене й абсорбоване Лесиною душею та розумом у найменшому віці, стане згодом опорою її духу, дозволить з часом сказати про себе, що вона, мовляв, вихована на фольклорі, як англієць на Біблії.

ПСЕВДОНІМ

Першим Лесиним віршем, що зберігся й дійшов до нас, був вірш «Надія». За ним з’явилися «Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло…», «Любка». «Конвалія» і «Сафо» були надіслані до львівської «Зорі», де й з’явилися друком у 1884 р. Автор віршів означила себе як «Леся Українка».

Псевдонім Лесі придумала мати. На жаль, нам не вдалося відшукати якихось пояснень Ольги Петрівни щодо такого її вибору. Лесезнавці ж в одному випадку схильні були вбачати у Лесиному псевдонім своєрідну територіальну прив’язку: «Українка — територіальна вказівка, — писав Микола Зеров, — цілком природна й доцільна в галицькому часописі» (тобто «Зорі»). В іншому — акцентували в ньому своєрідний вияв українського патріотизму.

Питання Лесиного псевдоніму підштовхнуло до думки про необхідність невеличкого екскурсу у глибини ХIХ століття. Цей екскурс став певною несподіванкою. Ще б пак: першим «Ukrainien», виявляється, був Nicolas de Gogol. Так, так — Микола Гоголь, який саме так власноруч означив себе в книзі пацієнтів у Карлсбаді. А наступним віднайденим «українцем» виявився Михайло Максимович. У 1859 р. у Москві його стараннями з’явилося таке видання, як «Украинец, издаваемый Михаилом Максимовичем». Специфіку видання М. Максимович пояснив, вказавши, що «під іменем Українця» буде видавати «1) статті ученого змісту, яких головним предметом буде Південна Русь загалом і особливо Україна, і 2) статті літературні, у віршах і прозі…» Вдалий «почин» М. Максимовича на імперських теренах знайшов подальший відгук серед наступних поколінь українських інтелектуалів.

Наступним «реальним» українцем став Михайло Драгоманов, Лесин дядько й рідний брат її матері. У 1873 р. у журналі «Rivista Europea» (Флоренція) Михайло Петрович надрукував статтю під псевдонімом «Ukraino». Голос Драгоманова, на відміну від Максимовича, був уже індивідуальним, так би мовити, голосом українця, а не «голосом території».

«Індивідуалізація голосів» з України стає своєрідною ознакою часу. Українські інтелектуали починають, хоч і по-російськи, але все впевненіше говорити від свого власного національного імені. «Знаю теперь, — писала, приміром, Дніпрова Чайка (Людмила Олексіївна Василевська), — что я украинка, а не русская: никакие бедствия, слова и события Великой России не волнуют мое сердце так, как история Украины, никакой напев не находит такого резонанса у меня в груди, как украинский, ни за кого не болит так сердце, как за ее промахи, ошибки, ее язвы — отдаются стоном у меня в душе. И чем больше вижу в ее истории ошибок, недостатков, тем горячее люблю ее». Цей запис був зроблений, що називається, «для себе» — у записній книжці письменниці. Однак час пробив: про свою українськість в імперії представники інтелектуальної еліти України заговорили не тільки, так би мовити, «у домашньому колі» — «українці» починають все впевненіше оприлюднюватися серед імперського загалу. Тож на сторінках періодики з’являється «українець» — Кістяківський, «українець»— Науменко і з часом — виділимо окремо — Леся Українка. Саме її устами діти українолюбців у кінці ХIХ ст. промовили: «…Ми відкинули назву «українофіли», а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого «фільства»».

Загалом за 80-і роки ХIХ ст. українська література «заховалася за псевдонімами авторів», що було, з одного боку, обумовлено репресивними заходами офіційних імперських кіл проти представників української культури в цілому й носіїв мови зокрема. А з іншого — зневагою російської просвіченої верхівки до українського письменництва. Наприклад, Віссаріон Бєлінський (який, за влучним виразом В. Розанова, був у Росії тим же, чим у греків свого часу Фалес — мужем, «який у всьому помилявся», однак завжди був «першим») ще у середині століття переконував, що не може бути літератури «малоросійським наріччям». «Добра література, — зауважував він, — яка тільки й дихає, що простуватістю селянської мови і дубоватістю селянського розуму!»

Як би там не було, але літературно-політичне імперське тло зумовило появу геніальної поетеси в Україні як поетки національної, яка мислитиме категоріями, що з плином часу все переконливіше спростовуватимуть ідею «Україна — російська провінція», в якій інтелект тільки й виявлявся спроможним на «хутірну філософію» (як П. Куліш) і творення літератури «для домашнього вжитку» (за рекомендаціями М. Костомарова). Але ж інакше й бути не могло. Попри те, що російські «боги» не любили українського єства, до українських потреб у кращому випадку були глухими, в інших — шовіністично-агресивними, Леся Українка визначилась одразу і назавжди і декларувала свою українськість.

«НЕВГАСИМА ЖАДОБА ВЛАСНОЇ ДУМКИ»

Признавши своє власне українство, Леся, втім, не «пірнула» в нього безоглядно, не розчинила свій голос у хорі глупо славлячих «своє», своє, що було часто інтелектуально недолугим, психологічно недорозвинутим, соціально спотвореним. Її голос лунав осібно й на свій манер.

Представники українофільської традиції закидали, що Лесі бракує «міцної тенденції», а її творчості — «громадських тем». Хтось нарікав на те, що вона ховається від «народних тем» і «народної мови», що «лізе в літературщину» та «інтелігенствує». А вона, роздумуючи над суттю тих докорів, стверджувала, що все у неї є й додавала: «…Вся біда в тому, що я інакше розумію слова «народність», «літературність» та «інтелігенція», ніж як їх розуміють мої критики…» Понад те Леся зізнавалася, що її часто займають думки, які нічого спільного ні з громадськими справами, ні з патріотичними почуттями не мають. Але вони «хотять жить на світі».

Вона не погоджувалася з твердженням, що «наука та публіцистика мусять говорити мовою сухих, безстрасних мумій», а не «живою мовою певної в своїх поглядах людини». Вона була переконана, що в літературі «мають вартість портрети, а не фотографії», що без «видумки» нема літератури«», а справді реальним описом є тільки такий, який «ставить ярку, виразну картину перед очі читача».

Леся вважала, що українці за допомогою просвіти повинні розсунути межі свого світовиду й пізнати «чужу» літературу, й тоді, може, згине з української літератури дилетантизм, що панував у ній.

Їй пробували доводити, що Україні «ще рано на поетів», а, може, навпаки, пізно, адже поетам нема куди подітися із своїми віршами — ніхто не читає їхні «коштовні забавки». Леся ж обстоювала смисл існування української поезії й вважала, що ні, ніяк їй бути «не пізно», адже серед українців «тільки тепер» дехто починає вчитися версифікації. І навіть повністю йшла врозріз із побутуючими думками, стверджуючи, що українським поетам слід би було на якийсь час заборонити писати національно-патріотичні вірші, то тоді б вони, може, швидше навчилися версифікації і перестали врешті-решт сподіватись «на патріотизм своїх читців, а не на власну рифму та розмір».

Леся відкидала устоєні в українстві авторитети і вважала, що не можна судити про «нас» по творчості, приміром, Нечуя, Кониського, Чайченка і т.п. «корифеїв»: їхніми творами греблі б гатити…

Не викликали у неї радощів і наслідки праці українських публіцистів — «видно, не навчились ми публіцистики розводити!» Однак: «Ще, може, навчимося — нова річ для нас!» Особливо дратувала її мова тих публіцистичних писань — «шорстка та рогата». Не знала ж бо, що ще століття і цій публіцистиці все не вдаватиметься бути, і ця мова, скута у повсякденні — від базару до академії — «великим и могучим», переповнена калькою з російської, якщо й лунатиме, то значною мірою саме так — шорстко й рогато...

Прикрощі щоразу полонили її душу, коли представники українського інтелігентського середовища вдавались до філософування, при цьому «не маючи самі ніякого філософського виховання».

Роздумуючи над станом справ українства та бачачи його біди, Леся розуміла, що проблема, найперше, — у тій культивованій упродовж століть імперією моралі, а, зрештою, і в людях. Колосальною бідою бачився їй стан українства «на російському світі». У ріднім краї вона зустрічала часом просто лихих людей, а поруч них багато й просто «дурних — затовчених». Була ще й «гірша річ» — «се як хто умисне з себе дурня робить, як той гоголівський голова, що глухого удає, аби не чути того, чого не хочеться». Такі, на всі лади лихі «голови»— шкаралупники — Україну заполонили безліку. Вони втратили здатність сприймати «глас людський».

Зауваження на адресу вітчизняних інтелектуальних «авторитетів» говорять не лише про повну відсутність у тогочасних українських літературних колах дійсних кумирів для Лесі Українки, але й про добре розуміння й адекватну оцінку творчості старшого покоління.

Разом із тим Леся розуміла всю складність і безпросвітність ситуації для українства загалом і для його тонесенького інтелектуального прошарку зокрема. Ті, хто мали бути інтелектуальними провідниками нації, опинилися в задушливих обіймах могутньої й безсоромної імперської сили, якій «славне ім’я — Росія». І вже сама Леся, переживаючи українські обставини, писала про Поета, який любить (любов — «наставниця єдина»), але йому так важко бачити круг себе, як нищать цю його любов, «як гинуло найкраще» в українстві, «як родичі гнили по тюрмах», і «як високе низько упадало». В’язниця-Росія стає ненависною Поету. Дарма, що вона така простора («росіянина можна заслати аж на край світу, не викидаючи поза державні межі»), а скрізь одне й те ж саме — «голод, неосвіченість, злодійство, лицемірство, тиранія». Усього того безміри, усі ті «нещастя величезні, колосальні, грандіозні»… І хто ж там замилувався Поетовою в’язницею? Хто там славословить його, не бажаючи й знати, що там, за мурами, від болю здригається Поетове тіло, і безмірно страждає його горда й ніжна душа?

Однак, зауважимо, вона не схильна була причину українських негараздів вбачати тільки в російських буднях українства — то, з її точки зору, була й «вина недомислія» самих же українців.

Чи бачила Леся вихід із становища? Так, бачила. І полягав він, на її думку, найперше у тому, щоб українству «здобути собі інтелігенцію», «вернути нації її «мозок»», зробити Україну «вже тепер політичною силою». Письменниця-демократка роздумувала над тим, щоб «здобуті права не послужили переважно інтересам державно пануючої нації», а щоб ними скористалися усі мешканці Росії. Леся Українка вірила в таку можливість. Але не тільки вона, а й більшість українців-інтелектуалів (починаючи з дядька — Драгоманова), які не стали на націоналістичні позиції, вірили у можливість демократизації Росії в інтересах усіх (!) націй, що її населяли. Українці вірили, що представники пануючої нації зрозуміють необхідність демократії для всіх, що вони усвідомлять, що демократія є корисною й для них самих же. Проте думки про демократію були в імперії, так би мовити, не на часі. Як і віра в демократичність устремлінь представників тогочасних російських кіл, які претендували називатися прогресивними: вона не мала під собою щонайменшого реального ґрунту. Здеморалізоване самодержавством, просякнуте впродовж століть правовим нігілізмом російське суспільство щонайменше замислювалось над правами особи чи народу, нації. Категорії «прав», «законність» викликали в інтелектуальних колах Росії скептичне ставлення. Численні соціально- політичні проекти, витворені представниками інтелектуальних кіл, свідчили про затяте несприйняття демократичних і ліберальних цінностей Заходу. Політичні ідеали вибудовувались навколо монархії, теократичної держави, селянської общини чи, зрештою, диктатури. Цей досить незначний «кругообіг ідей» в російському політичному думанні на тлі ігнорування права і педалювання особливої місії росіян був, сказати б, «квінтесенцією нації».