Безпритульні «янголи»

Інсценізація та постановка Артура Артименьєва за однойменним романом Валер’яна Підмогильного (1901—1937 рр.). Жанр спектаклю визначено як «ілюстрації до роману».

Вартий поваги вже сам вибір матеріалу: блискуча київська проза, яку ще ніхто не брався вивести на сцену. Артименьєв, здається, хотів зберегти в усій послідовності сюжет книжки Підмогильного, через те вистава вийшла на три дії з двома антрактами. Однак тут є пастка, типова для інсценізацій: чим старанніше «проходиш» книжку епізод за епізодом, тим поспішніше доводиться працювати на сцені, щоб укластися в хронометраж звичайної вистави. Ця поспішність буквальна: актор Любомир Валівоць, що грає Степана Радченка, головного героя, протягом вистави пробігає по сцені відстань, мабуть, не меншу, ніж від Подолу до Університету і назад. Інакше як бігом, неможливо «відмітитися» в усіх епізодах спектаклю. Цей рух підкреслено й сценографією Олексія Вакарчука — величезне колесо від пароплава, що символізує тут «колесо історії», а водночас натякає на «білку в колесі». Втім, спортивна рухливість головного героя надає виставі динамічності й легкості, що важливо для видовища на цілих три дії. Але поспішність водночас призводить до ескізності та спрощення роману. Він у сценічній версії нагадує повчальне оповідання М.Коцюбинського «Маленький грішник», де герой потрапляє в компанію поганих хлопців. Але ж у В.Підмогильного герой передусім потрапляє в погану компанію до самого себе!

Це історія талановитого егоїста 1920-х, котрий намагається за всяку ціну вискочити на гребінь хвилі. Певне спрощення є й у тім, що режисер ототожнює Степана Радченка з самим Підмогильним. У фіналі вистави Радченко потрапляє під лопасті згаданого колеса історії. Тобто він, як і В.Підмогильний, поповнив лави жертв «Розстріляного Відродження». Хоча вони зовсім не тотожні.

Радченко в романі — більше функціонер, а не творець. В тім і драматизм, що В.Підмогильний вгадав у Радченкові не себе, а свого майбутнього вбивцю. А театр наполягає на тім, що Радченко — передусім літератор. Для переконливості він іноді вибігає на авансцену і щось шкрябає на папері. Мовляв, я письменник, бачите — пишу! А якби він був дантистом, то що — мусив би клацати перед публікою обценьками? При тім Любомир Валівоць грає справді симпатичного хлопця, такого собі простодушного «янгола», що збився з праведного шляху в лабіринтах Міста. Один із тих, хто збив його з путі, — поет Вигорський (актор Сергій Кучера). Ця фігура теж спрощена. Якщо в романі він справді оригінальний філософ і поет, то тут — лише безтурботний любитель пива, життєрадісний клоун з усмішкою по вуха. Найменше спрощені у виставі дві ролі. Це, передусім, Тамара-Мусінька (актриса Інна Бєлікова) — в ній є той драматизм, що його неможливо зіграти на бігу. Бєлікова ніби зупиняє шалену круговерть і дає роздивитися на свою героїню й поспівчувати їй. Так само драматична Зоська (актриса Христина Микитин) — безпритульний «міський янгол», чий хриплуватий самотній голос відлунює тобі у вухах ще довго після спектаклю...