Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

Фільми, якими можна пишатися

Підсумки 2019 року в українському кіні
20 грудня, 2019 - 10:24
«ДОДОМУ» — ВОЛОДАР ГОЛОВНОГО ПРИЗУ X МІЖНАРОДНОГО ОДЕСЬКОГО КІНОФЕСТИВАЛЮ

Рік, що йде, для нашої кіноіндустрії — надзвичайно вдалий.

Відібрати лише 10 фільмів було неабияким завданням. І вперше ігрових картин було не менше, ніж документальних.

Тож подаємо їх у двох категоріях, у кожній — за абетковим порядком.

Лишається тільки сподіватися, що кадрові експерименти нового уряду не перетворять цей рік для нашого кінематографа на далеке міфологічне минуле.

ІГРОВІ

«АТЛАНТИДА»

Україна

Приз на Венеційському кінофестивалі в конкурсі «Горизонти»

Режисер — Валентин ВАСЯНОВИЧ

Фільм розповідає про життя Донбасу після майбутньої перемоги України у війні з Росією і повернення окупованих територій у 2025-му, «через рік після закінчення війни». Територія вже визнана непридатною для проживання. Одну з головних ролей зіграв Андрій РИМАРУК — колишній розвідник, який пройшов війну на Донбасі й зараз працює у фонді «Повернись живим». Також знімалися парамедик Людмила БІЛЕКА та доброволець Василь АНТОНЯК. Зйомки стрічки відбувалися здебільшого в Маріуполі в січні — березні минулого року.

Спочатку діють Сергій (Андрій Римарук) та Іван (Василь Антоняк). Разом воювали, зараз працюють на сталеливарному комбінаті.

Але після самогубства Івана і закриття заводу для Сергія залишаються два заняття, найбільш затребувані в «зоні»: розвозити питну воду в цистерні (адже ґрунтовні води отруєні солями із закритих шахт) і допомагати парамедику Каті (Людмила Білека) при ексгумації безіменних поховань. Протистояти загальному спустошенню можна тільки дією: працювати, ховати, любити, рятувати кого ще можна врятувати.

Перед фіналом Васянович раптово вмикає тепловізор, занурюючи Катю і Сергія в примарне оранжево-синє мерехтіння після того, як стає ясно, що вони нікуди не підуть і не виїдуть із цієї понівеченої землі. Вони належать їй так, як можуть належати хіба що мерці або найвідчайдушніші живі.

«ГУЦУЛКА КСЕНЯ»

Україна

Мюзикл за мотивами однойменної оперети Ярослава Барнича

Режисерка — Олена ДЕМ’ЯНЕНКО

Із Америки у Ворохту, в готель «Оселя Говерла», прибуває ціла делегація: бізнесмен Майк Деделюк (Ігор ЦІШКЕВИЧ), його далека родичка Гелен (Тетяна ПЕЧЕНКІНА), її романтична дочка Мері (Катерина МОЛЧАНОВА) та його племінник Яро (Макс ЛОЗИНСЬКИЙ). Завдання: протягом тижня знайти для Яро дружину — свідому українку. Батько Яра — брат Майка — залишив заповіт, згідно з яким юнак успадкує мільйон доларів тільки за такої умови.

Однак у визначенні «музична комедія» ключова частина — музична. Альона Дем’яненко зробила в цьому сенсі безпрограшний хід. Вона запросила на роль основних композиторів і виконавиць більшості музичних номерів фрік-кабаре Dakh Daughters. Шестеро темпераментних і саркастичних дівчат — не просто музикантки, а й професійні акторки. Як наслідок появи Dakh Daughters у кадрі — це окремі артистичні пригоди, починаючи з розкішного вступного танго «Гуцулка Ксеня» з повною залою пристрасно танцюючих гуцулів. Не менш влучно й іронічно виглядає «ДахаБраха» в короткому епізоді-камео з хвацьким і сороміцьким «Карпатським репом».


«ГУЦУЛКА КСЕНЯ» — ГРАН-ПРІ КІНОФЕСТИВАЛЮ В ЯПОНІЇ

Але це стосується й решти виконавців. Майже у всіх дійових осіб настає типово мюзикловий «момент істини», коли вони опиняються на сцені, аби прокоментувати ситуацію піснею й танцем. Наскільки можна зрозуміти з коментарів режисерки, левову частку підготовчого періоду зайняв саме вокально-хореографічний тренаж акторів і акторок. Зусилля не пішли намарно. Танцюють і співають практично всі майже бездоганно, кожний номер перетворюється на міні-виставу з власною постановкою й настроєм. Тож отримуємо те, заради чого й прийшли в кіно: яскраве й недурне видовище, без грубих порушень гарного смаку. Для нашої кіноіндустрії — поки що рідкість.

«ДОДОМУ» (EVGE)

Україна

Участь у конкурсній програмі «Особливий погляд» 72 Каннського фестивалю

Режисер — Наріман АЛІЄВ

«Додому» починається з майже ідеального краєвиду: безлюдне пласке узбережжя, синій човен, ранкове море — некурортний степовий Крим. Але це не початок, а кінець історії.

Бо в наступному епізоді простір кадру згортається до коридору лікарні з хворобливо мигаючою лампою, від якої не може відвести погляду київський студент Алім (Ремзи БІЛЯЛОВ) — аж поки повз нього не провозять на каталці оголене тіло молодої дівчини. Зав’язка — смерть. Історія — подорож із мерцем.

Героїв двоє: кримські татари Алім та його батько Мустафа (Ахтем СЕІТАБЛАЄВ) Бекірови. Вони приїхали за тілом старшого сина Назіма, добровольця, вбитого під Пісками на Донеччині. Батько хоче поза будь-яку ціну поховати Назіма в Криму. Алім його не дуже розуміє, та все ж приєднується до подорожі.

Драматургічний рушій «Додому» — зіткнення контрастних характерів батька й сина. Мустафа-Сеїтаблаєв — на початку суворий, кремезний чолов’яга, авторитарний і патріархальний, скупий на почуття — лише в морзі дозволяє собі сльозу. Алім-Білялов — інфантильний бунтівник, який набрав столичного лоску, але, зіткнувшись із абсолютно новими обставинами, явно губиться й до певного моменту лишається в тіні.

Але поступово Сеїтаблаєв розвиває свого персонажа від упевненого й агресивного мачо до вразливого, старіючого просто на очах, неймовірно втомленого чоловіка, який під кінець уже нічого не контролює. В Аліма, відповідно, — протилежний напрям розвитку, при цьому режисер робить лінію дорослішання максимально, інколи в прямому сенсі, болісною — до крику, до крові. Але фільм не набув би потрібної смислової глибини, якби зупинився лише на родині.

Сюжет про недозволене, ніким не схвалюване поховання як вчинок особистої мужності, акт гідності існує вже не одну тисячу років, маючи витік ще в античному міфі про Антігону. Декорації різні, суть одна: ритуал розриває межі догми, переважує зовнішній порядок, особисті прив’язаності, страхи.

Те, що починається як міжпоколіннєвий конфлікт, стає розіграною в одній родині драмою цілого народу, в якого вже вдруге у новітній історії намагаються забрати батьківщину. Саме тому Алім зрештою приймає правду Мустафи, а те, що здається батьковим самодурством, стає метою майже метафізичною, яка об’єднує батька й сина.

«МОЇ ДУМКИ ТИХ»

Україна

Спецприз журі конкурсу «На Схід від

Заходу» на Карловарському фестивалі, національне Гран-прі за підсумками глядацького голосування Одеського фестивалю

Режисер — Антоніо ЛУКІЧ

«Мої думки тихі» — повнометражний дебют Лукіча. Це історія про 25-річного композитора й звукорежисера Вадима (Андрій ЛІДАГОВСЬКИЙ), який намагається емігрувати до Канади. Для цього на замовлення заможного діаспорного бізнесмена, що запускає комп’ютерну гру «Ноїв ковчег», треба записати голоси закарпатських тварин, а головне — спів рідкісної птахи: рахівського крижня або крижня метушливого. Проте в хід експедиції втручається мати героя (Ірма ВІТОВСЬКА).

Це комедія — причому гомерично смішна, що в нашому кіні майже сенсація. Герой із незмінно серйозним обличчям весь час або провокує кумедні ситуації, або вляпується в них, інколи буквально. Мати одержима опікою над цим непутящим генієм, але сама кумедна в намаганнях облаштувати своє та його щастя. Паралельно розвивається сюжет з голосами тварин та казковим крижнем, довкола якого Лукіч вибудовує цілу міфологію, підкріплюючи її дотепно сфальсифікованою кінохронікою про радянських і німецьких науковців. Не менше дістається різного роду традиціям, у тому числі релігійним: режисер не схильний до антихристиянської сатири, проте за можливості пускає шпильки в тому напрямі.


ЗЙОМКИ ФІЛЬМУ «МОЇ ДУМКИ ТИХІ» 

Зрештою, скидається, що не так важливо, чи запише Вадим того птаха, як те, чи зрозуміє він, що крижень метушливий, вічно тривожна істота — це і є його недолуга й безмежно любляча мати. І, почасти, він сам.

«U311 «ЧЕРКАСИ»»

Україна

Режисер — Тимур ЯЩЕНКО

Мінний тральщик «Черкаси» був останнім кораблем, який захопили російські окупанти в Криму навесні 2014. Трималися три тижні. Головні герої — вимишлені, але водночас і типові хлопці з українського села — Мишко (Євген ЛАМАХ) і Лев (Дмитро СОВА). Мишко безпробудно пиячить і втрапляє в безглузді бійки. Лев — просто відлюдько. Служити на флот у дореволюційній країні вони йдуть, аби втекти від сільської безнадії. Потрапляють на «Черкаси». Беруть участь у дійсно історичних подіях.

Перше, що хочеться відзначити, — це те, чого гостро бракує більшості наших жанрових картин, — акторську гру. Десятки акторів точно підібрані саме за кінематографічними типажами і грають відповідно — без криків і розмахування руками. Росіяни зображені не одновимірними демонами, а теж цілком собі людьми, які, втім, не коливаються з виконанням злочинних наказів ціною чужого життя. Хвала тим, хто займався кастингом; але акторам ще й є що грати. Діалоги, мова, ситуації повністю відповідають логіці персонажів, тому весь розвиток подій виглядає природно, це впізнавана історія.

Для режисера було би дуже легко впасти в пропагандистський шал хоча б у розв’язці, але Ященко обрав стишений і від того ще більш драматичний фінал — із поверненням повністю переродженого героя до вже не рідного села — єдино можливий у такій оповіді.

Тож це перше мистецьки якісне ігрове кіно про українських військових.

ДОКУМЕНТАЛЬНІ

«БОЖЕСТВЕННI»

Україна

Режисер — Романа БОРДУН

«Божественні» — повнометражний дебют фотодокументаліста Романа Бордуна. Національна прем’єра відбулася 27 березня в рамках XVI фестивалю документального кіна про права людини Docudays UA.

На жаль, робота Бордуна залишилася без відзнак, що є несправедливим. У Романа вийшло чудове дослідження зв’язку людини з простором її проживання, а також — стереотипів, які українці поділяють про самих себе (зйомки проходили в Києві, Львові, Одесі), така собі антропологічна мозаїка без головних героїв чи навіть цілісного сюжету, але сповнена візуальної енергії, влучної іронії та неявних смислів.

«ЛЮДИНА З ТАБУРЕТОМ»

Україна

Режисер — Ярослав ПОПОВ

15 років тому 23-річний продюсер, кінорежисер і тележурналіст Леонід КАНТЕР із групою однодумців започаткував ініціативу «З табуретом до океану», суть якої полягала в тому, щоб взяти чотири дзиґлики зі звичайної київської кухні й віднести на берега чотирьох океанів.

За мотивами подорожей, вийшла документальна трилогія «З табуретом через Гімалаї»: «Царствений Кінь» (режисер Сергій ЛИСЕНКО), «Тибет Нелегал» (Ярослав Попов) і «The stool» (Ярослав АНДРУЩЕНКО). В цілому ж Леонід Кантер випустив як режисер або продюсер 10 фільмів, заснував політичний вуличний театр і арт-хутір Обирок у Чернігівській області, побував добровольцем у АТО, став батьком трьох дітей. 4 червня 2018 на ґрунті важкої депресії, усамітнившись удома в Обирку, пустив собі кулю в голову при увімкненій камері.

Власне, наскрізним мотивом «Людини з табуретом» є відео, зняте Леонідом у той фатальний день; у лівому нижньому кутку екрана навіть з’являється хронометр зі зворотним відліком хвилин і секунд.

Основне наповнення сюжету — мандри «табуретників». Калейдоскоп обличь, мов, краєвидів, музики, танців, смішних або сумних ситуацій. Найбільше матеріалу — з останньої, американської подорожі. Емоційну й фактичну канву доповнюють закадрові коментарі друзів і близьких Леоніда; в цілому ж це за формою нагадує відеощоденники подорожнього — жанр настільки ж популярний, наскільки й передбачуваний. Ярослав Попов, однак, урізноманітнює його у два способи.

По-перше, красиво вписує в картину анімовані казки народів Америки, які зібрали дружина Леоніда — Діана Карпенко, і дочка Магдалена, начитані голосом молодшої дочки, яка й народилася під час тої подорожі, — Патагонії.

По-друге, за допомогою ритмічно точного монтажу Попов доречно ламає лінійність історії: вклеює раптом у гущу латиноамериканських пригод, у сцену з танцями і веселою пиятикою у індіанців кадри боїв із ДАП — наче кошмар, що насувається з майбутнього. А останній ривок на мис Горн відкладає на самий фінал, уже після загибелі героя. Саме завдяки таким «стрибкам» оповідь парадоксальним чином набуває драматургічної цілісності.

Окрім усього іншого, фільм став, хай навіть мимоволі й частково, зрізом життя цілого покоління українок і українців — тих 20 — 30-річних, які багато в чому й рухали країну.

«ПАНОРАМА»

Україна — Польща

Режисер — Юрій ШИЛОВ

Англійська назва стрічки «Панорама» — Projectionist, тобто «Кіномеханік». Спочатку Юрій Шилов зробив короткометражку «Панорама» про кіномеханіка Валентина, який 44 роки працює в однойменному столичному кінотеатрі, та його кума Володю, що пропрацював там же не набагато менше. Поки Шилов шукав кошти на повнометражну версію, у «Панорамі» трапилася пожежа, Валентин втратив роботу, а потім перший у СРСР панорамний кінотеатр закрився.

Перша половина картини майже цілковито розгортається в кінотеатрі та у Валентина вдома, де кіномеханік доглядає за немічною бабусею. Проекційна та суміжні приміщення для героїв, як дім рідний: тут стрижуться, танцюють, випивають, святкують дні народження й Новий рік, бігають напівроздягнені дівчата та пурхають міцні слівця. Валентин, якого всі чомусь звуть Вітею, — веселун і дотепник, не втрачає бадьорості навіть у найскрутніших ситуаціях.

Шилов розділив картину на частини до й після втрати роботи протагоністом — цілковито різні за ритмом і настроєм. Вийшов подвійний портрет — кінотеатру й кіномеханіка, приреченого будинку й розгубленої людини. У фіналі, коли Володя несподівано починає танцювати під чіпку кітчеву мелодію, режисер сягає муратівського рівня трагікомізму.

«СПIВАЄ IВАНО-ФРАНКIВСЬК ТЕПЛОКОМУНЕНЕРГО»

Україна

Режисерка — Надія ПАРФАН

Для 33-річної Парфан це стовідсотковий дебют у кіні. Матеріал у неї був під рукою: її мати працює на вищезгаданому підприємстві, проте головним героєм є голова профспілки Іван Васильович. Коло його обов’язків чимале, але найулюбленіше заняття — профспілковий хор, у якому співають диспетчери, слюсарі, ремонтники, бухгалтери. Хор гарний і злагоджений, практично професійний, бере призові місця на галузевих змаганнях. Репертуар — народні пісні.

Надія будує фільм на очевидному конфлікті між комунально-побутовою прозою та пісенним ритуалом. Перша, втім, повна власних сюрпризів, а інколи й відвертого абсурду на кшталт гарячої дискусії щодо участі в змаганнях із перетягування канату. Власне «комуналку», всі ці котельні й підвали, труби й бойлери режисерка фільмує в трохи ірреалістичній, місцями навіть містичній оптиці. Що, втім, аж ніяк не приховує жахливого стану всього цього господарства; місцями воно на фільм жахів і схоже.


«СПІВАЄ ІВАНОФРАНКІВСЬКТЕПЛОКОМУНЕНЕРГО» — ЛАУРЕАТ НАЦІОНАЛЬНОЇ КІНОПРЕМІЇ КІНОКОЛО

І тим яскравіші й зворушливіші хорові сцени — теж свого роду метафізика.

Фінал сумовитий: Васильович іде на пенсію, і проводжають його піснею — просто в цеху.

Вийшла місцями зворушлива, місцями смішна, переважно захоплива оповідь про комунальне підпілля завбільшки з країну — про яке ми, рядові споживачі, майже нічого не знаємо. Тобто не знали. Дотепер.

«ШЛЯХ ДО ГIР»

Франція — Iталія — Україна

Режисерка Міколь РУБІНІ      

Мета, що рухала Міколь Рубіні, проста: приїхати в карпатське село Ямна, знайти будинок, де народився її дідусь Самуїл Тагер, задокументувати процес пошуків.

Режисерка з оператором Давіде МАЛЬДІ прибуває в Ямну, і далі починається поступове занурення у начебто буденну, але дуже дивну, місцями навіть химерну атмосферу. Кажуть, дідів будинок розташований на території напівзапустілого санаторію, але доступу туди немає, оскільки санаторій захопили рейдери і, поставивши непривітних охоронців, категорично заборонили вхід. Місцеві спочатку раді гостям, але дуже швидко починають ставитися до новоприбулих із пересторогою. Спроба зйомок у місцевому краєзнавчому музеї натикається на скандал: не можна. І ще ліс. Де колись відбувалися речі, про які багато хто волів би забути...

Це — фільм-монолог. Не сповідь. Пошуки втраченого — ні, не часу, а простору. Час тут якраз присутній, у тому числі й у численних фігурах замовчання, розкиданих оповіддю. Мовчать або огризаються погрозами охоронці. Тиша — в’язка й нерухома — наповнює кадри санаторію. Мовчазною недовірою настовбурчуються ямнівці, побачивши знімальну групу. У тихому-тихому лісі зникає ветеран УПА Петро, бо «певен, що незабаром станеться щось, що поверне його в ті далекі дні». Німотствують — тяжко, темно, виразно — дроворуби у фіналі.

Єдина, чий голос, хай і за кадром, не спиняється, — це сама Міколь. Вона розплітає сюжет своєї родини, але мимохідь зачіпає геть інакшу матерію — дискурс «великої історії», зустрічаючи його агресивний спротив. Недарма так кострубато виглядає сільське святкування 9 травня. Недарма зчиняється ґвалт у музеї. Офіційна історія є налагодженим та прибутковим механізмом деперсоналізації, так що спроби ввести опцію особистості загрожують цій машині поломками.

Білі плями й лакуни, недомовленості й витіснене відчуття провини, ландшафти, підфарбовані життєвою метушнею й водночас помережані оцими порожнинами індивідуальної та масової свідомості, проваллями втрат, зяянням забуття, — ось правдива географія місця, де опинилася Міколь Рубіні у своїх пошуках.

Нерухомі плани, позиція врівноваженого спостереження, тривалі паузи, окремі деталі, естетизовані до майже живописної щільності, дають сукупне відчуття дистанції, яке, зводячи проявлене та приховане, дає змогу нарешті прочитати повідомлення, дістатися до страшної істини цих місць: шлях до гір — це і спосіб утечі під час німецької окупації, й цілком конкретна дорога, якою євреїв босоніж, по червоній від крові щебінці, вели на вірну смерть. Прадіда Міколь, дідового батька, теж убили на дорозі, коли він ніс дрова.

Смерть одного — це трагедія.

Смерть мільйонів — це винищення.

Лісоруби мовчать.

Слів, власне, вже й не треба.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 
Рубрика: