Наука – це корінь і насіння, і основа всякої користі як батьківщини, так і церкви
Феофан Прокопович, український богослов, письменник, поет, математик, філософ

Філософ, увічнений у скульптурі

Про історію створення унікального пам’ятника Григорію Сковороді у Лохвиці
13 квітня, 2007 - 00:00
ТАК ВИГЛЯДАЄ ЗНАМЕНИТИЙ ПАМ’ЯТНИК ГРИГОРІЮ СКОВОРОДІ (СКУЛЬПТОР ІВАН КАВАЛЕРІДЗЕ) / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

На одній із центральних вулиць стародавньої Лохвиці (Полтавщина), що носить ім’я Тараса Шевченка, на місці, де за переказами у школі для «простолюдинов», йдучи до Харкова, бував мандрівний філософ Григорій Сковорода, височить пам’ятник, що став візитною карткою цього славного козацького міста.

...Йшов 1922 рік. Наближалася визначна дата — 200-річчя від дня народження великого земляка, філософа-просвітителя Григорія Савича Сковороди. Лохвичани готувалися до його ювілею. Місцевий повітвиконком тоді очолював Степан Луценко (1897—1929) — людина енергійна, ініціативна, з великим талантом організатора. С. Луценко багато займався самоосвітою, любив художню літературу. Добре володіючи словом, виступав із статтями у місцевих газетах. Згодом Луценка було висунуто на посади голови Роменського окрвиконкому, Полтавського губвиконкому, а пізніше — заступника наркома земельних справ України. Коли б йому судилося дожити до кінця сумнозвісних 30-х років, його б могла спіткати гірка доля, як і всю стару більшовицьку гвардію, котру майже всю знищили у період сталінських репресій. Як людина діяльна, цілеспрямована, він розгорнув з місцевим активом широку підготовку до ювілею Г. Сковороди. З його ініціативи було утворено повітову ювілейну комісію, яка звернулася до державних, кооперативних, приватних установ, до всiх громадян з тим, щоб гідно вшанувати ювілей філософа. У зверненні комісії, зокрема, наголошувалося, що її заходи націлені на те, щоб «спільно спорудити пам’ятник, інституції, музей, бібліотеку, які будуть ширити знання серед темних народних мас, про що турбувався Сковорода». Повітова ювілейна комісія оголосила конкурс по створенню проекту пам’ятника Г. Сковороді. Спочатку він передбачався як погруддя філософа, яке мали встановити у Лохвиці по вулиці Лубенській (нині Т.Шевченка). Луценко виношував також задум відкрити у місті і педагогічний інститут, назвавши його іменем великого земляка. Його здійснити не вдалося...

У сусідніх Ромнах мешкав і займався активною культурно-громадською діяльністю Іван Кавалерідзе (1887—1978). Він здобув ґрунтовну освіту у Київському художньому училищі, в Петербурзькій академії мистецтв. А перебування у приватній мистецькій студії Аронса у Парижі збагатило Кавалерідзе у вивченні надбань європейської культури і, зокрема, в опануванні модернистськими течіями в скульптурі, котра була основним його творчим уподобанням.

Іван Кавалерідзе був на той час відомим у мистецькому світі як автор пам’ятників княгині Ользі для Києва (1911), а пізніше Т. Шевченку у Ромнах (1918). Він заявив про себе як талановитий скульптор-новатор, котрий активно відгукнувся своєю багатогранною творчістю на суспільні процеси в українському суспільстві, викликані революцією.

За словами Кавалерідзе, його ще змолоду вабили до себе народно-епічні образи, їх героїчні характери. У віковій боротьбі рідного народу за своє національне визволення він шукав і знаходив те, що полонило його уяву. Могутні образи, бентежні характери постали перед ним настільки реально, що митець бачив їх втіленими в камінь, бронзу, ожилими на сцені. Вже тоді він ділив свою «прив’язаність» між скульптурою і театром.

Дізнавшись про лохвицький конкурс на створення пам’ятника Г. Сковороді, І. Кавалерідзе вирішив взяти у ньому участь і запропонував повітовій ювілейній комісії свій проект статуарної скульптури народного вчителя. Одного дня Кавалерідзе сів на потяг і дістався з Ромен до станції Лохвиця, що була за 17 км від тодішнього повітового центру. Звідти пішки дістався до міста. Тут йому допомогли знайти С. Луценка. Уважно ознайомившись з ескізом майбутнього пам’ятника Сковороді і висловивши деякі свої міркування, Луценко дав згоду. Відразу почалися дні напруженої праці по створенню моделі скульптури, щоб потім перевести її у залізобетон.

Ряд цікавих фактів про роботу І. Кавалерідзе над пам’ятником мені вдалося довідатися від колишньої друкарки Лохвицької земської управи, а згодом повітвиконкому Єлизавети Несторової. Її спогади я записав влітку 1973 року, будучи тоді студентом мистецтвознавчого факультету Київського державного художнього інституту.

— Степан Кузьмич Луценко був яскравою особистістю, користувався великим авторитетом серед громади повіту, — згадувала Є. Нестерова. — Ще здалеку побачивши Степана Кузьмича, люди поспішали до нього, щоб поговорити. Якось він підізвав мене до себе і сказав: «Єлизавето Григорівно, у Лохвиці працюватиме скульптор Кавалерідзе із Ромен. Він займатиметься будівництвом пам’ятника Сковороді. Чи не змогли б ви поселити його у вашій хаті?»

Нестерівська сім’я мешкала по вулиці Прилуцькій, у просторому будинку із кількох кімнат. Тож місця вистачало. Як розповіла далі Є. Нестерова, тільки-но Кавалерідзе поселився у їхньому будинку, він почав працювати над гіпсовою моделлю майбутнього пам’ятника. А натурником попросив бути брата Єлизавети Віктора — учня місцевої комерційної школи (пізніше студент Харківського ветеринарного інституту. Він помер 1948 року). Скульптору сподобалася струнка постава хлопця.

Минули дні напруженої праці і модель пам’ятника була готова. Кавалерідзе зобразив Сковороду в реалістичних формах. Пізніше скульптор захоплювався кубізмом, втіливши його в пам’ятниках Артему у Бахмуті (нині Артемівськ, 1923), Т. Шевченку для Полтави (1925).

Після того, як модель пам’ятника була затверджена ювілейною комісією, скульптуру перевели у залізобетон.

Настали урочистості. До того місця, де відкривали пам’ятник Г. Сковороді 23 грудня 1922 року зібралися тисячі людей, серед яких було чимало гостей із сусідніх повітів, а також з Полтави, Харкова, Лубен, з Києва. Спало біле покривало, і перед очима людей постав Григорій Сковорода. Він ніби зупинився на короткий перепочинок під час своїх далеких мандрівок. Схилився на посох і пильно дивиться у далечінь віків. Його обличчя випромінювало мудре споглядання. За плечима звисає торба. В ній завжди лежали нерозлучна Біблія, сопілка, на якій у години перепочинку любив грати філософ.

Силует скульптури нагадує в чомусь античні статуї. Він виглядає граціозним і разом з тим монументальним, відповідаючи авторському задумові показати духовну велич українського Сократа, притягальну силу його вчень і пророчих передбачень. Іван Кавалірідзе зобразив Григорія Савича Сковороду босоногим, щоб підкреслити його єднання з простим народом, для якого він був вчителем-наставником. Мандрівний філософ, український просвітитель, поет, музикант по суті, вів апостольське життя. Як відомо, найближчим по духу серед учнів Ісуса Христа для Сковороди був апостол Павло (найвідданіший учень Спасителя)...

Іван Кавалерідзе згадував про відкриття пам’ятника: «Люди заповнили всю площу. У багатьох в руках були брошури (нарис про життєвий шлях філософа написав місцевий культурно-освітній діяч Г.Саливон (Тисяченко. — Г.Ш. ), видані з нагоди свята, листівки з фотографією пам’ятника. Після співів «Інтернаціоналу» і спеціально написаного до події «Сковородинського маршу» голова ювілейної комісії Марченко доповів про здійснення заходів по увічненню пам’яті Сковороди, яку участь у них брала широка громадськість. Були зачитані телеграми, що надійшли з Харкова від академіка Д. Багалія, з Полтави — від Інституту народної освіти, губернського музею, наукового товариства та від інших інституцій»...

Із усіх не багатьох пам’ятників, котрі були споруджені Григорію Сковороді у різні роки, лохвицький вважається найдовершенішим. Кавалерідзе обрав вдалий варіант пластичної інтерпретації образу геніального філософа, який назавжди полюбився народові. Пам’ятник дивом зберігся, переживши всі лихоліття ХХ століття. У 1972 році, напередодні 250 річчя від дня народження Г.Сковороди, залізобетонну скульптуру було переведено у бронзу. Нове його планування в навколишньому просторові здійснив київський архітектор В. Майко.

P.S.: 11 квітня у Київському будинку кіно відбулися заходи з нагоди 120 річчя видатного українського скульптора, кінорежисера та драматурга; пройшов семінар «Іван Кавалерідзе — основоположник українського історичного кіно»; спогадами дiлилися відомі кінематографісти; до уваги глядачів був представлений легендарний фільм «Прометей», де Іван Петрович виступав не лише кінорежисером, а й автором сценарію.

ДОВІДКА «Дня»

Іван Петрович Кавалерiдзе [14.(26).04.1887 — 3.12.1978] — відомий український скульптор, кінорежисер, драматург. Народився на хуторі Ладанському (тепер Сумська обл.). У 1907—09 рр. навчався у Київському художньому училищі, в 1909—1910 рр. — у Петербурзькій АН І. Гінцбурга. Потім вдосконалював художню майстерність у приватній студії Аронса у Парижі. В творчому доробку К. — скульптурний портрет Ф. Шаляпіна (1909), пам’ятники — княгині Ользі у Києві (1911; зруйнований у 1934), Т. Шевченку в Ромнах (1919), Полтаві (1925), Сумах (1926), Г. Сковороді в Лохвиці (Полтавська обл., 1922), Києві (1977), проект пам’ятника Ярославу Мудрому (1944—60); композиції «А. Бучма в ролі Задорожного» (1954), «Прометей» (1962); «Лев Толстой» (1965) та ін.

Діяльність у кіно Іван Петрович розпочав у 1911 р. Працював художником, сценаристом і режисером на Одеській (з 1928) і Київській (1934—1941) кіностудіях. З 1957 — режисер- постановник на Київській кіностудії ім. О. Довженка. Неодноразово за свою творчість був звинувачуваний тодішньою владою «у націоналістичному ухилі». Як кінорежисер Кавалерідзе поставив фільми «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина» (1933), «Прометей» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937), «Григорій Сковорода» (1958), «Повія» (1961; за твором П. Мирного). Автор п’єс «Вотанів меч» (1966), «Перша борозна» (1969).

Георгій ШИБАНОВ, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: