Душа людська міряється повною мірою, та такою, про яку навіть і не підозрював світ. Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу.
Олександр Довженко, український письменник та кінорежисер

«Чорне намисто» у Венеції

Європейський культурний центр уже не перший рік поспіль організовує на всесвітній виставці паралельний проект, на який збирає когорту досить потужних молодих художників
29 травня, 2015 - 11:54
ФОТО НАДАНО ПРЕС-СЛУЖБОЮ ЗІНАЇДИ ЛИХАЧОВОЇ
Олеся АВРАМЕНКО

Півторатисячолітню Венецію вже давно ховають на дні морському всі, кому не ліньки. Втім, як справжня красуня і чарівниця, вона має у своєму арсеналі не що інше, як «засіб Макропулоса» (згадаймо п’єсу Карела Чапека). Останні сто років він діє безвідмовно. Називається цей еліксир молодості Венеційська бієнале — всесвітня художня виставка, що проходить що два роки з участю міжнародного журі й роботи обраного ним куратора. Це своєрідні художні змагання багатьох держав світу і найхаризматичніших митців.

•  Найвищою нагородою є Золотий лев. Їх дають декілька:

— найкращій експозиції державного павільйону — цього року нагороду одержав проект Вірменії, який було представлено у вірменському монастирі на острові Святого Лазаря;

— комусь із відомих художників за визначний внесок у мистецтво — 2009 року це були Йоко Оно і Джон Балдессар, а цьогоріч — митець із Африки Ель Анацуї, а також куратор та арт-менеджер Сюзанн Гез;

— актуальному художникові — за найкращий проект, цього року таким визнано Адріана Пайпера;

— молодому митцеві або групі молодих митців — за креативність і на перспективу — дають Срібного лева;

— Золотим левом також можуть бути нагороджені критики мистецтва, як, наприклад, 2007 року Бенджамін Бухло...

•  Але здобути цю нагороду шансів замало навіть у дуже відомих та визнаних митців і кураторів. Найбільш жаданою нагородою виявляється нагода заявити про себе, увійти в річище міжнародного сучасного мистецтва, поспілкуватися з колегами-професіоналами справді високого рівня (бо на ВБ представлені саме такі), здобути визнання...

Ці мистецькі перегони можна побачити на венеційських островах, зазвичай уздовж Гранд-каналу, тобто в самому середмісті. А воно ж у цьому чарівному місті напрочуд багате й загадкове. За сто двадцять років склад і насиченість дивовижного дійства Венеційської бієнале змінився кардинально, але тонізуюча дієвість його очевидна.

•  Поряд із прекрасними старовинними, майстерно виконаними та емоційно насиченими витворами мистецтва, які дуже щільно населяють це чудове місто, сміливо й парадоксально з’являються і демонструються нові, актуальні та дуже не схожі на класичні, притаманні саме Венеції. Цей контраст ніби біоревіталізація для втомленої шкіри гарного обличчя. У старовинних палаццо, серед стін з вицвілими й напівзгнилими шовковими шпалерами, вкритими пліснявою від вогкості, що тягнеться з каналів, розписами плафонів стали вживатися й оселятися авангардні мистецькі твори.

ВБ перетворилася на дуже серйозне, вагоме, престижне, амбітне змагання.

•  Глобалізація — біда й порятунок сучасного людства. І якщо технічні й технологічні стандарти об’єднують світ, то стандартизація культури знецінює і знеособлює життя. Тому ейфорія, пов’язана з цим феноменом, минає та активно виявляється в мистецтві. Про це на повний голос промовляє сучасне актуальне мистецтво. З його погляду цікаво глянути на експозицію 56-ї Венеційської бієнале.

Тема величезної офіційної виставки цього року — майбутні світи, майбуття світу — All the World’s Futures, заявлена і втілена куратором Okwui Enwezor.

•  В основній експозиції проглядається дивна одноманітність досить апокаліптичного світовідчуття й песимістичного погляду в майбутнє дуже багатьох митців різних країн, присутність цього погляду зумовлена кутом зору куратора Okwui Enwezor, який формував через роботи різних митців власне світовідчуття.

У Джардіні в національних павільйонах був проявлений погляд на світ більш оптимістичний, там поряд з острахом чи розчаруванням жевріє надія, а інколи продемонстровані роздуми, пошуки, рецепти... загадки, таємниці.

Венеційська бієнале — це такий престижний мистецький форум, що в нього вливається багато паралельних проектів різного рівня.

•  У старовинних палаццо по всій Венеції розкидані паралельні проекти великих фундацій, таких як Прадо та Піно, а також приватні експозиції.

У двох таких розкішних будівлях — Палаццо Бембо та Палаццо Мора — культурний центр Європи демонструє цікавий проект Personal Structures. Crossing Borders — «Особистісні структури. Перетин кордонів». Організаційно його підтримав Глобальний фонд у справах мистецтв із низкою знаних кураторів.

На виставці представлено широкий спектр художніх технік, у яких виконано різні твори: відео, скульптури, картини, малюнки, фотографії та інсталяції. Участь узяли понад 100 художників, які походять із різних культур і представляють 50 країн. Теми, висвітлені ними в експозиції: Час — Простір — Існування — подано під незвичними, дуже особистісними кутами зору.

•  Європейський культурний центр уже не перший рік поспіль організовує паралельний проект, на який збирає когорту досить потужних молодих художників. Вони, зайнявши простір старовинної будівлі, наповнили її сильними візуальними втіленнями, до речі, цілком перспективних ідей. Так, одним із потужних проектів, який привернув увагу професіоналів, став проект української художниці Зінаїди Лихачової «Чорне намисто».

n У затемненій кімнаті на кількох прозорих полотнищах, розташованих одне за одним на відстані півметра, проектор висвітлює статечну молоду жінку з великим, фантазійно зав’язаним білим очіпком на голові. Сам цей розкішний головний убір викликає в пам’яті і весільні дівочі вінки, і святкові очіпки молодиць Західної України, і важливу для багатьох народів світу тему покритої жіночої голови в заміжжі й під час перебування у храмі.

Сорочка моделі має такий крій та форму, що викликає асоціації з мережаним і вишиваним білим по білому строєм, який притаманний для Полтавщини. Постать видніється в якомусь космічному біблійному просторі, де клубочиться туман і потріскана спрагла земля. Весь візуальний ряд проекту вирізняється стриманою монохромністю, але не безбарвністю.

•  Ця символічно вбрана молода жінка поволі, ніби виконуючи якийсь ритуал, одягає поверх довгої білої сорочки низку за низкою велике важке намисто. Воно зроблене з дерева. Намистини незвично великі, ще й такого нетипового для народного вбрання кольору — чорного; втім, є й разки насиченого темно-синього. Захоплення красою зображення й дії немовби приглушує і водночас драматизує магічна повільність рухів героїні.

Дуже схоже на обряд убирання нареченої. Але наречену вбирають у червоні й барвисті коралі, а героїня цього відеоперфомансу повільно й ніби медитуючи одягає намисто чорного кольору. Але його забагато, воно починає нагадувати радше ланцюги й пута, що їх смиренно і символічно приймає жінка, котра врешті стає схожою на обтяжену вантажем статую.

•  В усьому світі жінки люблять прикрашати й оздоблювати себе. У деяких народів чим більше прикрас — тим багатша, а отже, й щасливіша жінка. Всі ці прикраси мають захищати їхню володарку символічно, магічно й матеріально. «Чорне намисто» містить у собі квінтесенцію цих звичаїв. І водночас, його кольори — чорний та синій — змінюють знаки-полюси: плюс на мінус. Це вже не прикраса, а коло долі, її шляхи й часові та просторові ознаки.

Чорне намисто... Такого в національних звичаях ми не знаходимо, але сама форма і зміст... Це художній жест сучасного митця, і він виступає переконливим продовженням неписаних законів людського буття. Увесь образ і меседж проекту виріс із традицій, із народної обрядовості.

Драматичний контраст між білим вбранням і темними разками, які все одно прикрашають і навіть звеличують цю відсторонену, задуману жінку, котра з кожним одягненим разком намиста психологічно стає старшою, досвідченішою, мудрішою. І ці парадоксальні кольори, як для ситуації вбирання нареченої, сповнені візуальної, формальної та, головне, духовної інформації.

На підлозі, перед прозорими екранами й далі по всій кімнаті, немовби зірвалися з нитки, розкотилися дерев’яні, чорні, гіпертрофованих розмірів намистини. Вони тепер виглядають чималими кульками, які потрапляють під ноги глядачеві, наче безпорадні загублені діти...

•  Тема лихоліття, втрат, тривоги й безнастанної любові, а також просвітленого погляду в майбутнє бринить серед коловерті думок, ідей та емоцій бієнале особливою чистою струною, без екзальтації. Такому чистому, подеколи пронизливому звучанню сприяла так само істотна частина цього проекту — електроакустична музика непересічного українського композитора, музикознавця, філософа й експериментатора Алли Загайкевич.

Уміння робити синергетичні проекти — особлива риса таланту Зінаїди Лихачової. Вона володіє цим талантом: гостро відчуваючи світ та його модуляції, вловити найсуттєвіше, «витягнути» головне, глибинне й образно артикулювати його. Як от і в «Чорному намисті», де постать статечної молодої жінки та її рухи нагадують постать Оранти — згадаймо мозаїчне зображення Божої Матері в центральній апсиді Софійського собору. Це відбувається на певну мить, і знову перед нами молода жінка, уже не юна наречена, а саме молодиця, бо голова покрита. Її рухи впевнені, поважливі, статура міцна.

•  Зінаїда Лихачова вміє організувати простір мінімальними засобами таким чином, що і в доволі тісному приміщенні, і в просторому цей проект виглядає монументально, залучаючи глядача до дійства, заворожуючи рухами й ритмами, проймаючи звучанням світла і музики.

Кілька шарів сітчастої тканини, яка слугує екраном, з одного боку, надають об’ємності, тривимірності проекції, а з другого — ефемерності, дещо розфокусовує чіткість зображення, роблячи його схожим на фреску. Це наповнює додатковими смислами та алюзіями, долучає підсвідомість глядача, знайомого з європейською художньою традицією, коріння якої сягає глибини століть. Нагадує про вічні теми віри, надії та любові й софійного (мудрого) їх переживання і збереження на все життя...

Певна річ, художниця має особисту виразну громадянську позицію, і події саме останніх років в Україні, зміни, які відбулися в країні та свідомості співвітчизників, підказали їй ідею проекту. Кожен українець будь-якого віку знає рядки Дмитра Павличка, що їх можна порівняти з мантрою: «Червоне — то любов, а чорне — то журба». У поезії-пісні йдеться про символіку вишиваного візерунка, а в проекті художниці ця тема зазвучала ще глибше й тому допомагає образному сприйняттю семантики кольорів, яка властива людству.

•  Для сучасного українця проект відтворює тему смутку за втраченим і молитви за поранених, постраждалих, тих, хто воює і захищає. Він ніби уособив затяжний, тужливий, гіркий час очікування тих, хто залишив рідну сім’ю, оплакування тих, хто передчасно залишив цей світ. Утім, цей смуток глибокий та не екзальтований. Образ дихає гармонією, а звідси — красою та силою духу. Нібито йдеться про біль сьогодення, а тема — одвічна, і звучить вона не апокаліптично, а філософськи. Пригадується біблійні рядки про те, що «Всьому свій час, і час всякій речі під небом: час народжуватися і час помирати, ...час розкидати каміння і час збирати каміння, ...час війни і час миру».

•  Символіка кожної деталі проста і надзвичайно глибока. Її простота звернена до архаїчних форм та архетипових образів, а художнє втілення — гостре, сучасне, спрямоване на глибокі роздуми й асоціації з явищами, які існують в історії та культурі більшості народів світу.

Уособлені в прекрасному та елегійно драматичному жіночому образі, ідеї художниці зрозумілі й близькі кожному, хто має хоч якийсь культурний і духовний досвід. Мисткиня — національно свідома українка, знайома з культурою рідної країни й водночас звернена обличчям і душею до всього світу.

Вперше «Чорне намисто» Зінаїди Лихачової було представлено в Україні, у київській галереї «Ботега» восени 2014 року, а на міжнародному рівні — у Венеції, навесні 2015 року, за програмою участі в паралельному ВБ-2015, дуже вдалому й амбітному проекті європейських кураторів у старовинному Палаццо Бембо.

Олеся АВРАМЕНКО, доктор філософії та мистецтвознавства
Газета: 
Рубрика: