Червона троянда – емблема Аврори
«Спляча красуня» Раду Поклітару об’єднала Україну і Швейцарію
Відомий хореограф Р. Поклітару поставив у «Київ модерн-балеті» новинку — «Сплячу красуню», і в репертуарі цього театру виявилися всі три балети П. Чайковського. Коли ця вистава вперше задумувалася в Імператорському театрі ХIX століття, царедворці захотіли додати казці Ш. Перро балетного шарму часів Людовика XIV, аби вона сподобалася французьким послам. Раду докопався до справжніх витоків сюжету. Не випадково там, де з’являється Поклітару, задум переростає звичні масштаби і межі.
Фахівці часто порівнювали танець Поклітару з мистецтвом культового шведського балетмейстера Матса Ека, намагаючись виявити, що ж перший запозичив у другого. Виявилось, передусім не характер танцю, а екзистенціальну філософію, яка інтуїтивно пояснює (а в танці показує) те, що сама людина інколи осягнути не в змозі. До речі, Матс Ек у своєму варіанті «Сплячої красуні» не вколов дівчину веретеном чи шипом троянди, а в буквальному сенсі «посадив на голку». А Принц, що вчасно нагодився, її від цієї залежності звільнив.
Що ж до соціального підгрунтя сюжету будь-якого вистави Поклітару, то Раду в цьому сенсі дасть фору будь-якому постановникові, зокрема й на драматичній сцені. Так, у його «Лебединому озері» ставилося запитання, чи можна насильницьки змінювати людську природу? У «Лускунчику» (о жах для балетоманів!) різдвяна історія закінчується у нього не святом, а жалобою! Знехтувана батьками і суспільством дівчинка замерзає наодинці, поруч лише миша — єдина жива істота, яка їй співчуває...
Тепер настав час порівняти Р. Поклітару з дотепним і винахідливим балетмейстером з Великобританії Меттью Боурном. Він ще раніше поставив усі балети Петра Чайковського. У першому (хоча й не вперше) зробив усіх лебедів чоловіками, в «Лускунчику» переніс дію до дитячого притулоку, де життя, як відомо — не льодяник. А у «Сплячій красуні» поставив не страшну, а веселу казку за участю... вампірів (легкий укус — і герой безсмертний). Як і його талановиті попередники, Поклітару вважає, що ця та інші казки можуть зазнавати будь-яку кількість інтерпретацій. І річ, звісно, не в тому, чим саме укололася Аврора (у Поклітару джерело небезпеки — червона троянда). Але якщо Меттью Борн закликає в «соратники» не лише Петіпа і Діснея, а й маловідомих у нас авторів Енн Райс (яка пише еротичні романи) і Анжелу Картер з її «чорними розповідями», то Поклітару «докопується» до першоджерела — збірки казок, розказаних Джамбаттіста Базіле, який жив у XVI столітті в Неаполітанському королівстві.
Читати цю книжку дітям, звісно, не можна. Поки не подорослішають. Але Раду зміг з цієї історії зробити живе, де в чому страшне, де в чому веселе видовище і ввести туди винахідливі еротичні дуети. Вони відбуваються широким планом, зокрема на ложі Сплячої красуні, аби у глядача не виникало сумнівів щодо справжньої пружини сюжету. Звісно, це кохання в найбезпосереднішому, плотському сенсі, як в Апулея, в середньовічних фарсах, «Декамероні»... У Поклітару Принц, що знайшов свій скарб через багато століть під час гри у бадмінтон, і гадки не мав, що завагітніти можна у... летаргійному сні. А його законна дружина, нестаріюча фея Карабосс, теж не могла уявити такого повороту подій. Але була суворо покарана за спробу повторно вбити принцесу Аврору та її первістка. Загалом, кохання перемагає в усі віки і в усіх країнах, і зупинити цей процес не владен ні час, ні злі чари!
Поклітару не дотримується формату балетного мистецтва ХIХ століття. У дві дії по 40—45 хвилин не змогла б вміститися вся музика балету, яка звучить мінімум удвічі довше. І до фонограм на виставах Раду Поклітару (винятки трапляються рідко) глядачі теж звикли. Проте сувора вимога відповідності постійним гастрольним умовам «Київ модерн-балету» трохи підрізала яскраву фантазію швейцарського сценографа Маріанн Холленштайн. На роботі художника з костюмів Дмитра Куряти це мало позначилося, вона багата на образні рішення, що нагадують карнавал химерних масок.
Глядачам відкритої генеральної репетиції та прем’єри було запропоновано два повноцінні склади виконавців, серед яких — Дмитро і Галина Кондратюк, Ольга Оніщенко, Ксенія Якушенко, Олена Салтикова, Катерина Глоба, Артем Шошин, Ілля Мірошніченко, Ігор Волошин, Мішель Фондю, Андрій Чаплик. Цікаво спостерігати, як під впливом індивідуальностей акторів-танцівників транформується вся вистава, розкриваються характери і взаємини героїв, задумані хореографом.
Слід зазначити, що ця балетна казка могло і не мати щасливого кінця, якби не щасливий початок. Посол Швейцарії в Україні і Молдові Гійом Шойрер — давній шанувальник таланту Раду. І фактично дав йому карт-бланш на постановку. У країні, де закінчив свій славний життєвий шлях видатний киянин, балетмейстер Серж Лифарь, сьогодні вже немає таких креативних і яскравих творчих особистостей. Що, звичайно, не могло вислизнути з поля зору швейцарського посла. Завдяки цьому вибору Україна і Швейцарія можуть пишатися результатами плідного міжнародного проекту.
