У державців немає місця для філософії.
Томас Мор, англійський письменник, філософ, державний діяч, лорд-канцлер, Святий Римо-католицької церкви

І ще раз, і вкотре про кохання - II

30 липня, 1997 - 00:00

Українські жінки завше відзначалися великою мужністю, аж так, що дозволяли собі благовірних тримати в "чорному тілі", час від часу навіть б'ючи за неурочні візити до корчми або ж стрибання в гречку. У жіночій ліриці, від легендарної Марусі Чурай починаючи, оця мужня нотка також бриніла досить голосно. Можна принагідно згадати "єдиного мужчину на всю соборну Україну" Лесю Українку. Щоправда, на подібну самокритичність наважився тільки Іван Франко, який теоретично схвалював рух до емансипації жінки взагалі, але у власній хаті, будучи типовим галичанином, жодного вияву фемінізму не потерпів би. Переважна ж більшість українських інтелектуалів "застрягали" в своєму сприйманні жінки на рівні побутовому, хоча й завжди - співчутливому. Але, зауважив Василь Стус, українська чоловіча поезія - "всуціль жіноча". Можливо, саме невдоволеність браком мужності в чоловіків спонукала українських поеток узяти на себе тягар ще й духовий, не лише біологічний чи матеріальний. До їхньої честі, несуть наші жінки цю нестерпну вагу з усмішкою й без жодних ремствувань на "гірку жіночу долю". Часи нещасних Катерин і "сердешних Оксан" давно й незворотно минулися.

Сучасна поетка в інтимній ліриці, на відміну від поета, вміє поєднати змалювання оголених пристрастей з іронією й мудрістю, гідною Цариці Савської. Приміром, Наталка Білоцерківець знає, що "жодне кохання - не щастя, тим більше - оце..." Інтимне почуття сприймається, як стихійне лихо, хвороба, що її треба ПЕРЕ-жити. Щоправда, ліків на ту хворобу нема, але мудра жінка знає: нежить також минається сама... І нічого цілосвітні трагедії розводити, треба кохати, допоки кохається. Може, й дітки, як маки, вродять з того почуття. А ні - можна буде вірша написати, коли все минеться.

Людмила Таран у циклі "Колекція коханок" робить досить сміливий крок: пише від імені чоловіка-ловеласа. Чоловіча машкара допомагає авторці прозірливо оголити істинну природу ставлення чоловіка до жінки. Поетка перевтілюється в сильного хтивого ловеласа з пластикою доброї акторки, описуючи "збурення плоті" щораз неоднаково. Воістину чоловіки різні з різними жінками, і поетка це прекрасно відчуває й передає.

Проте в цих нотатках ідеться все-таки про чистий жанр інтимної поезії. А в жіночій ліриці чи не найяскравішою представницею його залишається Антоніна Цвид з її книжкою "Благовіст крізь відьмацький регіт". Нагадаю, що десь так навесні 1994 року авторка влаштувала в Українському домі презентацію-виставу поеми "Обертальний хрест, або Філософія двох", яка увійшла до згаданої книжки. Та вистава, під час якої авторка гасала сценою в прозорих шатах, викликала чимало кпинів братів-літераторів (а надто ж - сестер. О - заздрощі жіночі!). У багатьох самовидців і не самовидців тієї акції саме ім'я Антоніни Цвид асоціюється лише з еротичною виставою "Обертальний хрест". Аж так, що деякі чиновники відмовили поетці в роботі, коли вона її шукала. Кулуарно, звісно. Самій Антоніні сказано було: "Містов нема". Але менше з тим.

На відміну від деяких наших феміністок, Антоніна Цвид у дуже відвертих описах "основного інстинкту" не користується ненормативною лексикою, натомість, неначе наперекір згаданим феміністкам, обираючи вишукану тропіку, що примушує згадати світову міфологію від української поганської та античної до новозаповітної. Що ж до внутрішніх (чи, радше, нутряних) переконань, поетка виступає в іпостасі позірно лагідної жертви чоловічої агресії. Однак за цією позірною покірливістю постає усвідомлення власної сили і влади над "кошлатим звіром". Лірична героїня Антоніни Цвид не вимолює в Бога крихти кохання, щоб потому накладати на себе єпітимію за скоєний гріх. Та й коханий достосу їй рівня: "Ти дикун, Ти не з тих, щоб молить, щоб просить, щоб сльозу пролить..."

На відміну від Тараса Федюка, ліричний герой котрого з радістю готовий спекатися обтяжливого кохання, віддавши жінку на поталу Святому Духові, Антоніна Цвид визнає за своєю героїнею право й відповідальність називати коханого оцим Духом і Богом. На менше вона не згодна: "Бог є лиш той, із ким ти є - Богиня". Цікаво, що, коли в чоловічій інтимній ліриці біблійні мотиви свідчать про творчу неспроможність, то в жіночій вони невимушено й природно розкривають найкорінніші зв'язки. І то не можна назвати спробою реабілітації плоті: жінка чиста в кожнім своїм коханні. Щастя - почуватися Галатеєю під різцем Пігмаліона. Проте, коли Пігмаліон не може вдихнути в свою Галатею душу, вона знову кам'яніє. Стихія, котра щойно вирувала зливою й завірюхою на ложі кохання, не маючи подовження в душі, застигає, перетворюючись на сталактити й сталагміти в чорній печері. Тут не йдеться про боротьбу за першість, докази вищості однієї статі над іншою. Поетка сприймає й відбиває споконвічну плотську гру як давно усталений розподіл ролей: "Я - лоно (Всесвіту), Ти - дух його". Лише з такого ставлення до любові може зродитися щось путяще: або ж поема, або ж дитя. Авторка, за велінням Христовим, любить ближнього (себто коханого), як себе, геть чисто не збираючись ним офірувати в ім'я абстрактних цілей. Офірування цілком зайве там, де йдеться про нормальну любов, а не садомазохістський потяг. Може, колись це почуття й минеться, бо нема нічого вічного під сонцем. Але "тут-і-тепер" жінка щаслива.

Парадокс, але Антоніна Цвид своїм "Обертальним хрестом" зробила для фемінізму більше, аніж усі декларації доморощених феміністок. Передусім - демонстрацією потужного життєдайного начала, споконвіку притаманного саме жінці. Шкода, що гідного партнера (у творчості) в поетки тим часом немає. Чоловіки зі своїм страхом перед чорториями відьмацьких очей воліють відсиджуватися десь у готелях чи на горищах, удовольняючись випадковими контактами з жінками без претензій...

Інна ДОЛЖЕНКОВА, "День"
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments